Путін сам загнав себе у пастку: чому Кремль не може зупинити війну

Агентство Reuters поширило матеріал Putin says Russia will press on with front-line campaign regardless of Ukraine proposals (Путін заявив, що Росія продовжуватиме кампанію на передовій, незалежно від пропозицій щодо України), в якому зокрема зазначається, що «президент Владімір Путін заявив, що Росія продовжуватиме свою мету на полі бою – повністю захопити чотири українські регіони, відкинувши те, що, за його словами, було новою пропозицією України щодо стримування бойових дій у війні, яка триває понад чотири роки».

Цей матеріал агентства Reuters є значно важливішим, ніж звичайне інформаційне повідомлення про чергову заяву диктатора Путіна. Насправді він відображає цілу систему стратегічних сигналів, які Кремль адресує одночасно Україні, західним державам, країнам Глобального Півдня та російському суспільству.

Заява про намір продовжувати бойові дії незалежно від будь-яких українських пропозицій щодо припинення війни вкотре демонструє, що нинішня російська політика залишається незмінною у своїй фундаментальній основі. Москва продовжує розглядати війну не як засіб примусу України до переговорів, а як головний інструмент досягнення власних політичних і територіальних цілей. Кремль оцінює будь-які дипломатичні ініціативи виключно з погляду того, чи допомагають вони наблизити реалізацію російських стратегічних інтересів, а не через можливість припинення кровопролиття.

І тут особливу увагу привертає формулювання, відповідно до якого Росія має намір «повністю захопити чотири українські регіони». Воно є надзвичайно показовим як із політичної, так і з юридичної точки зору.

Після проведення незаконних псевдореферендумів восени 2022 року Кремль оголосив про включення Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей до складу Російської Федерації, хоча на момент проголошення анексії російські війська навіть не контролювали їх повністю. Таким чином Москва створила ситуацію, коли її власні офіційні документи містять претензії на території, які залишаються під контролем України.

З цього моменту будь-яке припинення бойових дій без повного встановлення російського контролю над цими регіонами автоматично означало б для Кремля існування формально «російських територій», які фактично контролює інша держава. Для тоталітарної політичної системи, побудованої на культі сили та постійному конструюванні російського месіанського міфу, така ситуація є політично неприйнятною.

Саме тому слова Путіна необхідно розглядати не лише як військову заяву, а й як підтвердження існування політичної пастки, яку Кремль сам собі створив після незаконної окупації українських земель.

Правлячий режим РФ не може відмовитися від вимоги повного захоплення цих областей без суттєвих внутрішньополітичних наслідків. Будь-який компроміс може бути сприйнятий частиною російських політичних еліт, силових структур і найбільш радикально налаштованих прихильників війни як визнання стратегічної поразки.

Водночас ця заява Путіна є важливим елементом переговорної тактики Москви. В історії міжнародних конфліктів сторони дуже часто демонстративно завищують свої максималістські вимоги, щоб створити вигіднішу стартову позицію для потенційних майбутніх переговорів. Однак у випадку російсько-української війни ситуація є дещо складнішою.

Якщо в більшості глобальних протистоянь максималістські заяви є радше інструментом дипломатичного торгу, то російська стратегія останніх років свідчить про те, що Кремль дійсно намагається поступово реалізувати свої територіальні претензії військовими засобами.  Саме тому заяви Путіна не можна сприймати як суто переговорний маневр. Вони відображають реальні політичні установки російського терористичного режиму.

Привертає увагу й інший аспект повідомлення Reuters. Путін наголосив, що російські рішення не залежать від нових українських пропозицій щодо припинення бойових дій. І така риторика має кілька цілей.

Кремль хоче продемонструвати власну стратегічну впевненість і небажання виглядати стороною, яка перебуває під міжнародним тиском. Росія намагається сформувати враження, що саме вона визначає темп війни та контролює ескалацію або деескалацію конфлікту. Крім того, Москва прагне переконати міжнародну аудиторію, що будь-які мирні ініціативи повинні враховувати насамперед російські умови, а не міжнародно визнані принципи територіальної цілісності України.

Фактично Кремль продовжує використовувати концепцію так званого примусу через силу. Вона передбачає, що військовий тиск має змусити противника погодитися на політичні поступки, які за нормальних умов були б для нього неприйнятними.

Саме тому представники кремлівської влади постійно наголошують на необхідності продовження наступальних операцій незалежно від дипломатичних процесів. Війна у такій логіці розглядається не як наслідок політичної кризи, а як інструмент зміни політичної реальності. І це важливо розуміти.

Для України ця заява означає, що навіть потенційні переговорні формати не можуть автоматично призвести до припинення бойових дій. Московія продовжує пов’язувати можливість завершення війни із досягненням власних максималістських цілей, які залишаються абсолютно несумісними з українським суверенітетом та міжнародним правом.

 Це істотно звужує простір для класичної дипломатії, оскільки компроміс між повним виведенням російських військ і повним захопленням чотирьох областей практично неможливий без принципової зміни позиції хоча б однієї зі сторін.

Не менш важливим є міжнародний вимір заяви Путіна. Кремль добре усвідомлює, що війна дедалі більше залежить не лише від подій безпосередньо на фронті, а й від політичної витривалості західних союзників України. Саме тому Москва регулярно робить заяви, покликані переконати західні суспільства в безперспективності подальшої підтримки Києва.

Кремліни сподіваються, якщо створити враження, що Росія готова воювати необмежено довго, а Україна не матиме  шансів змінити ситуацію на полі бою, це потенційно може посилити дискусії всередині окремих західних країн щодо необхідності переходу до моделі «замороження» конфлікту.

У цьому контексті інформаційний ефект подібних заяв іноді має не менше значення, ніж їхній військовий зміст. Російська стратегічна комунікація традиційно базується на поєднанні військових сигналів із психологічним впливом.

Кремль прагне демонструвати власну готовність до тривалого протистояння, одночасно формуючи сумніви щодо спроможності України та її партнерів підтримувати високий рівень мобілізації ресурсів протягом багатьох років.

Окремо варто звернути увагу на часовий контекст заяви. Якщо війна триває вже понад чотири роки, це означає, що конфлікт дедалі більше набуває рис затяжної війни на виснаження. У таких війнах вирішальне значення часто мають не окремі тактичні успіхи на фронті, а сукупність економічного потенціалу, демографічних ресурсів, військово-промислових можливостей, політичної стабільності та міжнародної підтримки.

Саме тому риторика Кремля про готовність продовжувати наступ незалежно від переговорів має також продемонструвати впевненість у здатності російської економіки та військової машини підтримувати тривале ведення війни. Проте реальний стан справ свідчить про глибокі системні проблеми, які Москва намагається приховати за цією демонстрацією сили.

Разом із цим така нахабна впевненість московитів означає намагання приховати за бравадою риторики наявність внутрішніх викликів для Росії. Санкційний тиск, дедалі більші бюджетні витрати на оборону, кадровий дефіцит у цивільній економіці, зростання залежності від військового виробництва та необхідність підтримувати високий рівень мобілізації ресурсів створюють велике навантаження на Московську державу. Саме тому Кремль зацікавлений у формуванні образу успішної війни, навіть якщо факти свідчать про протилежне.

З точки зору міжнародної безпеки заява Путіна також вказує на кризу сучасної архітектури стримування. Після завершення Холодної війни міжнародна система значною мірою ґрунтувалася на припущенні, що масштабні війни із захопленням територій у Європі залишилися в минулому.

Тому російське вторгнення в Україну стало прямим викликом цій моделі. Сьогодні Кремль фактично демонструє готовність продовжувати війну до досягнення територіальних результатів, незважаючи на міжнародні санкції, дипломатичну ізоляцію та економічні втрати. Це змушує багато держав переглядати власні оборонні стратегії, збільшувати військові бюджети та активніше інвестувати у власну безпеку.

Заява Путіна має й важливий внутрішньополітичний вимір. Російська влада вже багато років використовує концепцію «історичної боротьби із Заходом» як основу легітимізації власного політичного режиму. У цій логіці війна в Україні подається як екзистенційне протистояння Росії із західною цивілізацією.

Така викривлена модель дозволяє Кремлю пояснювати економічні труднощі, міжнародну ізоляцію та необхідність посилення внутрішнього контролю. І будь-яке дострокове завершення війни без досягнення заявлених цілей могло б поставити під сумнів ефективність всієї цієї політичної конструкції.

Показово й те, що Кремль не демонструє готовності переглядати свої максималістські цілі навіть після стількох років масштабної війни. А це свідчить про високий рівень політичної інерції російської стратегії.

Бо чим довше триває війна, тим складніше геополітичним реваншистам визнати необхідність компромісів, оскільки політична ціна такого рішення постійно зростає. Для тоталітарних режимів ця проблема є дуже гострою, оскільки повна відсутність відкритої політичної конкуренції призводить до накопичення завищених очікувань усередині самої владної вертикалі.

Наразі цей матеріал Reuters фактично підтверджує те, що останніми роками поступово все більше стає очевидним: Росія не демонструє жодних ознак готовності до компромісного політичного врегулювання, якщо воно не передбачає реалізації її ключових незаконних територіальних вимог.

А це означає, що дипломатичні процеси, навіть якщо вони продовжуватимуться, швидше за все, залишатимуться інструментом управління конфліктом, а не механізмом його остаточного завершення. Адже фундаментальні суперечності між сторонами залишаються надто глибокими для компромісу

Перспективи досягнення стійкого миру й надалі визначатимуться не лише перебігом переговорів, а й співвідношенням військових, економічних, технологічних та політичних ресурсів сторін, рівнем міжнародної підтримки України.

 І також здатністю міжнародної спільноти підтримувати єдність щодо принципів суверенітету, територіальної цілісності та неприпустимості зміни державних кордонів силовим шляхом. 

Водночас заява російського диктатора вказує на те, що зусилля України щодо укладення «мирної угоди» з Путіним – це очевидна трата часу та зусиль. Путін вперто відмовляється визнати, що він у великій біді та ось-ось втратить здатність забезпечувати свою військову машину достатньою кількістю палива для виживання.

Тому якщо Україна продовжить свої  зусилля, концентруючись  на ударах по центрах нафтопереробки та  нафтовидобутку, і далі перекриватиме можливості  постачання до окупованого Криму, то результати будуть відчутними дуже швидко.

Диктатор Путін нізащо не бажає відступитися від України, в той час коли економіка Росії зазнає колосальних збитків, критично зменшуючи її здатність далі фінансувати затяжну війну. Але прагнення Путіна стати найвеличнішим царем Росії випаровується разом з його терористичною армією, міжнародним авторитетом та залишками здорового глузду.