Народний артист Анатолій Хостікоєв: Мені казали: «Якщо рот не закриєш…»

Національний Театр імені Франка завершує свій 106-й сезон прем’єрними показами вистави «King Лір. Версія». Режисер та виконавець головної ролі – народний артист Анатолій Хостікоєв.

Цього разу відбулося те, що вже траплялося з виставами Хостікоєва, – критики, а такими в епоху соцмереж може стати будь-хто, розійшлися в думках: одні розносять постановку на труски, інші ж вважають її блискучою. Тим часом глядачі розмітають квитки, заповнюють зал і у фіналі кричать «Браво!».

«Главком» першим подивився прем’єру і вже за кілька днів зустрівся з Анатолієм Георгійовичем. З’ясовували: чому в його вистав така дивна традиція…

Народний артист України вже чекає на «Главком» біля театру: сидить у своїй білій переобладнаній «Ниві». Цього разу Хостікоєв невипадково обрав старе радянське авто, а не великий джип, на якому він зазвичай їздить містом. Одразу після інтерв’ю артист їде під Київ на чергові змагання – перегони по пересіченій місцевості. І це у 73 роки.

У першій частині розмови мова пішла про «Короля Ліра» у версії Хостікоєва та особливу норовливість митця, через яку режисери його відверто бояться та уникають. Мабуть, тому артисту доводиться не лише грати у виставах, а й самому їх створювати…

«Я зробив хорошу виставу. Зробив те, що хотів, і так, як запланував!»

Анатолію Георгійовичу, вітаємо з прем'єрою. Ваша «King Лір. Версія» вже викликала шквал дискусій: і публічних в соцмережах, і непублічних в театральній тусовці. Ви читаєте те, що пишуть у Facebook?

Як написав відомий французький романіст Мішель Уельбек, в інтернету є дві функції: перша – з ранку до вечора гнати порнуху, і друга – безкарно поливати усіх лайном! Ключове слово – «безкарно»! Я читаю тільки тоді, коли пишуть добре. Якщо розумію, що будуть писати якусь фігню, то нащо мені це читати? Це ж не конструктивно!

Щодо вистави «King Лір. Версія»… Вже відписались хороші, позитивні, професійні поціновувачі, за ними писали погані, негативні, професійні лайномети. Зараз затишшя… І потім, керуючись правилом, що найкраще запамʼятовується – написане останнє. Незабаром виллють відро чи два помиїв, і все… Вистава почне своє життя, не зважаючи ні на що, і вже глядачі будуть голосувати за виставу своїми гаманцями! До речі, 30 серпня більша частина партеру, не кажучи вже про ложі і балкони, продана! Я зробив хорошу виставу, зробив те, що хотів, і так, як запланував! З премʼєрою!

Театрали з досвідом добре пам’ятають, що перша ж ваша режисерська робота – «Кін IV» – також викликала шалену критику. Як ви тоді, фактично режисер-початківець, витримали цей тиск?

Сергій Володимирович Данченко (легендарний режисер, обіймав посаду художнього керівника з 1978 по 2001 рік – «Главком») взяв у роботу «Кін IV», провів одну репетицію і захворів. Потім передзвонив мені і запросив до себе…

Я прийшов, і Данченко попросив, щоб я взявся за постановку. Я почав відмовлятися, адже я не закінчував режисерський, але він наполіг. Спочатку у мене нічого не виходило, і я знову почав відмовлятися, казав, що не знаю, яким був той Кін. «Став про себе. Роби як відчуваєш», – дав пораду Данченко. А далі найцікавіше… Перед прем’єрою наші ж актори розпустили чутки: «Рятуйтеся хто може! Провал!». Мені навіть казали, що не треба ніде писати, що художній керівник вистави – Данченко. Так би мовити, не ганьби ім’я метра. І раптом, вже на передпрем’єрному показі зал реагував – реготав та аплодував. Я сам тоді ще не відчув, що сталося.

Потім таки написали (на афішах), що худрук вистави – Сергій Данченко. І це правильно, бо він мене благословив.

І ось тут почалася історія, яка у мене пов’язана з Олегом Вергелісом (впливовий театральний критик, помер у вересні 2022 року – «Главком»). Він написав дуже ганебну статтю. Інший би (режисер) повісився. І про те, що таких Кінів купа у театральних буфетах, і те, що все це мильна бульбашка на пів сезону. Звісно, мені було неприємно, тим більш, що вистава публіці подобалась, зал був повний без ніякої реклами. І сталося так, що я прочитав цю статтю і відкинув…

У мене й до цього вже була історія. На міжнародному Булгаковському фестивалі, який проходив у Києві, я зіграв у виставі «Майстер і Маргарита» режисерки Ірини Молостової. І на відкритій рецензії критики-іноземці високо оцінили мого Воланда і присудили Гран-прі фестивалю. А ось критики з Раші, та й наші діячі також, не могли обійти присутність Смоктуновського (Іннокентій Смоктуновський, популярний російський актор – «Главком») і розділили цей приз на двох! І тут вкрали! А коли у Жовтневому палаці роздавали ці премії, я був удома та прав пелюшки. Мобільних телефонів тоді не було, тому подзвонили моєму сусіду, який і покликав мене до телефона. Дзвонила Молостова. Вона відчитала мене за те, що мене немає на церемонії і наказала бігти туди. Уявляєте, мені ніхто й не сказав, що я виграв, хоча на обговоренні були ж і наші представники.

Тобто ваша історія – це про «нема пророка у своїй Вітчизні». І врешті, «Кін IV», якого розніс поважний критик, з успіхом йшов…

Двадцять років!

Так от, коли Вергеліс написав таку статтю, я знав, чому він так зробив. Він хотів підмазати Сергію Володимировичу Данченку, не розуміючи, що той сам попросив мене поставити цю виставу.

Тоді навіть ходили чутки, що у вас після такої рецензії трапився нервовий зрив. Мовляв, ви поїхали на дачу і там тиждень переживали цю ганьбу наодинці з самим собою. Це так?

Я вам зараз розповім, як це було насправді. Наталя (Наталя Сумська, дружина, народна артистка – «Главком») попросила мене засолити огірки на дачі. Так, як я це роблю, не робить ніхто! Мені не вистачило двох банок, тому я сидів там і розпихував ці огірки, як міг. Тут з’являється Оля Сумська (сестра дружини, актриса – «Главком») і питає мене, чи читав я цю статтю. Я кажу: «Читав». «І як ти можеш в такій ситуації огірки солити?», – питає вона. «Олю, – кажу, – це все фігня… Позич дві банки!!!».

Вергеліс потім писав у своїй книзі, що цей велетень (Хостікоєв – «Главком») лежав у гамаку, прикрившись його статтею. Блін, у мене ніколи гамака не було! Він був на тій дачі? Це або Оля йому таке розповіла, або сам вигадав. Але ж потім ми з ним стали друзями. Він прийшов на десятиріччя «Кіна IV». Я побачив, що критик сидить у залі, тому почав виставу зі слів: «Шановні друзі. Вистава скасовується». Це було закладено у текст автора Григорія Горіна. Люди зазвичай на це ловилися. А потім я кажу: «До речі, я бачу в залі мого колегу та друга Олега Вергеліса, який наврочив моїй виставі довге життя! Олеже, я тебе вітаю!».

Потім ми вже зустрічалися, розмовляли і про ту статтю вже не згадували.  20 років ми її грали на аншлагах. Особисто я знімав її з репертуару двічі. Але мені не давали цього зробити, бо глядач продовжував ходити. Тому я став починати виставу так: «Ми раді вітати шановну публіку на виставі «Кін IV». Якщо хтось з глядачів побачить, що актори набрали зайвої ваги або вікові характеристики не співпадають з персонажами, ви подивіться на себе: що з вами сталося за 20 років!». І глядачі дивились виставу і знову аплодували!

«Я робив не Шекспіра…»

Як народжувалася ваша свіжа робота «King Лір. Версія»?

Це іронічний трагіфарс, але я це визначив лише після того, як ми зіграли чотири вистави, бо не знав, що з цього вийде. Я робив не Шекспіра. Наш Лір вийшов з того, що я зрозумів: це та історія, яка в мені сидить, – про село Стеблі. Вона була не реалізована. Мені навіть пропонували зробити з цього фільм, але мені хотілося втілити це в театрі.

Чи правда, що ви стали режисером у цій постановці знову, як і майже три десятки років тому у випадку з «Кіном IV», поневолі?

Так. Було три режисери, з якими ми починали робити цю виставу. Давид Петросян умовив мене почати роботу над Ліром. Ми навіть спланували з керівництвом час премʼєри і почали спілкуватись, фантазувати на тему, але у нього помінялись плани. Андрій Жолдак хотів мене у космос відправити, у Євгена Лавренчука виходила зовсім інша історія. І я вирішив робити сам, тим більш, що виникла ідея поєднати шекспірівського Ліра з історією села Стеблі.

У мене досі перед очима той величезний камінь, на якому стоїть все село і махає нам рукою. Ми випадково туди потрапили і пробули там дві доби. Там жила 101 людина. Це ж все реальні люди. І той дядько – король Лір, якого я граю, він не плакав, просто кулаком витирав око. Це були два дні справжнього життя. А тепер, коли ми читаємо «Вікіпедію», там написано: Стеблі, колишнє село Поліського району, яке було розташоване на правому березі річки Уж. Коли я відчув, що це мене чіпляє, вирішив Ліра об’єднати з цією історією. І я дякую Шекспіру, що на тлі його трагедії я зміг розповісти цю історію.

Чи переосмислили ви зроблену роботу після перших показів і перших відгуків?

Після перших чотирьох вистав я, слава Богу, переконався, що все правильно зробив. Вистава народжувалася, як дитина, котра з’явившись не кричить. Наче причаїлася. Так і у нас. Перша вистава – дитина мовчки з’явилася, друга – вдихнула, третя – нарешті закричала, а четверта, це коли вже публіка кричить нам «Браво!»

Я казав акторам: коли ми почнемо у виставі співати «Буряки рядочками, стеляться листочками», в залі буде шок. Бо на перші допрем’єрні перегляди приходять «шекспірознавці» та «ліровєди», і всі вони знають, як треба грати і про що писав Шекспір. Але як казав один персонаж у «Кіні IV»: «Ще не відомо, чи писав взагалі Шекспір ці пʼєси?».

І  судячи з того, що мої колишні колеги з інших театрів, партнери, з якими я працював на сцені, і ті, з ким я ділився своїми роздумами про свою виставу, не подзвонили і не вичавили з себе «дєжурноє» «З премʼєрою!», вони ще й досі перебувають в комі!

І це добре! Я не ображаюсь! Бо вони йшли не дивитись виставу, а йшли співставити, чий Шекспір більш шекспірівський. Наш, чи той, свій! Ну, звичайно, свій ближче до тіла!

Коли я сиджу на сцені у капелюсі та з батогом, як циганський барон, у мене перед очима мій друг Ігор Крикунов (народний артист України, керівник ромського театру, помер у 2021 році – «Главком»). Звучать фанфари і знавці шекспірівської епохи з полегшенням зітхнули: нарешті! Аж раптом… виходять селяни і замість англійської балади співають: «Сивий коню, сивий коню, а грива біленька!» Я казав акторам: «От, якщо після цієї пісні запанує тиша, це буде найвищий пілотаж!» На жаль, після пісні аплодують! Я вже не кажу про фейсбучних діячів, ці взагалі все сприймають за чисту монету, без натяку на підтекст, навіть не розуміючи цього поняття. І це здорово!

А коли я виходжу у шкіряному плащі, запах від якого розповзається по партеру, і починаю читати шекспірівський монолог англійською мовою, шекспірознавці і камбербетчолюби (Бенедикт Камбербетч, англійський кіноактор – «Главком») втрачають терпець, їх шляк трафляє: «Що він собі дозволяє!».

І тут я отримую особливу насолоду, засновану на самоіронії. Я закінчив найкращу україно-англійську школу у Києві – №87! І англійську я вчив з першого класу, а з восьмого класу фізику і історію нам викладали англійською, навіть підручники були англійською мовою! Ви можете собі уявити підручник з фізики англійською мовою?! Отож бо! Так от! Ні фізики, ні історії я не знаю! Але вже після третьої вистави зі мною глядачі почали спілкуватися з залу англійською мовою. Я обовʼязково зв’яжуся з Розою Борисівною, моєю вчителькою англійської і класним керівником, яка мешкає зараз в Австралії, і розповім, як я на сцені Національного театру читаю монолог Ліра англійською, їй буде приємно! Щоправда, довго не доведеться розмовляти, бо Роза Борисівна завжди каже: «Толя, довго не розмовляй, щоб Наталя не ревнувала!» Скільки їй років не скажу… Мені – 73!

Бажання займатися режисурою новітні критики не відбили і цього разу?

Свідомо я не займався і не збираюсь займатись режисурою. Я почав розмову з того, що «Кін IV» треба було зробити і «Короля Ліра» я теж робив, тому що нікого (з режисерів – «Главком») не лишилося, в тих ситуаціях, що склалися. Я радий, що Наталя Рудюк, видатна особистість, художник костюмів, допомогла мені. Оля Семьошкіна займалась постановкою танців, вчила молодих акторів передавати внутрішній стан персонажа через пластику, вона завжди була поруч, не дивлячись на щільний графік. Вона – профі! Майстер зі світла Олена Антохіна – неймовірна і незбагненна! Павло Жданов (художник зі світла) – для мене відкриття! Молодий, талановитий, з великим потенціалом! Скарб для театру! Звукорежисери: Олександр Кришталь, Ігор Гордієнко. Професіонали найвищого ґатунку. Розуміння з півслова. Мовчазні, але їх чути…

І, звичайно, актори – найкращі!

І на завершення теми «Короля Ліра». Відкрийте секрет, хто ж були ті четверо студентів, які опинилися в сільській оселі у Стеблях під час грози і з історії яких тепер починається вистава: ви, …? 

Надійка, я, Віруня – сестра Надійки і Микола, мій друг. З Надійкою ми вчились в інституті, зараз Надя працює в театрі, відома, прекрасна актриса. (Мова про першу дружину актора Надію Кондратовську, нині народна артистка, служить в Театрі Лесі Українки – «Главком»).

Але для вистави логічно, щоб там були чотири студенти. І в клубі ми давали концерт, а не виставу!

«Театр це дивовижна структура: удвох п’ємо – і хтось закладає»

Є поширена думка, що театральний бум під час війни розпочався з «Конотопської відьми»Івана Уривського. Принаймні у випадку з Театром Франка так точно: дістати тепер квиток на будь-яку з вистав – задача з зірочкою. У чому, на вашу думку, феномен цієї постановки? І чи вважаєте ви її феноменом?

Вона феноменальна хоча б через те, що зробила такий поголос. Рідко так буває. З художньої точки зору, то я дивився її з цікавістю, і це було ще до ажіотажу. Але мені є з чим порівнювати. У нашому театрі раніше була вистава «Конотопська відьма»: там були персонажі, відомі актори та хороший режисер, і вона викликала інтерес через те, що це був такий яскравий бурлеск. Тут зовсім інша вистава: в ній є і думка, і цікаве оформлення, і блискучі актори. Однак сказати, що ця вистава всім подобається, теж неможливо. Але ця постановка зібрала таку кількість глядачів та грошей. Театр їздив з нею всією Європою, після показів проходили аукціони, на яких збиралися гроші на дрони, які нищать ворога. Тому, якою б ця вистава не була, вона вже стала легендою. Але у нас є й інша легенда – «Кайдашева сім’я». Її ніхто не розкручував, але на неї теж немає квитків. Коли Наталію (Сумську, виконавицю ролі Кайдашихи – «Главком») питають, чи не важко їй грати цю виставу вже стільки років, вона відповідає: «Я буду грати, але є одна проблема – діти дуже швидко старіють».

Минулого року народний артист Олексій Богданович в інтерв’ю «Главкому» сказав таку фразу: «Театр – це кодло». Мова зайшла про те, що акторам-одинакам важко в колективі, де правлять бал династії та клани. У вас теж династія Сумської-Хостікоєвих. У що ви їх конвертуєте цю владу, цей вплив?

Ех, знав би я раніше, що належу до клану! І з кодлом мені теж не пощастило! Дитячий садок, школа, інститут, театр, армія, знову театр, театр, театр. А театр – це партнери, колеги, приятелі… Хочеш-не-хочеш, а треба виходити на сцену, зустрічатися, вітатися… Раніше казали, що театр – це сімʼя! І як в кожній родині, є позитивні і негативні моменти! Як казав засновник династії Вʼячеслав Гнатович Сумський (народний артист України В'ячеслав Сумський (1934–2007) – «Главком»): «Театр – дивовижна річ! Удвох пʼємо – і хтось закладає!».

Весь негатив, який відбувається у театрі, приходить іззовні…

Що саме маєте на увазі?

Скажімо, приходить новий художній керівник і з ним приходять до театру його актори та друзі. А потім ті люди, які прийшли, починають роз’їдати це середовище.

Ось так ви самі й підвели до теми ваших стосунків з керівниками Театру. Про Данченка ви згадали. Легендарний режисер першим вам довірив поставити самостійно виставу. А от далі стосунки з художніми керівниками у вас чомусь не складалися. Не думаєте, що це через вашу прямолінійність? І саме через неї вас ігнорують режисери? По суті, тепер ви граєте лише у тих виставах, які поставили самі.

Я ще граю у «Греку Зорбі», якого поставив Віталій Малахов (режисер помер у 2021 році – «Главком»). У Дмитра Богомазова я грав у «Лісі», але виставу знято з репертуару через те, що автор п’єси – москаль (Олександр Островський – «Главком»). Але за часів керування Ступки я десять років не отримував ролей, при Мойсеєві – п’ять років. 15 років у мене в театрі не було нових ролей. А я і не знав, що я – клан! Тому ми з Богданом Бенюком створили антрепризу – театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв».

Ви неодноразово публічно виказували образу за те, що за часів Богдана Ступки, який очолив Театр після Данченка, не мали ролей. На вашу думку, це був спосіб прибрати конкурента з його боку чи щось інше?

Влада… Вона всіх псує. Вперше я побачив Богдана в театрі Заньковецької. Хоча там стільки було потрясних акторів, але він був інакший. У нього була своя манера – цей його негативний шарм. Ми разом багато грали на сцені у Львові. Він – батько, я – син у фільмі «Камінна душа». Коли я повернувся до Києва і почав працювати у театрі Лесі Українки, то саме він прийшов до мене, щоб перетягнути у Франка. Він – Котляревський, я – Еней! Ми з ним товаришували, аж допоки він не став художнім керівником.

Була така історія. Я спитав: «Бодю, чому ти не даєш мені ролей?» А він: «Нєєє». Коли це «нєєє» продовжувалося п’ять років, я зробив з Богданом Бенюком антрепризний проєкт. І знов-таки. Наш конфлікт зі Ступкою роздули з нічого, аж до чуток про те, що Хостікоєв хоче очолити театр. Чутки не підтверджені, але для людей так простіше і зрозуміліше! А я просто ставив запитання, на які Богдан не міг дати відповідь.

Але далі був Станіслав Мойсеєв, він став художнім керівником Театру Франка після смерті Ступки. І знову у вас нема ролей. Його призначення ви зустріли в штики. Не шкодуєте за свою різкість і прямоту у ті перші дні?

Шкодувати треба не мені, а тим, хто втягнув театр у цю історію!

Ви про «заповіт» Богдана Ступки, який начебто передав театр у спадок Станіславу Анатолійовичу? І саме ви посміли оскаржити цю легенду…

Який заповіт?

Коли пішли чутки про те, що Мойсеєв очолить театр, ніяких протиріч не виникало, в усякому разі у мене… Не було б ніяких проблем, якби його привели і сказали: «Ось Мойсеєв, тепер він буде вами командувати». З присутніх ніхто б і слова не сказав, а я тим більше.

Коли мені було 50 років, на сцену виходив син Станіслава Мойсеєва, тоді ще маленький хлопчик: читав вірш про те, який я – хороший артист. Тобто зі Станіславом Анатолійовичем та його дружиною (актрисою) Риммою Зюбіною у нас були добрі стосунки.

Але коли його привели і сказали: «За заповітом великого Богдана Мойсеєв бере театр у свої руки…». Я подумав, що щось не розчув. Краще б я не був на цих зборах.

Після слів Мойсеєва, що все буде добре, слово взяв я і попросив показати цей заповіт. Якщо він існує, то ми його повісимо при вході до театру і будемо цілувати кожного разу, проходячи повз! Хоча театр, тим більше державний, не можна передавати за заповітом. А на той момент вже почали зʼявлятися люди, які чомусь вирішили, що вже можна роздерибанити театр, і не дай боже, щоб Хостікоєв наклав на нього лапу.

Тобто у вас тоді не було амбіцій очолити театр і ви повстали просто з принципу?

Я міг би стати худруком ще раніше, у 2007 році, але це не моє. На пропозицію очолити театр я придумав мульку про те, що у квітні піде плотва, а я – рибалка, тому навряд чи ви мене побачите у театрі. І крісло в міністерстві пропонували, в тому ж таки році!

Отже, захотіли побачити «заповіт» Ступки. І що вам на те відповіли?

У нас три дні були збори! На перших я сказав, що ми нікуди не підемо, поки не побачимо цей заповіт. Наступного дня – знову збори. Прийшли усі! Більшість з акторського складу проголосувала проти Мойсеєва. Зібрали підписи.

Ніхто б не був проти нього, якби його не підставили якісь ідіоти. Не знаю, хто саме.

Тоді на третій день знову оголосили збори, на які прийшов тодішній міністр культури (Михайло) Кулиняк. Прийшов і каже: «Що тут відбувається? Так! По робочих місцях». А мені сказав закрити рота. Виявляється на других зборах хтось зробив відео і передав Кулиняку. Але я спитав: «Що буде, якщо ми не розійдемося?». «Краще розходьтеся», – продовжував він. І всі розійшлися. Лишилися тільки я та Наталя (Сумська).

Тобто фактично театр «нагнули»...

Після цього було ще цікавіше. Я дзвонив до театру дізнатися розклад, і ніхто не брав трубку. Наступного дня дзвонять Наталі з бухгалтерії, просять прийти за грошима у касу і додають: «Приходьте не сама». Вони боялися навіть вимовити моє прізвище. Після цього мені дзвонили і казали: «Якщо рот не закриєш, будеш мати справу з яничарами Азарова!» Я не знаю, хто це дзвонив. У колективі з’явився страх. Зі мною боялися привітатися. Але життя, як зебра – біле, чорне, біле, чорне і… дупа. Колись все це закінчується.

Так закінчився і контракт Станіслава Мойсеєва. Але як у вас складалися з ним стосунки ці п’ять років?

Через тиждень після всіх цих подій ми їдемо на гастролі до Львова. Сідаю у потяг, у мене було СВ, і тут сюди ж заходить Станіслав. Сидимо, поїзд стоїть, дивимось у вікно. У Станіслава дзвонить телефон.

– Алло, вже у вагоні… З Хостікоєвим… Та ні, все нормально!… Давай! … Тобі вітання від Римми (Зюбіної, дружини Мойсеєва – «Главком»)

– Дякую!

Сидимо. Дзвонить мій телефон.

– Алло!

– Ти вже у вагоні

– Так!

– А з ким ти?

– З Мойсеєвим…

– Толя, тримай себе в руках!

– Та все нормально, давай!

***

– Тобі вітання від Наталі!

– Дякую!

Поїзд рушив.

У Станіслава померла мама, і я про це знав. Я висловив співчуття і запропонував випити. У мене була пляшка горілки та смажена курка. У Станіслава також були віскі та курка. Ми випили, поговорили про життя. На ранок виходимо з вагона, трупа вже стоїть на пероні.

Спочатку вийшов Станіслав Анатолійович, потім я. Всі заклякли! До мене підійшов один артист і шепотом питає:

– Ви їхали в одному вагоні?

– В одному купе.

– Та ти що? Ну як?

– Ми з ним подружилися, і тепер всім вам пи**ць!»

В інтерв’ю «Главкому» Мойсеєв після звільнення пообіцяв собі ніколи не повертатися ні в Театр Франка, ні в жоден інший державний театр… І в 2017 році на його місце прийшов новий художній керівник – Дмитро Богомазов… З ним у вас був вже публічний конфлікт. «Заповіту» на нього Ступка точно не складав. Що сталося в цьому випадку?

Коли запросили Богомазова до нашого театру, теж ніхто не був проти, бо класний режисер. Коли за ним прийшли його студенти – клас! Ми з Наталею ходили практично на всі іспити цього курсу і знали кожного з цих дітей! А виставу про Майдан я і досі згадую! Ніхто ж слова поганого не сказав. Потім прийшов другий його курс, і вони почали працювати. З’явилися нові вистави. А далі потягнулися актори з Театру драми та комедії на Лівому березі (в якому до переходу в театр Франка працював Богомазов – «Главком»)… І саме в той час почалася ця пандемія – всі ходять у масках. Тому бачиш людину, і не розумієш хто це. Ніхто нікого не представляв… Незнайомців ставало все більше і більше! Але не було ніяких проблем, допоки не втрутилося це «ззовні»…

Що саме ви маєте на увазі?

Про будь-яку виставу, яка виходила в ті часи, писали, що вона геніальна: геніальний режисер та геніальні актори. Я сидів, мовчав, хоча розумів, що не все тут геніальне. А потім в колективі почалося щось нездорове. Оці, хто прийшли, почали казати, що ті, хто тут були і є, – це вже відіграна платівка. Це дуже було схоже на рейдерське захоплення. Один діяч у фейсбуці написав, що, нарешті, після приходу Дмитра Богомазова театр Франка став кращим в Україні. На що я логічно і максимально коректно відповів: «Що за х&ня? Це Дмитро Богомазов прийшов у найкращий театр!».

А тут ще й вистава «Карʼєра Артура Уї» виходить! І знову: геніальна вистава, геніальний режисер, геніальне оформлення, геніальний виконавець! Я не перебільшую! А тут якраз і збори! Тоді я на зборах висловив свою точку зору, що не все так геніально. Віталіка Ажнова (нині вже заслужений артист, учень Богомазова – «Главком»), який грає головну роль, просто підставили самі ж творці вистави!

Як саме підставили?

Разом з ним у виставі зайняті (народні артисти, гранди театру) Олексій Богданович, Олександр Форманчук та Остап Ступка. Вони, не бажаючи цього, розчавили Ажнова як актора – він не потягнув цю роль через відсутність досвіду. І ось тут накинулась на мене фейсбучна братія.

Так ось, коли після триденних зборів при призначенні Мойсеєва жодного слова не було винесено за стіни театру, то після цих зборів мене поливали матами відкритим текстом!

Чим саме дорікали?

Що я жеру молодь театру, особливо полюбляю живу плоть Петра Богомазова (сина Дмитра Богомазова, який теж отримав роботу в Театрі Франка – «Главком»), бо саме на його сторінці висловився. Хоча я і досі не зовсім розумію, що значить сторінка у фейсбуці? І кому вона належить?! Що з мене взяти? Стара школа! Зате я можу керувати машиною з механічною коробкою передач, а ви?

Скандал тоді вийшов на публіку. Дійшло до того, що на сторінках «Главкома» ви детально пояснювали свою позицію у матеріалі «Перша сцена України. Про династії та клани у театрі Франка».

Але важко заперечити, що саме за Богомазова театр помітно оновився: з’явилися молоді талановиті режисери, оновилася трупа, в театр хлинула нова публіка. І та ж суперпопулярна «Конотопська відьма» – прямий результат цього процесу.

Я цього не заперечую, але брав їх на роботу не Богомазов, а Михайло Васильович Захаревич (обіймав посаду гендиректора театру майже 30 років, звільнений разом із Богомазовим з посади головного режисера у 2024 році – «Главком»). Хоча так, вони були у тісних творчих стосунках з Богомазовим. Але коли близькі до Дмитра Михайловича люди почали артистам вказувати, як треба грати, втручатися у творчий процес, до якого не мають жодного стосунку, – це неприпустимо. І ось коли при Богомазові, а він був вже на посаді головного режисера, почалися звільнення, до мене підійшов один із наших акторів і бідкався, що його звільняють, бо він «не для цього театру». Я сказав: «Що за формулювання!? Йди до директора!» Він пішов і переповів цю історію, і зараз цей актор головні ролі в нашому театрі грає. Я не проти Богомазова, ми у нормальних стосунках. Але влада знищує людей – вона їх змінює.

Чи не складається у вас враження, що сьогодні у стінах Театру Франка співіснують одразу кілька різних труп, які навіть не перетинаються на сцені? Мова навіть не про найстарших акторів. Ті відносно молоді виконавці, котрі прийшли юними ще за Ступки, нині все менше задіяні. Це проблема чи природний процес?

У театрі зараз три або навіть чотири трупи – «богомазівці», «уривці», «петросянівці» та інші. Але це не проблема. У нас є чотири режисери. Дмитро Черепюк, який, на жаль, хворіє, дай Боже йому здоров’я, його вистави йдуть. Він задіює акторів старшого покоління. Є Богомазов – міцний, професійний режисер. Я завжди запрошую на його «Кореолан». Крім того, він – чудовий педагог, який виховав покоління, котре зараз стало окрасою нашого театру. Уривський – фантазер неймовірний. Ця вистава, яку він поставив з кранами, дуже цікава і незвична («Макбет» – «Главком»). І є Петросян – творчий провокатор. Це дуже хороша риса. Він провокує акторів та режисерів, спровокував і нашого «головнокомандувача» (нинішнього керівника Театру Франка – «Главком») Євгена Нищука, знає кого, який грає у виставі («Троянство») фактично самого себе… Я ще не бачив!

Всі актори, які грають у того чи іншого режисера, вважають, що їхня вистава найкраща. Але вони у своїй наївній необізнаності помиляються, бо найкращі актори працюють у виставі «King Лір! Версія»!

Але я хочу сказати, що попри все, всі ми – франківці. Я дуже хотів би, щоб це зрозуміли всі актори, режисери та керівництво – що ми єдине ціле і потужний організм.

З тих, кого театр втратив в останні роки через звільнення, кого шкода найбільше?

Мені не зрозуміло, чому (режисер) Андрій Приходько пішов з театру. Вірніше, чого його звільнили? Надзвичайно професійна та самобутня людина, і школа у нього потрясна. Щиро шкода, що з ним так вчинили. 

Та й режисер Юрій Одинокий пішов так само. Він зробив виставу «Сірано де Бержерак», і вона, начебто, провалилася. Але його «Три товариші» та «Брати Карамазови» – унікальні вистави. Він якраз – представник напрямку великих справжніх вистав. Міг би продовжувати ставити гарні вистави, бо у нього хороший потенціал та смак. А провальні вистави є і в діючих режисерів!

А актори взагалі беззахисні, і ми нічого не можемо зробити. Бо що таке контрактна система? Нашого брата звільняють, тому що ти незадіяний. При цьому не створюють таких умов, щоб ти був задіяний. І дійсно навіщо тримати актора, якщо немає ролей? Знищити актора дуже легко. Тому ця недолуга контрактна система – проти актора.

Про нові обличчя, які стрімко стали ключовими в трупі. Олександр Рудинський (він і Калігула, і Макбет…), згаданий вами Віталій Ажнов та інші представники нової хвилі сьогодні впевнено збирають повні зали. У чому, на вашу думку, секрет їхньої популярності? Вони ж інші, точно не такі, якими були ви в їхні роки…

Не треба нікого ні з ким порівнювати! У кожному часовому періоді – свої герої! В їхні роки волосся у мене було чорне, мов вороняче крило, я мав тридцять два зуби і коли напивався, то зʼїдав все, що потрапляло до рук, закушуючи цілим апельсином зі шкіркою!

В їхні роки я грав по 20, а часом і 23 вистави в місяць, і це не перебільшення, грав головні ролі у виставах великих, повноцінних, на гастролях між двома «Енеїдами», вранішньою і вечірньою, ми грали у футбол! Знімався в кіно, серіалах, брав участь у фотосесіях еротичних фестивалів у Кракові, Відні. В Единбурзі був визнаний секс-символом фестивалю! З Сергієм Данченком вдвох зустрічали Новий рік, встромивши ялинку в кучугуру біля Оперного театру у Львові. Бився із режисерами, відстоюючи свою творчу позицію. В данському Оденсі, заблукавши, вивів себе і Богдана Бенюка через приватне лісне господарство, орієнтуючись лише по розташуванню моху на деревах, ходив у походи на виживання, без продуктів, сплавлявся річками СНД, України. Пройшов двохтижневий сплав річкою Тенеп, Туруханский край, Подкаменная Тунгузка, впіймав тайменя на 23,7 кг...

І якби знайшовся на той час режисер, який би поставив на мене Калігулу, то з макіяжем і в жіночій сукні, я виглядав би не менш ефектно за моїх сьогоднішніх молодих колег. Не ображайтесь! А може, й ще ефектніше і звабливіше! Ображайтесь! Щоправда, проблема була б жіночим взуттям 47 розміру і довелось би весь час підбривати волосся, яке росте і росте скрізь!

У Олександра і у Віталія є індивідуальність, до того ж вони працьовиті і розкручені! Попит породжує пропозиції! Всім молодим акторам бажаю здоровʼя і віри в себе! І звичайно удачі!

У другій частині інтерв’ю з народним артистом читайте про конфлікт в сім’ї Сумських, синів-акторів, причини ліквідації театральної компанії «Бенюк та Хостікоєв» та незабутню ніч з Юлією Тимошенко.

Микола Миліневський, Микола Підвезяний, Станіслав Груздєв, «Главком»