"Мінне поле" без інструкції: у чому складність працевлаштування ветеранів

У кінці листопада минулого року, голова уряду Юлія Свириденко повідомляла, що після завершення війни Україна матиме близько 5-6 млн ветеранів та членів їхніх родин. За деякими прогнозами, мова йде про близько 15-20% населення України. 

Про те, чому працевлаштування ветеранів – це насамперед своєрідне мінне поле, а не інструкція з готовими відповідями, у програмі "По живому" розповів журналістці Еспресо Христині Парубій заступник міського голови Львова з питань ветеранів Андрій Жолоб, який і сам пройшов шлях від лікаря до командира підрозділу – і назад, у цивільне життя.

Цифри, які не брешуть

Офіційна статистика в цій сфері фрагментарна — держава прямо визнає, що наведені дані не повною мірою відтворюють реальну ситуацію у сфері працевлаштування ветеранів, адже профорієнтаційними послугами за звітний період було охоплено лише кілька тисяч безробітних учасників бойових дій. Це крапля в морі порівняно з мільйонною армією ветеранів. Дослідження Українського ветеранського фонду, яке оприлюднене було в 2024 року, фіксує тривожну динаміку: рівень безробіття серед ветеранів зріс до 30,95% – це вдвічі-втричі більше за середній показник по країні.

Сама держава визнала проблему на законодавчому рівні: у концепції нової програми йдеться, що розрив між наявним попитом і фактичним рівнем працевлаштування ветеранів указує на недостатню ефективність існуючих інструментів державної політики. У відповідь Кабмін цього року затвердив Державну цільову програму "Ветеран.Робота" на 2026–2027 роки, орієнтовний обсяг видатків на яку становить понад 276 мільйонів гривень, а бюджет-2026 загалом виділяє 8,2 мільярди гривень на підтримку ветеранів у переході до цивільного життя.

Показовим є і те, наскільки повільно рухається інтеграція навіть у державному апараті: за даними моніторингу "Чесно", у міністерствах лише 5% працівників мають статус ветеранів, а в деяких відомствах – таких як Міністерство енергетики чи Міністерство молоді та спорту – таких людей одиниці.

Опитування самих ветеранів показує, що фінансова підтримка й здоров'я хвилюють їх більше за формальне працевлаштування: 56,2% назвали пріоритетом фінансову підтримку, 52,4% - зміцнення здоров'я, і лише 24,1% – власне працевлаштування. Це важлива деталь: перш ніж людина готова шукати роботу, їй потрібно пройти довший внутрішній шлях.

Чому немає готової інструкції

фото: Андрій Садовий/ facebook

Андрій Жолоб очолює сектор працевлаштування ветеранів при Центрі надання послуг учасникам бойових дій у Львові – і перше, що він визнає: універсального рецепта тут немає. За його словами, ані держава, ані міжнародний досвід не можуть дати чіткого алгоритму дій, тому доводиться діяти інтуїтивно й вчитися на власних помилках – прямим текстом він порівнює цей процес із ходьбою по мінному полю навпомацки.

"Ми живемо в дуже дивний час. Ми отримуємо досвід, який ніхто не отримує, ніхто нам не може сказати, як треба насправді це все робити. Ми просто по мінному полю зараз ходимо. Мацаємо ногою. О, тут трошки підірвалося… Я відверто скажу, я підриваюся постійно, але я б інакше нічого не розумів, якби не робив. Тобто я сам гулі набиваю, тому що мені ніхто не може сказати, Андрій, отак воно не вийде... Я стараюся інтуїтивно розуміти, що, як, але те, що я розумію однозначно з ветеранами, треба спілкуватися напряму", - відзначає він. 

Жолоб сам пройшов через період, коли після повернення з війська йому знадобився місяць, аби просто "помовчати, дивитися в стелю і перетравлювати" перехід із військового світу в цивільний. Він називає це станом, коли людину "вичавили, як губку", і жага до життя тимчасово зникає. За його спостереженням, повернути людину до активності здатна не абстрактна підтримка, а конкретна соціальна значимість – відчуття, що ти знову корисний колективу, а не просто тягар для родини.

Декомпресійна камера замість "повертайся вже до життя"

Найяскравіша метафора до якої вдається Жолоб – це порівняння ветерана з водолазом, якому загрожує кесонна хвороба через надто швидкий підйом із глибини. Жолоб переконаний: ветерана не можна різко "викидати" з фронтового досвіду в цивільне життя з настановою на кшталт "ти ж дорослий, перестань, іди працюй". Потрібна своєрідна декомпресія – можливість поступово говорити про пережите у своєму середовищі, серед тих, хто розуміє, перш ніж повністю занурюватися в цивільні реалії.

Водночас він категорично проти перетворення ветеранів на "окремий острів" чи закриту спільноту, відгороджену від решти суспільства. На його переконання, це двостороння робота: цивільні мають вчитися коректно спілкуватися з ветеранами, а ветерани – не зриватися на цивільних. І тут, каже він, найбільше допомагає принцип "рівний рівному" – коли в компанії з'являється ветеран-медіатор, який виконує роль містка між двома світами.

Бізнес рухається швидше за державу

Один із найпарадоксальніших висновків розмови заступником міського голови Львова з питань ветеранів: приватний бізнес виявився готовим до співпраці з ветеранами значно більше, ніж державний сектор. Жолоб наводить приклад львівських ІТ-компаній, які під час служби працівника продовжують нараховувати йому зарплату, надсилають волонтерську допомогу – і самі звертаються до Центру УБД по консультації, як коректно комунікувати з ветеранами після повернення.

Причина проста й прагматична, адже через мобілізацію ринок праці зазнав гострого дефіциту кадрів, особливо в будівельній сфері. Зараз бракує сантехніків, плиточників, електриків та багато інших професій. Роботодавці вже пропонують ветеранам вищі зарплати, ніж цивільним кандидатам на ту саму вакансію, а найм людини з інвалідністю дає бізнесу державні субвенції та можливості додаткового бронювання співробітників.

Мілітарний сектор і охоронні компанії активно шукають ветеранів із бойовим досвідом – особливо операторів і інженерів дронів – і пропонують високі зарплати. А от робітничі спеціальності, попри дефіцит і хорошу оплату, самих ветеранів масово не приваблюють.

З державним сектором ситуація протилежна. За словами Жолоба, освіта й медицина фінансово настільки знецінені, що людині, яка вижила на фронті, отримувала 100 тис. грн, психологічно складно погодитися на зарплату в умовні 10–12 тисяч гривень. Це узгоджується і з офіційною статистикою: попри всю ветеранську риторику, частка ветеранів серед працівників державних робіт залишається мізерною.

"Я би дуже хотів, щоб ветерани йшли в місцеве самоврядування. Ішли працювати, але знову ж тут таке питання зарплати… воно на першому місці", - каже Жолоб. 

Гроші вирішують більше, ніж здається

фото: скрін з програми "По живому"

Жолоб виділяє три стадії, через які проходить ветеран після демобілізації: 

• Спершу категорична відмова від будь-яких пропозицій ("в армії я заробляв більше");
• Потім – за два-три тижні – обережний інтерес через потребу чимось себе зайняти;
• І, нарешті, за місяць-два, коли військові виплати закінчуються, реальна готовність шукати роботу. 

Жолоб відверто визнає: фінансове питання стоїть не на другому чи третьому місці серед мотивацій – воно майже завжди на першому.

Важливу роль у цьому переході, за його спостереженням, відіграють дружини й родини – вони часто стають тим м'яким, ненав'язливим фактором, який підштовхує ветерана до пошуку роботи, коли він сам ще не готовий про це думати.

Окремо Жолоб застерігає тих, хто планує відкрити власну справу: ветеранський бізнес – це насамперед бізнес, і лише потім ветеранський. Пільги, гранти й безкоштовні консультації від досвідчених підприємців – це реальна підтримка, але вони не скасовують ринкової конкуренції: перші роки будь-якого бізнесу вимагають вкладень, а знижки до слова "ветеранський" з часом нівелюватимуться.

"Зараз в ветеранів більше можливостей отримати гранти, проконсультуватися, плюс отримати безкоштовні консультації від "китів бізнесу", які зараз соціально готові докладатися до таких консультацій. … Це все дуже цікаві моменти. … Ми будемо сподіватися, що кожен ветеран зможе знайти свій шлях після того, коли повернеться з війни, після реабілітації, чи то в створенні власного бізнесу, чи піде на якусь роботу, яку він любить", - сподівається Жолоб. 

Що можна зробити вже зараз

Головна рекомендація Андрія Жолоба – не чекати на єдину загальнодержавну дорожню карту, а діяти на рівні громад. Наприклад, ярмарки праці від бізнесу, дні відкритих дверей за аналогією з профорієнтацією для абітурієнтів, пряма й проста комунікація за формулою "посада – обов'язки – зарплата". Він наголошує, що зараз у ветеранів триває свого роду "медовий місяць" через підвищену суспільну увагу та готовність бізнесу йти назустріч, але цей момент не триватиме вічно. Адже історія попередніх воєн показує, що інтерес суспільства до ветеранської теми з часом згасає.

Своєрідним рішенням він бачить перетворення ветеранів, які вже адаптувалися, на менторів для тих, хто повертається пізніше, за його словами, потрібні "сержанти й офіцери" ветеранської спільноти, здатні пояснити новачкам, де насправді можна отримати допомогу, замість того, щоб залишати їх наодинці з відчуттям зради.

"Правильний вихід я бачу, коли бізнеси, керівники чи цивільні беруть собі помічником з питань ветеранської політики – ветерана, який, по суті, є представником цієї компанії. Тому що принцип "рівний рівному" в наших умовах дуже гарно спрацьовує. Бо ветерани з цієї компанії зі своїми проблемами швидше прийдуть ділитися з таким же ж ветераном, який просто на вищій посаді, який є медіатором, містком, між цивільним світом і світом ветеранів", - відзначає Жолоб про один з елементів для покращення внутрішньої комунікації між роботодавцями і ветеранами. 

Тож, загалом кажучи, розмова з Андрієм Жолобом залишає враження, що ветеранська політика в Україні наразі тримається не на завершеній системі, а на ентузіазмі окремих громад, бізнесів і самих ветеранів, готових брати відповідальність на себе. Цифри – 30% безробіття серед ветеранів проти дефіциту кадрів у ключових галузях – показують масштаб розриву між намірами держави й реальністю на місцях. Тому залишається питання: чи встигне суспільство побудувати стійку систему підтримки ветеранів до того, як їхня чисельність справді сягне позначки 15-20%. 

Читайте також: Право на працю після фронту: чому законів недостатньо, щоб подолати прірву в професійній адаптації ветеранів