Армія найманців і... кріпаків. Чи вирішила військова реформа проблеми ЗСУ

Військова реформа, започаткована постановою КМУ №768 від 12 червня 2026 року, була, без перебільшення, довгоочікуваною. Військовослужбовці та їхні родини, мобілізовані й немобілізовані, ті, хто ховається від армії, й ті, хто під «бронею», — коротко кажучи, всі очікували вирішення проблем, які накопичились у ЗСУ та загалом у суспільстві. Яких?

З одного боку — СЗЧ, втрати від яких у бойових частинах перевищують втрати на полі бою, а з іншого — комплектування армії через ТЦК, тобто недосконалої системи призову до лав ЗСУ. Що ж запропонував новий міністр оборони?

Метод пряника та… ще раз пряника

Михайло Федоров, обіймаючи посаду міністра, лаконічно визначив головні проблеми: мінус 300 мільярдів у бюджеті, близько двох мільйонів (військовозобов’язаних. — О.С.) поза системою і ще 200 тисяч у СЗЧ.

Федоров стверджує, що ресурси на перший етап реформи знайдено всередині Міноборони завдяки внутрішній оптимізації та аудиту. Йдеться про 60 млрд грн. Однак публічного звіту про фактичне виконання цього плану наразі немає.

Щодо останньої проблеми — СЗЧ, то ZN.UA дійшло висновку: СЗЧшників не повертають до ЗСУ не тому, що не можуть знайти, а тому, що їх просто ніхто не шукає. На відміну від «невловимого» ковбоя Джо, вони якраз украй потрібні всім українцям, а не лише своїм близьким. Незначна когорта тих, кого «знаходять», насправді не ховається, а використовує цей «механізм» лише для того, щоби змінити місце служби. І цю проблему визнає Федоров.

Нагадаємо, що презентуючи реформу, Михайло Федоров запропонував окремий механізм повернення для військовослужбовців, які пішли в СЗЧ до 12 червня 2026 року: вони можуть повернутися на службу в спрощеному порядку до 20 вересня, самостійно обравши новий підрозділ.

Ще два мільйони потенційних військових «поза системою» — звичайні ухилянти, які ховаються і за кордоном, і в рідних підвалах та на горищах. Знайти й тих, й інших насправді можна, але влада (президент Володимир Зеленський і К^о), вочевидь, не хоче псувати стосунки зі своїм потенційним електоратом, тому результативність роботи Національної поліції в цьому напрямку, як то кажуть, падає нижче плінтуса.

Із наведених причин зрозуміло, що для міністра Федорова рух у цих двох напрямках був, м’яко кажучи, закритий. Однак війна щоденно потребує нових бійців, тож єдине, що залишалося робити міністру, — заманювати людей на службу грошима. Тому згадана постанова КМУ «Про реалізацію експериментального проєкту щодо запровадження додаткових мотиваційних чинників для деяких категорій військовослужбовців…» (назва дуже довга) виглядає як прейскурант ресторану з новими цінами.

Дуже стисло основні цифри такі:

• додаткова винагорода у розмірі до 100 тис. грн — військовослужбовцям, які беруть безпосередню участь у бойових діях або подібних операціях — у розрахунку на місяць пропорційно часу участі в таких діях і заходах (така винагорода — не новина, вона була і раніше й поширювалася на всіх учасників БД);
• одноразова винагорода за виконання бойових (спеціальних) завдань у розмірі 170 тис. грн на лінії бойового зіткнення — також у розрахунку на місяць пропорційно часу участі в таких діях і заходах (така теж була як 100 тис. + 70 тис. грн);
• винагорода за виконання бойових завдань у розмірі 20 тис. грн (у розрахунку на добу) — за ведення штурмових дій у разі відновлення позицій, захоплених інфільтрованими групами противника, у глибині оборони своїх військ;
• винагорода за виконання бойових завдань у розмірі 40 тис. грн (у розрахунку на добу) — за ведення штурмових дій у разі захоплення позицій безпосередньо на лінії бойового зіткнення або у глибині оборони противника;
• 100 тис. грн — за взяття в полон військовослужбовця противника;
• 15 тис. грн — за знищення живої сили противника (за кожного знищеного військовослужбовця противника у стрілецькому або рукопашному бою, за умови підтвердження відповідною відеофіксацією);

Останній пункт доволі контроверсійний: йде, приміром, рукопашний бій, а хтось зі своїх стоїть збоку і замість того, щоб битися, знімає все на камеру смартфона — отак це має виглядати?

Крім того, в постанові передбачено додаткові винагороди офіцерам штабів, інструкторам та іншим категоріям вояків. Водночас загальна сума виплат не може перевищувати 460 тис. грн. Але є два моменти.

Перший. Усі виплати, передбачені цією постановою, не враховуються під час призначення та перерахунку пенсії. Це виглядає, м’яко кажучи, дуже дивно: це ж чесно, з великим ризиком і важкою працею зароблені гроші, то чому різні премії в тилу враховуються, а на фронті — ні?

Другий. Дія пункту 2 цієї постанови не поширюється на дві категорії військовослужбовців: тих хто проходить службу в межах експериментального проєкту за постановою КМУ від 11 лютого 2025 року №153, і тих, кого прийняли на службу за контрактом відповідно до частини 10 статті 20 і статті 215 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу»,. Що ж зазначено у пункті 2 постанови?

Скорочено таке:

«2. Затвердити такі, що додаються:

Порядок реалізації експериментального проєкту щодо запровадження додаткових мотиваційних чинників…

форму контракту, що передбачає підвищені мотиваційні чинники…»

Якщо розуміти цей канцелярит буквально (а лише так слід розуміти нормативні документи КМУ), це означає, що контрактники двох попередніх хвиль під порядок реалізації не підпадають і форма контракту їх не стосується (вони вже мають свої контракти), а отже, всі зазначені нові додаткові виплати та преференції вони отримати не можуть.

Але й це не всі трояндочки на реформаторському тортику міністра Федорова та КМУ (читай — Володимира Зеленського).

Притча про збирачів винограду

У Святому письмі Ісус розказує притчу, в якій збирачі винограду отримують однакову винагороду незалежно від того, чи працювали вони цілий день, чи прийшли в останню годину. В побутовому житті така ситуація виглядає геть абсурдно, як верх несправедливості, однак Ісус має на увазі інше — віру: незалежно від того, коли людина навернулася до Бога, вона отримує рівні можливості з іншими потрапити до царства небесного.

На війні бійці також мають рівні можливості потрапити до того царства, але якщо говорити про винагороду за земні звитяги, то збирачі «грон війни» — у вкрай нерівному становищі порівняно з тими, хто «прийшов в останню годину»…

Якщо боєць на війні другий, третій, четвертий чи п’ятий рік, а дехто, може, ще з часів АТО, він не отримає жодних додаткових винагород згідно з постановою КМУ №768 «Про реалізацію експериментального проєкту…»

А тепер уявімо ситуацію на війні: взвод виконав бойове завдання на лінії бойового зіткнення, командир роти відповідно до постанови №768 виписує премії та преференції, але не всім, а лише одному, тому, хто має новий контракт. Приміром, контрактник заробляє собі додаткову відстрочку від мобілізації, а решта — ні. Тобто бились усі разом, ризикували життям і здоров’ям усі разом, але «премію» отримає один, усі інші — лише «зарплату»… Як подивляться вони на свого побратима? Та й як він сам почуватиметься в цій ситуації?

Отже, така «мотиваційна» реформа апріорі закладає конфлікт у бойове братерство. Що робитимуть досвідчені командири, аби уникнути таких конфліктів? Звісно, зводитимуть контрактників у окремі підрозділи (якщо тільки в них вистачить людей). Чи дасть це результат?

Як на мене, може стати ще гірше. «Бувалий» командир взводу з простих вояків намагатиметься уникнути ризикованого завдання й послати (підставити) замість свого взводу інший, що складається з… контрактників. Чи додасть це сил та єдності збройним силам? Питання риторичне.

Що закінчиться раніше — війна чи контракт?

Постанова передбачає кілька строків контракту. Щоправда, точного переліку посад вона не містить, а лише відсилає до подальших циркулярів МО, ГУ Нацгвардії та інших керівних органів військового управління. Наразі встановити, для яких саме посад передбачено ті чи інші строки контракту, можна лише з коментарів міністра Федорова та ілюстрацій на сайті МО. Відповідно до них, є кілька варіантів тривалості контракту:

• 10 місяців — для будь-якої посади в бойовій частині; але в кожній такій частині є свої тилові служби, штабісти, зв’язківці та інші небойові посади, отже, ясності тут немає — все визначатиме майбутній перелік МО (ходять чутки, що для них буде 24 місяці);
• 14 місяців — для тих, хто укладе контракт на такі посади, з умовою, що вони 12 місяців проведуть на ЛБЗ;
• 6 місяців — для тих, хто проходив військову службу під час дії особливого періоду, був звільнений, але піде служити на ЛБЗ;
• 24 місяці — для тих, хто служить на небойовій посаді або в частині, яку названо тиловою.

Перше, що тут насторожує: якщо зараз усі штурмовики укладуть контракт на 10 місяців, то чи не станеться так, що навесні ЗСУ опиняться без боєздатних підрозділів, які воюють на ЛБЗ та проводять зачистки? Чи прораховували аналітики наслідки такого рішення? Здається, сподіватися на повну заміну штурмовиків якось необачно…

В особливу заслугу автори реформи ставлять собі встановлення чітких строків відстрочки від можливого наступного призову після закінчення контракту. Міністр Федоров запевняє: «Скажімо, для піхотинця, що служив 10 місяців, із яких чотири місяці був на бойових, відстрочка становитиме півтора року. Також ураховується служба до підписання контрактів та до повномасштабного вторгнення — за весь військовий досвід передбачений час для відпочинку. Людина підписує контракт та розуміє, де вона служить, скільки служить, яка в неї оплата і що буде після служби», — пояснив він.

Тут міністр має на увазі, що за кожен місяць «на бойових» піхотинець отримує ще три місяці відстрочки до стандартних шести місяців. А як щодо решти?

У постанові №768 ідеться про шість місяців відстрочки й один додатковий місяць за кожні 30 днів безпосередньої участі у бойових діях. Однак це стосується лише військових, які проходили службу за контрактом, укладеним після введення воєнного стану 2022 року, і не уклали нового контракту за постановою №768. За інформацією від приватних контактів, таких у ЗСУ — не більш як 5% особового складу, переважно це кадрові офіцери.

А як щодо решти? Тих 95%, хто зараз б’ється з ворогом без жодного «мотиваційного» контракту? За своїх рідних, за свою землю, за свою країну… Кістяк армії — офіцери та сержанти, які воюють із перших днів війни (п’ятий рік!), — зараз притиснуті до стінки: або служити невідомо скільки, або ще два роки, що для них фактично одне й те саме. Не забуваймо, що постанова є підзаконним актом, її відповідність закону доволі сумнівна, вона може змінитися за кілька місяців, а може змінитися й закон…

Ну що ж, постанова №768 лише підтвердила відому всім реальність: «військовозобов’язані з числа тих, які звільнені з військової служби … указом президента України, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації протягом трьох років з дня звільнення з військової служби».

Чи означає це, що треба чекати до кінця війни, щоб вояків без контрактів — а це зараз практично вся армія України — звільнили зі служби?

Відверту, якщо не цинічну, відповідь на це питання дав заступник міністра оборони Мстислав Банік: «Хто не підпише контракт, той служитиме до демобілізації… контрактник через 10 місяців поїде додому й отримає відстрочку, а мобілізований продовжуватиме службу до оголошення демобілізації», — заявив він.

Реформа для проформи

Будьмо справедливими: сам Федоров не обіцяв вирішити постановою №768 усі проблеми української армії. Йшлося лише про перший етап реформи, покликаний хоч якось відреагувати на кризу комплектування й утримання особового складу в умовах війни протягом 2026–2027 років. Попереду, за словами міністра, мають бути зміни системи мобілізації, проходження служби та управління військами. Інша річ, що і військові, й суспільство оцінюють ці перші кроки, керуючись не планами на майбутнє, а тією суворою реальністю, в якій їм доводиться і воювати, і жити вже сьогодні.

Наразі реформа від Федорова (і тих, хто стоїть за його спиною) зводиться до підвищення зарплат і виплати премій військовослужбовцям, але тих, хто служить сьогодні, вона практично не стосується.

Єдиний спосіб отримати підвищене грошове забезпечення — підписати нововведений «мотиваційний» контракт, а отже, залишитися ще на 14–24 місяці на війні. Для тих, хто прийшов до ЗСУ відносно недавно, це нормально, але для тих, хто воює п’ятий рік, — нескінченність.

Слід зазначити, що це не перша «грошова» реформа. Були й інші — приміром, 1 млн грн за «Контракт 18–24». Якими є результати? Вочевидь, невтішними — переможних реляцій ми не чули, взагалі жодних підсумків.

Також влада давала «останній» строк блудним синам — СЗЧшникам, аби вони повернулися в лоно рідної сім’ї (військової частини). Всі ці благі наміри не закінчилися нічим. Звідки тоді надії, що зараз буде інакше? Влада повідомляє, що за перші тижні повернулося близько тисячі, ну що ж, залишилося ще 199 тисяч — і золотий ключик у нас в кишені.

А чи зробила реформа Федорова бодай щось, аби закрутити потрібні гайки СЗЧшникам? Нічого, лише обіцянки на майбутнє.

Реформа ТЦК та системи мобілізації? Теж нічого. А методи чинної, хоч і дають результати, але явно неадекватні в сучасній ситуації. Вочевидь, треба змінювати парадигму — не працівник ТЦК має бігати за хлопцями, а вони за ним, оскільки служба й штрафні санкції мають стати неминучими і сьогодні, і після закінчення активних бойових дій.

Бо війна з припиненням вогню (на що так нав’язливо натякають у Зеленського), звісно, не закінчиться, й готовими до її продовження треба бути кожного наступного дня.

Тут ми не чіпаємо окремої великої проблеми — мотивації до захисту своєї батьківщини-неньки. Бо, хоч би що ви казали, а служба за гроші нагадує мені куплене за гроші кохання. Однак нічого іншого в цій реформі не проглядається… крім іще одного моменту — перетворення військовослужбовців, які воюють не за виплати й винагороди, на… кріпаків. Підпишеш контракт — підеш додому, не підпишеш — залишишся на війні до другого пришестя…