Я не вірю в дипломатичне звільнення Криму: велике інтерв'ю з Дмитром Кулебою

У великому аналітичному інтерв'ю ведучій 24 Каналу Ользі Білан ексміністр закордонних справ України Дмитро Кулеба детально розібрав поточну геополітичну ситуацію навколо російсько-української війни.

Дипломат розповідає про паливну кризу в Росії, викликану ударами українських дронів по НПЗ, та порівнює її з дефіцитом часів розпаду СРСР.

Окремо Дмитро Кулеба торкнувся стратегії реінтеграції Криму та інших окупованих Росією територій. Дипломат пропонує жорсткий, але прагматичний план дій із тимчасовим обмеженням виборчого права для всіх кримчан, отруєних російською пропагандою.

Також Кулеба розкриває залаштунки відносин із Польщею, пояснюючи природу нинішнього охолодження між Києвом і Варшавою, аналізує поведінку Олександра Лукашенка та його залежність від Китаю, а також вказує на ключову помилку Дональда Трампа у спробах досягти швидкого миру.

Хочете щодня читати оперативні та якісні новини Додайте 24 Канал у вибрані в Google Додати

Деталі – у великому інтерв'ю Дмитра Кулеби для 24 Каналу.

Внутрішня ситуація в Росії та пастка для Путіна в Криму

Київ за три дні змінився на черги за пальним у Москві. Ми бачимо абсолютну бензинову лихоманку по всій території Російської Федерації. Нещодавно ми почули вперше визнання Путіна, що у Росії дійсно почалися проблеми після системних ударів українських дронів по нафтопереробних заводах. І це те, що колись здавалося неможливим, недосяжним, але зараз червоні лінії Путіна розчиняються. Чи є у нас реальний шанс перетворити цей ресурсний голод у Росії на інструмент справжньої внутрішньої дестабілізації путінського режиму? Який проміжний висновок можете зробити для себе станом на зараз?

Та ми вже перетворили. Ми ж бачимо всі ці гнівні відео, сварки в чергах. Я вам скажу так: я в дев'яносто першому році жив у Москві, був підлітком, тому що мій батько вчився там. І я дуже добре пам'ятаю пусті полиці магазинів у Москві, в столиці Радянського Союзу.

Заходиш у гастроном, а там перед очима одні полички заставлені рулонами туалетного паперу, а інші – морською капустою, банками консервними. І який це викликало гнів і відчуття у росіян, москвичів цих, що, типу, дожилися.

Країна не функціонує, держава не функціонує. Раз уже в Москві, у священному місті для них таке відбувається.

Ми колись з мамою стояли в черзі в хлібний, і мама зі мною говорила українською, а така стара москвичка повернулася до нас і каже: "Понаехали тут наш хлеб есть". От, а мама їй відповіла, каже: "Ви не забувайте, звідки цей хліб приїхав до вас". Але ці соціальні конфлікти запалювались буквально як сірники!

Коли я бачу зараз оцю ситуацію із заправками, для мене це – точна копія того, що відбувалося. Тільки там були пусті полички гастрономів, а тут – пусті заправки.

Але війна – це перегони. Зараз ми знайшли якесь рішення, яке працює. Путін зараз шукає своє рішення. Його це не схиляє до того, що давайте перемовини проведемо, давайте зупинятися. Він абсолютно не в тому настрої. Він зараз такий Сталін у районі Сталінградської битви. Все погано, але зараз ми зберемося з силами, мобілізуємось і вирішимо.

На мою думку, вони стовідсотково цю проблему вирішити не здатні. Але це не привід для нас розслаблятися, що ось там ми намацали смерть чахлика невмирущого.

Ексклюзивне інтерв'ю з Дмитром Кулебою – дивіться відео:

Але можемо намацати цю смерть, напевно, що й у Криму, бо Крим стає для Путіна пасткою. І зараз українські сили постійно б'ють, як ми бачимо, по так званому сухопутному коридору в Крим і по важливих мостах – це логістика, інших об'єктах на півострові, по поромах у Керченській протоці. І ви наголошували в одному з інтерв'ю, що поки не йдеться про те, що ми завтра вже будемо в Криму, звісно ж. Але Україна повинна чітко розуміти, що робити з Кримом, що робити з півостровом, коли це станеться. І це дійсно те питання, на якому варто наголошувати. Тут запитання, що робити з півостровом, бо в першу чергу це буде колосальний соціальний виклик. Ваша реакція на те, що взагалі відбувається на Кримському півострові зараз. І тут ми говоримо про те, що буде після не тільки стосовно Криму, але ж і на інших тимчасово окупованих територіях. Це Донбас, це і Запорізька область, і частина Запорізької області тимчасово окупована, і Херсонська. Тому тут ваша думка.

У мене є моя позиція, яка стосується всіх тимчасово окупованих територій України, починаючи з 2014 року.

Я вважаю, що держава має зайняти відповідальну позицію щодо свого майбутнього. Я розумію емоції, які є в суспільстві на цю тему, але ми маємо мислити не емоціями, а тим, що буде добре для нашої країни.

Моя версія, може, є краща версія, але моя версія рішення така:

• Перше: всі, хто заїхав, переїхав жити на окуповані українські території з Росії, починаючи з 2014 року, повертаються додому. Ніякі обіцянки, що дайте ми тут залишимось, ми будемо лояльними громадянами, ми будемо сидіти мовчки й робити свою справу, не повинні підкупити українську державу, бо це не те що п'ята колона, це все агенти.
• Друге: всі громадяни України, яку б позицію вони не займали стосовно російської окупації, залишаються для нас громадянами України. Брали вони паспорт російський, не брали вони паспорт, працювали вони в якихось адміністративних органах окупаційних, не працювали – це наші громадяни, й ми їх сприймаємо такими, які вони є.
• Третє: стосовно лідерів, керівників всіх окупаційних органів. Навіть якщо вони й були колись громадянами України, то їх спіткає така ж доля, як і громадян Росії. Або вони тікають, що скоріш за все відбудеться, або вони постають перед судом. Але це стосується тільки керівної ланки.
• Четвертий елемент: кримінальні справи проти всіх, хто вчиняв злочини проти українських військовослужбовців, працював в органах безпеки.
• П'ятий елемент, останній: українська влада повертає ці території, ставиться толерантно до тих, хто пройшов цей шлях в окупації. Але право голосу на загальнонаціональних виборах і проведення місцевих виборів відкладається на певний період часу.

Ми не можемо людей, які провели від восьми до дванадцяти років в окупації, в тотальній просто пропаганді, в тотальному промиванні мізків, ми не можемо дозволити одразу людям просто йти й голосувати на виборах, тому що те, як вони проголосують, потім визначатиме долю всієї держави.

Потрібен, як в спортзалі, коли потренуєшся, такий cooling період, період охолодження. Всім потрібно охолонути, видихнути, перебудувати життя, відновити політичний процес на цих територіях. І тоді вже, будь ласка, повна реінтеграція.

Тому я за те, щоб ставитись до росіян як до чужих, до українців як до своїх, але повністю їх реінтегрувати, крім права обирати місцеву й центральну владу. На це має бути мораторій на той термін, який визначить держава як здоровий для її існування. П'ять, десять років, я не знаю, скільки це триватиме.

Шляхи деокупації та стійкість путінського режиму

На вашу думку, деокупація півострова – ми розглядаємо різні варіанти: це дипломатичний, це військовий, або ж це комбінована якась історія?

Як дипломат я не вірю в дипломатичне звільнення Криму. Це все одно, щоб ми вірили в те, що Путін може дипломатичним шляхом взяти Київ. Для нього це абсолютно священна точка. Ну звісно, в кінці якийсь буде підписаний папір, все це якось має бути врегульовано.

Але ми повинні розуміти – політики будуть грати в цю гру, бо люди втомилися, суспільство дуже втомлене війною, ми всі втомилися від війни, й людям хочеться, щоб війна припинилася, й хай там якось далі домовляються.

Але воно так не працюватиме, тому що для Путіна ризики припинення війни набагато вищі, ніж ризики її продовження. Тобто у нього ризики від того, що він продовжує війну, зростають. Але все одно для нього зупинитися, не досягнувши своїх цілей, це набагато ризикованіша справа, бо це колапс. Бо типу, а за що тоді оце все? І тому, на жаль, я вважаю, що війна буде тривати.

А оскільки пропаганда працює досить ефективно, чи не думаєте ви, що Путін у будь-якому випадку й за будь-яким сценарієм може продати своєму суспільству все що завгодно, й вони сприймуть це як є?

Я думаю, що ми недостатньо розуміємо Росію. Я думаю, що страх правителя перед власним народом, який цей народ він, правитель, тримає в залізних рукавицях, він набагато сильніший, ніж нам здається.

І він боїться, що повернеться зараз п'ятсот тисяч ветеранів СВО, абсолютно радикалізованих: "А за що ми там кров проливали? А ми знаємо, що командири нас, значить, там кидали в штурми, наживалися на наших смертях". Вони почнуть громити місцеву владу. Це воно все здається таким монолітним. Знаєте, режим Януковича теж здавався монолітним, а потім бабах – і в один день все розсипалося.

Тому я знаю, що зараз в Україні є жвава дискусія серед людей, які хочуть рефлексувати на цю тему: чи це буде в Росії заколот еліт, чи це буде бунт. І одні кажуть одне, інші – інше. Але Путін контролює ситуацію в Росії, проте він страшно боїться втрати цього контролю.

І на мою думку, можливо помилкову, ризик втратити цей контроль у результаті того, щоб поставити війну на паузу, він вважає набагато вищим, бо він виглядатиме посміховиськом. Уже ж всі все розуміють. Це вже формально визнати поразку. Все, що ми знаємо про Путіна, говорить нам, що він не такий.

Білоруський фактор та китайський стоп-кран

Оскільки він вже має вигляд посміховиська, намагається розглядати різні варіанти. І ми сказали з вами, що бензину в Росії, на території Російської Федерації не так вже й багато. Зараз колосальні черги так само в Криму, велика проблема. І от нарешті, я думаю, що має усвідомити білоруський диктатор Лукашенко, що Мозирський НПЗ або ж будь-який інший – це квитки в один кінець за будь-якої агресії з території Білорусі. Лукашенко зараз балансує. Він це бачить, розуміє. Згадаємо, що відбулася зустріч Путіна й Лукашенка на Валдаї. Це така собі безпрецедентна історія, тому що вперше за двадцять шість років стосунків ми не побачили заяв чи пресрелізів. Ми навіть не побачили жодної фотографії про зустріч цих двох персонажів. Про що мовчить Москва, про що мовчить Мінськ? І про що свідчить ось та поїздка білоруського диктатора до Пекіна, його зустріч із лідером Китаю Сі Цзіньпіном?

Лукашенка схиляли до активного включення у війну. Я думаю, що він усіляко відбріхувався від цього. А потім він одразу поїхав до Сі просити про захист від Путіна. І власне те, що пролунало з китайського боку, що Китай підтримуватиме Білорусь і вважає її важливим партнером, при цьому не згадувалася будь-яка прив'язка до стосунків з Росією – мені здається, картинка доволі чітка складається.

Так вже було. В принципі, у Лукашенка за останні років десять-п'ятнадцять сформувалася дуже чітка модель поведінки. Тобто петляй якомога довше з Путіним, виторговуючи собі знижки на енергоресурси й доступ до російського ринку. У відповідь хвали, клянися в єдності, відданості та інтегруй Білорусь у Росію, ніколи не досягаючи остаточної інтеграції.

І тримай Китай як стоп-кран. Тобто щойно Росія натискає занадто сильно, ти одразу смикаєш за пекінський стоп-кран, і Пекін б'є по гальмах і зупиняє, ну принаймні докладає зусиль, щоб зупинити тиск Росії.

Цікава паралель із пекінським стоп-краном. Але ж по суті Пекін допомагає Лукашенку обходити санкції через китайські товари: електроніка, товари подвійного призначення, електроплати – все йде з Китаю. Після двадцятого року завдяки Китаю Лукашенку вдалося зменшити й вплив удару від санкцій європейських, американських. І разом з тим, як ми розуміємо, Китаю потрібні мирні стосунки з Білоруссю та сусідами для того, щоб із транзитом китайських товарів до ЄС не було проблем. Тому тут є взаємовигода в цьому всьому.

У Китаю головна річ у тому, що в нього занадто мало друзів в Європі. А тут просто ідеальний дружбан, бо він такий самий ідеологічно. Він, на нашу думку, диктатор, з м'якшого погляду – авторитарний лідер. Він їм зрозумілий, він в Європі, й це така їхня стратегічна інвестиція, бо вона нічого не коштує насправді, але в перспективі може ще й принести вигоду.

Стосовно повторного наступу з території Республіки Білорусь. Це питання, яке зараз підіймається вкотре, й ми тут можемо лише здогадуватися, розглядати різні сценарії. Це більше питання до військових, чи створюють ударний кулак. Але у випадку, якщо Путін знову скористається цим сценарієм, і долучаться ще й білоруські військові, що буде? Бо ультиматум від президента України Володимира Зеленського ми чули стосовно ретрансляторів, які попередньо начебто на якийсь час вимкнули, але потім з'являлася інформація, що вони знову запрацювали. Чи є ретранслятори для нас законною ціллю?

Безумовно. Але от в цих ретрансляторах весь Лукашенко. От все, що треба знати: нападе Білорусь чи не нападе. Це сьогодні він не нападає, завтра він нападає, потім він не нападає, потім знову нападає. Це людина, яка все життя ходить манівцями. У нього немає ніколи якоїсь чіткої, стабільної лінії.

Він постійно в маневрі перебуває, й не треба очікувати, що він зупиниться й скаже: "Все, набридло. Гарантую стовідсотково, що нічого не буде". Він там щось Путіну пообіцяв, потім буде йому розказувати: "Ой, вибачте, не вийшло. Нам треба ще трошки часу". Потім знову щось зробить, щоб його задовольнити.

Це він тримається на тому, що у Росії залишилося настільки мало союзників, що його цінність для Путіна зросла.

Бо що у Путіна залишилось? Білоруський президент і три президенти Центральної Азії: Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан. Не згадую Казахстан, бо Токаєв вже там грає давно у свою гру, й Путін не може на нього стовідсотково розраховувати.

І не згадую Туркменістан, бо вони взагалі все життя сидять там, щоб їх тільки газ не чіпали, щоб газ нормально тік і вони могли гроші заробляти.

З таким колом, звісно, цінність кожного, хто приїде, вклониться, наговорить хороших слів, зростає просто в рази. І тому Лукашенко насправді дуже цінний в оцій самотності Путіна.

Але він не може йому відмовити остаточно, тому що він залежить від Путіна, в тому числі життя Лукашенка, бо вся Білорусь інфільтрована агентами російськими. І водночас він не може повністю йому віддатися, бо тоді його власна цінність як активу зануляється, й він втрачає цей простір для маневру.

Тому воно так і буде. Тут він відключив, тут включив. Але моя пропозиція для всіх з урахуванням досвіду двадцять другого року – краще готуватися до найгіршого. Не станеться найгірше – і слава Богу. Зате ми підготувалися до будь-якого сценарію. А станеться – так ми готові.

Складні відносини з європейськими сусідами

Проблема у нас є з сусідами: з Росією, з Білоруссю, й, на жаль, є проблема ще з іншим сусідом. Прикро, але визнаємо. Нещодавно польські євродепутати закликали Європарламент визнати УПА "нацистською організацією". Польща не дасть згоди на членство України в ЄС, доки не буде засуджено геноцид і відкинуто культ Бандери. Матеуш Моравецький, колишній прем'єр Польщі, про це сказав. Чому? Зараз у Польщі свідомо погіршують відносини з Україною на тлі історичного підґрунтя. Ми розуміємо, що мотивом всього цього є й вибори, до яких готуються. Як будуть розгортатися події далі?

Тому що українофобія додає голосів на виборах. Все просто. Це продукт польської політики багатьох десятиліть, де потроху розкручувалася історія: на чому ми виграємо вибори?

О, давайте почнемо розігрувати українську карту. Й сьогодні ми в ситуації ідеального шторму, ми, українці, тому що у нас в Польщі є ті, хто проти нас. І чим радикальніші вони стосовно України, тим вищий їхній рейтинг. Останній рейтинг президента Польщі, заміряний вже після скандалу з орденами, безпрецедентно високий.

Тому всі в тому крилі бачать: робоча історія. А що б мені ще зробити такого антиукраїнського, щоб і мій рейтинг підріс?

А ті, хто за нас у Польщі, або принаймні не проти нас, вони на це все дивляться й розуміють, що якщо вони не поводитимуть себе достатньо жорстко стосовно України, то у них просто вкрадуть ці голоси їхні опоненти. Тому їм теж треба проявляти принциповість. І вони починають виступати з різними креативними ідеями. Й так починає розкручуватися оця спіраль антиукраїнства.

Бо якщо питання перемоги на виборах залежить від українського питання, то тоді очевидно, що воно стане центральним.

Я впевнений на дев'яносто відсотків, що в топ 3 питань, за рахунок яких у двадцять сьомому році будуть виграватися або програватися вибори в Польщі, буде українське питання.

А тепер подивіться на Україну. У нас є хоч один політик, який будує свою кар'єру на антипольському наративі? От і вся різниця, чому ми так себе поводимо, а вони так себе поводять. І можна скільки завгодно нарікати на те, що Україна не враховує чутливості Польщі, але, на жаль, це не про це. Не буде героя УПА – буде щось інше. Бо бути антиукраїнцем стало вигідно, й люди постійно шукатимуть приводи, як на цьому заробити собі бали.

Просто цікаво, в який момент це стало каталізатором. Я бачила статтю про злам ставлення України й де захована справжня причина суперечки Варшави й Києва. Я хронологічно виписала ключові моменти:

• Трагедія в Пшеводуві, коли ракета впала на польській території. Польща й США стверджували, що це була українська ракета С-300. Це вимагало політичної точності, але реакція була гострою.
• Зернова криза, коли виникла впевненість, що українське збіжжя йде не лише транзитом, а й заходить на польський ринок.
• Виступ президента Зеленського в ООН, де він натякнув, що Дуда підігрує РФ.
• Неспроможність підписати новий великий українсько-польський договір у 2023 році.

Чи є ця суперечка тимчасовим болем, чи це початок кінця ідеї східноєвропейського альянсу?

Ви не озвучили ще один момент, який є ключовим – це відзначення роковин Волинської трагедії спільно президентами Польщі й України.

Вони поїхали в церкву на Волині, але потім на рівні комунікації цього заходу Польща пішла своїм шляхом. І це зруйнувало довіру. Що про якісь дуже тендітні, чутливі речі можна домовлятися, бо все одно поляки роблять так, як вони хочуть.

Але історію варто починати з 2021 року. Стосунки України та Польщі тоді були вкрай поганими. Матеуш Моравецький займав відверту антиукраїнську позицію. А потім сталася аномалія 2022 року. Це якби посеред зими було мінус п'ятнадцять, а наступного дня стало плюс тридцять. І ми за цю аномалію маємо бути вдячні польському народу та політикам.

Вони наступили на горло своїй стратегії щодо України, своїм емоціям, і ухвалили рішення повністю нам допомагати. Звісно, вони керувалися раціональним аргументом, що якщо впаде Україна, то наступною буде Польща.

Це не була благодійність, але вони відкрилися й на людському, й на державному рівні. Якби не хаб у Жешуві, Україні було б в рази важче.

Але потім, коли всі побачили, що Україна стоїть, пружина почала розтискатися. І от стався двадцять третій рік, коли один конфлікт накладався на інший. Двадцять третій рік просто повернув нас спочатку в мінус п'ятнадцять, а потім температура падала далі. Ми й це переживемо.

Але ми в Україні маємо зрозуміти одну річ: країни Центральної Європи, які роками були на передовій підтримки нашого вступу в ЄС, тепер, коли це членство стало реальним, стануть нашими найбільшими проблемами.

Раніше чим далі від нашого кордону, тим гіршим було ставлення до нашого членства. Тепер все перевернулося: чим ближче країна до України, тим негативніше ставлення суспільства до нашого вступу.

Центральноєвропейці зроблять із нами все те, що колись західні європейці зробили з ними заради того, щоб ті стали членами ЄС.

Вони будуть нас мучити з будь-якого питання, витискати всі можливі поступки, які багато хто в Україні вважатиме принизливими. Бо у них там є свої комплекси, їм хочеться показати: "Оце я Україну нагнув!". Це присутнє в Чехії, Словаччині, Румунії та Польщі. Тому нам доведеться вести дуже важкі перемовини та йти на великі поступки, якщо ми хочемо заякоритися в ЄС.

Окрім комплексу меншовартості, які ще є причини цього протистояння?

У Польщі працює якраз комплекс величі. Країна вибилася в люди: трильйонна економіка, G20. Хочеться бути на рівні впливу Німеччини, Франції, Британії. А їх не кличуть за стіл переговорів.

Звідси й реакції: "Якщо ви там про щось домовитесь без нас, ми не визнаємо". Це їхній комплекс величі – ми вже великі, а ви до нас не ставитеся як до рівних. І вони шукають, де реалізувати цю велич, а тут під боком Україна.

При цьому в Польщі не зрозуміли, що українці дуже змінилися. Раніше в Україні було дві країни, щодо яких дипломатія ніколи не могла дозволити собі жорсткість, – це Польща та Ізраїль. Тільки-но ти десь виявиш жорсткість, публічний простір вибухав звинуваченнями. Але зараз це ставлення випаровується.

Я вже не бачу людей, які біжать у соцмережі писати лонгріди про те, яка погана українська влада, що свариться з Польщею. Поляки цього не відчувають і вважають, що Україну все ще можна виховувати. У них залишився один важіль впливу – це членство України в ЄС.

При цьому польський політик Навроцький намагається заповнити вакуум, створений відходом Орбана. Він дослівно перебирає всі популістські аргументи, приймає французьких ультраправих і позиціює себе як лідер європейського масштабу, який живиться з антиукраїнських настроїв.

Роль США та помилки адміністрації Трампа

Не згадали ми в нашій розмові Сполучені Штати Америки. Вам в Instagram поставили запитання: "Шанс на мир цього року вже втрачено чи ще ні?". Ви відповіли, що наприкінці лютого стало зрозуміло, що мікрошанс на припинення вогню не був реалізований через помилку в позиції США. Яку саме помилку ви маєте на увазі, якщо ми говоримо про адміністрацію Дональда Трампа?

Трамп помилився в одному. Він підтримав позицію Путіна про те, що шлях до припинення вогню – це вихід України з Донецької області. Ось це була фундаментальна заковика.

Спочатку була історія про обмін територіями, яку я одразу назвав мертвонародженою. А потім Трамп еволюціонував до ідеї: "Хай просто українці вийдуть із Донбасу й буде мир". Але Україна не вийде. До кінця лютого стало зрозуміло, що переговори себе вичерпали, бо всі сторони вперлися в стіну на питанні: "Де зупиняємось?".

Якби Трамп перекалібрував історію й зайняв позицію, яку просувала Україна, – зупинятися вздовж лінії зіткнення, не фіксуючи нічого жорстко, то він міг би вирулити на інший сценарій.

Він мав би сказати Путіну: "Мені потрібно припинення вогню з моїх політичних причин. Якщо ти цього не зробиш, з тобою станеться ось це й це".

Натомість Трамп сказав: "Володимир, чудова ідея. Я зараз зламаю українців, щоб вони вийшли з решти Донбасу. Й принагідно поговори з моїми хлопцями, як ми заробимо мільярди на спільних проєктах після війни". Звісно, у Путіна не було жодного стимулу зупинятися, коли американці займають вигідну йому позицію й обговорюють бізнес.

Але навіть якщо уявити зупинку по лінії фронту, хто контролюватиме припинення вогню?

Ніхто. Це вибір не між тишею й стріляниною, а між інтенсивною стріляниною, як зараз, і млявою стріляниною, як у 2016 – 2018 роках.

Вибору "повна тиша" я взагалі не бачу. Монітори ОБСЄ чи миротворці нічого не змінять, вони просто сидітимуть у бліндажах або взагалі залишаться у Львові. Гарантії безпеки можливі лише після реального припинення вогню.

Зараз Захід діє більш-менш правильно. Трамп на G7 підписався під територіальною цілісністю України, схвалив ідею передачі ліцензії на виробництво Patriot. ЄС відкрив переговорний кластер та розблокував фінансування.

Проте головне питання – як Захід поведеться в критичний момент, коли режим Путіна почне реально сипатися. У них купа страхів: ядерна кнопка, хімічна зброя, хаос. Для них контрольована "імперія зла" завжди здається кращим варіантом, ніж імперія, яка неконтрольовано розпадається. Вони мають травми Лівії та Іраку.

Але історична новизна полягає в тому, що сьогодні Україна, створивши власну спроможність бити глибоко в Росію, вирвалася з ярма залежності від рішень партнерів. Тепер саме Україна визначає політику щодо Росії та майбутнє путінського режиму.

Це інтерв'ю було скорочено та виправлено для кращого розуміння аудиторією.