НАТО і Трамп 2.0. Щось наближається

Примітка редакції. А ось і The Guardian підтягнулись зі своїм матеріалом про ситуацію всередині НАТО. Комусь буде дуже весело.

Після повернення Дональда Трампа до Білого дому в головах жителів Східної Європи дедалі наполегливіше прокручується жахливий сценарій: що, як Росія нападе, а США так і не вступлять у війну?

У тих рідкісних випадках, коли це питання ставлять уголос, відповідь майже нікому не подобається. У середині травня на зустрічі в Таллінні заступника державного секретаря США Томаса ДіНанно прямо запитали, чи воюватимуть американські війська, якщо Росія вторгнеться до країн Балтії.

Він заворушився у кріслі, а потім дав розлогу й не дуже чітку відповідь. Слова «так» у ній не було.

Політики з регіону зазвичай намагаються публічно обходити це питання, стверджуючи, що зобов’язання Вашингтона перед союзниками по НАТО залишаються міцними, а тривожну риторику адміністрації Трампа не слід сприймати близько до серця. «Не треба підливати масла у вогонь», — цю мантру повторювали в інтерв’ю міністри кількох країн східного флангу, де близькість до Росії надає безпековим дискусіям особливої гостроти.

Інші визнають, що відносини між Європою і США напружені, але кажуть, що їхній розрив неможливий, оскільки прогалини у безпеці, які виникли б у разі відходу американців, неможливо було б заповнити. Довіле Шакалієне, колишня міністерка оборони Литви, порівняла ці відносини з «проблемною сім’єю, у якій розлучення не є варіантом».

У приватних розмовах ці питання обговорюють пошепки. Якою була б відповідь на російський напад, якби США не явилися на війну? Чи має Європа робити все, аби зберігати прихильність Трампа, чи їй вже пора розробляти плани на випадок, якщо Вашингтон не виконає своїх зобов’язань? І чи подивиться Володимир Путін на неспокій усередині НАТО та вирішить, що настав ідеальний час перевірити рішучість Альянсу?

У цьому матеріалі простежено дискусії у східній половині Європи за півтора року після вступу Трампа на другий президентський термін. Треба показати, як панівні настрої змінилися від обережного схвалення його вимог до Європи більше витрачати на власні збройні сили — до справжніх сумнівів щодо відданості США колективній обороні.

Стаття ґрунтується на спілкуванні з десятками посадовців у кількох країнах, включно з національними лідерами, міністрами закордонних справ і оборони, керівниками розвідок і дипломатами, багато з яких говорили на умовах анонімності, щоб проаналізувати одну з найчутливіших нинішніх зовнішньополітичних дискусій.

Зрештою, це не лише геополітичне, а й психологічне питання. Східна Європа була одним із найбільш проамериканських регіонів світу після падіння комунізму. Польща вступила до НАТО у 1999 році, три країни Балтії — у 2004-му, і відтоді американські гарантії безпеки були фундаментальною частиною їхніх національних оборонних стратегій. Тепер ці країни стикаються з можливістю, що їх може покинути головний союзник.

Один високопоставлений посадовець із регіону описав відчуття розгубленого розчарування: «Що робити, коли улюблений татко раптом починає пити і поводитися абсолютно незрозуміло? Важко зрозуміти, як діяти в такій ситуації».

Перші попереджувальні постріли пролунали у лютому 2025 року, менш ніж через місяць після початку другого терміну Трампа. Тоді міністр війни США Піт Геґсет відвідав штаб-квартиру НАТО у Брюсселі.

У сповненій зневаги промові Геґсет заявив союзникам, що у світі, де посилюється Китай, європейська безпека більше не буде пріоритетом Вашингтона. Європа повинна взяти на себе більше відповідальності й сама платити за власну оборону, сказав Геґсет, а США прагнутимуть відмовитися від значної частини своєї ролі у гарантуванні безпеки континенту.

Для багатьох європейців, які сподівалися, що другий термін Трампа буде схожим на перший — запальна риторика, але мало реальних змін у політиці, — це стало неприємним зіткненням із реальністю.

Геґсет дорікнув європейцям за високі промови про цінності, водночас вони очікують, що Вашингтон оплачуватиме рахунки. «Цінності важливі, але цінностями не можна стріляти, прапорами не можна стріляти і сильними промовами не можна стріляти. Жорстку силу нічим не заміниш», — сказав він.

Після зустрічі міністрів відбувся неформальний обід. Поки міністри їли, сидячи за столами, розставленими великим квадратом, міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус сказав Геґсету, що європейцям потрібен графік скорочення американської присутності, аби вони знали, скільки часу мають на заповнення прогалин. Ця ідея не сподобалася присутнім.

Примітка перекладача. Єдина людина за столом, яка почала ставити правильні та практичні питання замість емоцій.

«Багато хто з нас був незадоволений Пісторіусом, — розповів один європейський посадовець, який був присутній. — Відчуття було таке, що американці ще навіть самі не вирішили, що робити. Тому не треба підкидати їм ідею, яка може справді підштовхнути їх до цього й прискорити процес».

Багатьом у Східній Європі здавалося, що послання Геґсета можна сприйняти позитивно. Зрештою, Польща і країни Балтії роками закликали західноєвропейські держави збільшити оборонні витрати. Логіка була такою: якщо Європа продемонструє готовність витрачати більше, американці залишаться залученими, а континент стане безпечнішим.

«Європа десятиліттями уникала, відставала і зволікала, тому цей холодний душ був виправданим і необхідним», — сказала нам пані Шакалієне, яка на той час була міністеркою оборони Литви, згадуючи вимоги Геґсета.

Агресивну риторику американського міністра війни щодо України було прийняти важче. Через два тижні Трамп принизив президента України Володимира Зеленського під час сварки в Білому домі. Невдовзі адміністрація США припинила обмін розвідувальною інформацією з Україною.

Трохи більше ніж за тиждень це рішення скасували, але воно залишило тривале враження, продемонструвавши, що звичні межі й рамки дипломатії викинуто у смітник. Особливо сильний вплив цей момент мав на прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска і його найближче оточення. «Здавалося, що земля пішла з-під їхніх ніг», — сказало нам добре поінформоване джерело у Варшаві.

Один високопоставлений європейський посадовець згадав, як порушив ці побоювання безпосередньо перед тодішнім радником президента США з національної безпеки Майком Волтцом під час поїздки до Вашингтона.

Посадовець запитав Волтца, як США можуть покинути Україну посеред війни, і сказав, що високопоставлені військові у нього на батьківщині, які служили разом з американськими військами в Афганістані, почувалися зрадженими й сумнівалися, чи залишається Вашингтон надійним союзником. Волтц відповів, що Україна — інший випадок і що стосовно союзника по НАТО такого рішення ніколи не ухвалили б.

Посадовець заперечив, зазначивши, що переконливе стримування значною мірою ґрунтується на сприйнятті: «Я сказав йому: „У таких дискусіях те, у що вірять люди, майже важливіше за те, якою була б реальність“».

Через кілька днів після провалу в Овальному кабінеті Кір Стармер зібрав у Лондоні лідерів групи країн, яка згодом стала відомою як «коаліція охочих». У публічних заявах учасники намагалися применшити значення того, що щойно сталося у Білому домі.

Однак усередині Ланкастер-гауз панувало відчуття, що щось зламалося. «Я бачив це на обличчях усіх цих лідерів — незалежно від того, були вони лівими чи правими. Було зрозуміло, що вони усвідомили: світ змінився», — розповів один із присутніх.

Після лондонської зустрічі цей формат продовжився у вигляді регулярних відеоконференцій. Формально дискусії були зосереджені на створенні життєздатної системи безпеки для України після можливої угоди, але прихований зміст полягав у тому, як утримати Трампа залученим до європейської безпеки загалом. На кожній зустрічі лідери обговорювали, хто з них найближчими днями побачиться або поговорить із президентом США.

«Ми координували послання. Думали, як подати це Трампу в позитивному світлі, як найкраще підштовхнути його на правильний бік», — сказало джерело, яке брало участь у багатьох таких дзвінках. Генеральний секретар НАТО Марк Рютте, а також лідери Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії мали найбільший доступ до президента США.

Країни східного флангу були відсунуті на другий план у цих дискусіях, але президент Фінляндії Александр Стубб налагодив добрі відносини з Трампом на полі для гольфу і виступав «своєрідним послом усіх малих країн», — сказало джерело.

У червні щорічний саміт НАТО відбувся в Гаазі на тлі апокаліптичних прогнозів, що Трамп може використати його, аби оголосити похорон Альянсу. «Усі намагалися поділитися якимось поганим сценарієм того, як усе мине, — що буде незручно або повне божевілля», — сказав один високопоставлений посадовець, який брав участь у зустрічі.

Зрештою саміт став успішним, значною мірою завдяки зусиллям Рютте, який зробив своєю особистою місією підтримувати гарний настрій Трампа. На саміті держави-члени зобов’язалися підвищити оборонні витрати до 5% ВВП (до 2035 року) — рівня, до якого вже наближалися Польща і країни Балтії, але який раніше був немислимим навіть як віддалена мета для багатьох держав Західної Європи.

Рютте чітко дав зрозуміти, що це особисте досягнення Трампа, чим потішив президента США. Підлабузництво Рютте, включно з тим, що він назвав Трампа «татусем» у кулуарах саміту, багато хто вважав неприємним, але терпимим. «Це крінж, але більшість європейських лідерів готові із цим миритися, поки він утримує Трампа», — сказав один посадовець НАТО.

Позитивний післясмак саміту дав можливість деяким у Східній Європі знову стверджувати, що в підсумку Трамп може виявитися корисним для безпеки регіону: його риторика могла бути хаотичною й агресивною, але вона змусила неохочих західних і південних європейців збільшити витрати.

«Барак Обама і Джо Байден чемно просили європейців витрачати більше, і це нікуди нас не привело, — сказала колишній президент Естонії Керсті Кальюлайд. — Лише грубість і наполегливість здатні змусити Європу змінитися».

Проблема, яка постійно підривала такий оптимізм, полягала в тому, що у світі Трампа тверду обіцянку, дану сьогодні, завтра може скасувати допис у Truth Social. Заявлена стратегічна мета США змістити увагу від Європи була небажаною, але теоретично керованою; із хаотичною й непередбачуваною реалізацією впоратися було важче.

Для малих держав особливою проблемою стають дивацтва «двору» Трампа і доступ до нього. Звичайні канали комунікації не працюють, американські посли часто мають мало впливу у Білому домі, а коло справжніх осіб, які ухвалюють рішення навколо Трампа, настільки вузьке, що на них важко впливати або розуміти хід їхніх думок.

«За Трампа 1.0 нам не було на що скаржитися, — сказав Артіс Пабрікс, колишній міністр оборони і закордонних справ Латвії. — Люди в Пентагоні й Державному департаменті дуже добре розуміли наші потреби. Тепер усе зовсім інакше. Ми не можемо донести своє послання, не можемо нічого передбачити, не можемо поговорити».

Далі буде.