Документування війни в кіно й медіа: етика, безпека, здоровий глузд

Участь у дискусії взяли правозахисник Максим Буткевич, кінорежисерка Аліса Коваленко, психотерапевт Олександр Авдєєв і медіаекспертка Оксана Романюк. Модерувала зустріч журналістка Олеся Біда. Пропонуємо вам конспект цієї розмови.

Журналісти й документалісти під час війни опинилися перед вибором: як задокументувати те, що відбувається, але не нашкодити людям, про яких ми говоримо? Як показати світові правду про російські воєнні злочини та зберегти гідність людини? Де проходить межа між суспільним інтересом і правом людини на приватність? Не простішими є й питання щодо аудиторії: як продовжувати утримувати увагу до складних подій, як говорити про травматичний досвід, не травмуючи тих, хто слухає?

Модераторка цієї розмови, журналістка відділу розслідувань воєнних злочинів Kyiv Independent Олеся Біда вже четвертий рік працює винятково з воєнними злочинами, і за цей час записала понад сотню інтерв’ю з постраждалими, але лише кожне десяте побачили глядачі. Утім, це також і специфіка створення фільмів-розслідувань, виробництво яких часто триває понад пів року. Тут журналіст(-ка) може провести з героями значно більше часу, частково прожити їхній досвід разом із ними. Водночас більшість медійників мусить документувати все тут і зараз. Вони часто стають свідками трагічних подій, загибелі людей. І саме тому питання етики постає не менш важливим, ніж фіксація фактів.

У професійній журналістській спільноті неодноразово виникала дискусія про те, чи можуть існувати універсальні етичні стандарти для журналістів і документалістів під час війни та чи є такі принципи, що нам довелося переосмислити за роки війни.

Етична система координат

Директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк говорила, що на відміну від нового Цивільного кодексу (ще не прийнятого — «ДМ»), який послуговується невизначеним терміном «доброзвичайність», журналістика має можливість спертися на професійні й етичні стандарти як на систему координат.

Утім, українська журналістика унікальна тим, що ми цю систему координат постійно визначаємо в процесі. Ми дбаємо про те, як повідомити про жертв сексуальних злочинів, про обстріл, де загинули діти, щоб не травмувати, але щоб суспільство про це знало. Для себе експертка випрацювала п’ять ключових табу: це зображення мертвих дітей, відірваних частин тіла, калюж крові, розкиданих понівечених тіл, розкладання людських тіл.

На думку медіаекспертки, вся інформація має проходити тест, щоб відповідати найоптимальнішій, найменш травматичній формі, а також щоб гідність людини не була упереджена. Однак і це не остаточна формула.

«Я думаю, всі пам’ятають історію львів’янина Ярослава Базилевича, у якого Росія вбила всю родину. Тоді журналісти зняли фото Ярослава, на обличчі якого було стільки горя. Цей знімок був унікальним: обстріл стався аж у Львові, постраждали мирні жителі й сам злочин був надзвичайно жорстокий. Тому фото облетіло пів світу. І мабуть, саме в таких випадках журналісти мають ухвалювати такі болючі рішення — публікувати, щоб світ це бачив», — сказала Оксана Романюк.

Однак ми як журналісти все ж таки маємо дотримуватися етичної системи координат: захищати права неповнолітніх, докладати зусиль, щоб захистити людську гідність. Наскільки це можливо. Зокрема, відмовлятися від зйомки, коли не йдеться про суспільну важливість, абсолютну унікальність злочинів або коли, як це сталося кілька місяців тому в Херсоні, про це прямо просять люди, яких знімають.

Не чатувати під під’їздом, де прилетіло, вичікуючи реакції батьків на тіло дитини, яку от-от дістануть з-під завалів. Маємо пам’ятати, що перш за все ми — люди, а вже потім — професіонали.

Одна з небагатьох щасливих подій

Окремої уваги в розрізі етичності, безперечно, варта тема звільнення військових і цивільних із неволі. Щойно з’являється інформація про повернення — певно, одна з небагатьох щасливих подій, яка об’єднує українців, — ми одразу чекаємо тих перших фото й відео, щоб розглядати їх, збільшувати в надії розгледіти знайомі обличчя чи, можливо, тих, кого згадували у своїх матеріалах.

Однак у момент цієї зйомки, завжди постає питання про доречність, про етичність, про те, чи може людина, яку звільняють, дати свідому на те згоду, і чи хоче вона насправді, щоб її перша розмова з мамою була повсюдно опублікована в соцмережах. Або в момент, коли людина виходить з автобуса, її зустрічає дружина чи сестра, треба пам’ятати, що найгірше в цей момент — намагатися влізти до них з об’єктивом.

Торік Центр громадянських свобод разом з Інститутом масової інформації та Координаційним штабом розробив рекомендації, у яких ідеться саме про висвітлення історій звільнення з неволі. Автори пропонують відмовлятися від сенсаційності та шокування аудиторії, а також наголошують на ризиках, які можуть виникнути після публікації матеріалів.

Торік у відеоматеріалі Раміни пара Мар’яна Чечелюк і Владислав Андріанов розповідали свою історію окремо одне від одного. Не чути про досвід іншого було їхнім спільним рішенням, до якого команда проєкту поставилася з необхідним розумінням і повагою. Тому що найбільше історії з неволі можуть шокувати й вразити саме рідних і близьких звільнених.

Максим Буткевич, правозахисник, співзасновник БО «Принцип надії», звільнений із російського полону, вважає, що ключовим питанням у висвітленні досвіду неволі має бути засаднича повага до людської гідності — і тих, кого вдалося повернути, і тих, хто залишається в неволі. Правозахисник також говорить, що, окрім значного суспільного запиту на цю тему, необхідності документувати російські воєнні злочини, неймовірно важливо говорити про полон — для самих утримуваних.

«Я вже говорив неодноразово: одне з перших питань, яке мені поставили, коли мене звільнили з полону, було про те, що найважливіше знати і пам’ятати в полоні. А найважливіше в полоні — знати, що про тебе не забули. Важливо знати, що про тебе пам’ятають, про тебе говорять, про тебе думають, твою ситуацію висвітлюють, на тебе чекають», — розповів Максим Буткевич.

Повернення контролю над власним життям

Медіа приділяють багато уваги людям, яких щойно звільнили. Але для багатьох із них це перший у житті досвід спілкування з журналістами. Вони не знають, що робити і як. Зі свого боку в БФ «Принцип надії» розробили рекомендації для звільнених щодо того, як спілкуватися з медіа. Вони можуть не розуміти, що мають право відмовитися від неприємних питань, які завдають болю або клопіт іншим, і про це мають пам’ятати медійники. Тут дуже важливо «не дотискати». Має спрацьовувати принцип, як у медиків — «не нашкодь».

«Коли нас звільнили, одне з перших питань, які мені ставили люди з камерами, було про мої подальші плани. Тоді моїм планом було сісти в автобус і заїхати якомога далі вглиб української землі. Мені потрібен був час, щоб зрозуміти, що я вільний, а попередній етап життя закінчився. І до цього теж треба ставитися з повагою», — сказав Максим Буткевич.

Були також ситуації, коли звільнені з полону розповідали про погане харчування або про погане поводження в місці утримання, і це виходило в медіа. Після цього до бранців, які залишалися там, приходили й казали: «Ах, вас погано годують, з вами погано поводяться? То тепер ви дізнаєтеся, що таке справді погано», — і умови ставали ще гіршими.

Утім, звісно, спілкування медійників зі звільненими може не лише зашкодити, а й допомогти. Наприклад, із реабілітацією чи реінтеграцією людини в соціум. Найкраще створювати ці матеріали разом із нею. Полон характерний тим, що в людини немає жодного контролю над тим, що з нею відбувається: місце перебування, умови, їжа, розклад дня — все вирішують інші люди. Тож залучення її до прийняття рішень щодо матеріалу, де є згадки про неї, — це теж повернення контролю над власним життям, якого звільнені навчаються протягом реінтеграційно-реабілітаційного періоду. І це саме той випадок, коли надіслати ввесь матеріал на вичитку й уточнення герою чи героїні буде не зайвим.

З іншого боку, зараз у нас пресслужби практично повністю замінили журналістів. Якщо подивитися, хто висвітлює повернення, там буде дуже мало роботи саме медійників, та й до самого висвітлення допускається лише вузьке коло журналістів. Тому інколи, на думку Максима Буткевича, ми, так би мовити, «з водою виплескуємо дитину» й приходимо до ситуації, коли про звільнення говорять дуже обмежено. Тому Центр громадянських свобод невдовзі планує презентувати й рекомендації для пресслужб державних органів.

Приклади стійкості

На 23-му фестивалі документального кіно про права людини «Докудейз.UA» відбулася й українська прем’єра фільму Аліси Коваленко у співрежисерстві з Марисею Нікітюк «Сліди». Робота досліджує історії шести жінок, які пережили сексуальне або сексуалізоване насильство під час війни (СНПК).

У 2024 році вийшов і фільм Олесі Біди — журналістське розслідування про причетність російських військових до СНПК. Тоді автори фільму деперсоніфікували своїх героїнь за їхнім проханням. У фільмі Аліси Коваленко героїні, що об’єднані спільнотою Sema Ukraine, говорять відкрито — вони ж адвокатують справедливість для вцілілих і відповідальність для злочинців по всьому світу. Поруч зі світовими кінофестивалями найвищого рівня стрічка активно презентується й на закритих політичних і правозахисних майданчиках.

Правозахисна активістка, членкиня правління Sema Ukraine Аліса Коваленко стала першою українкою, яка почала публічно говорити про досвід СНПК. Режисерка отримала його на Донбасі на початку російської агресії, тому підхід до створення фільму був для неї дуже особистим і відповідальним. Разом із керівницею Sema Ukraine Іриною Довгань мисткиня наполягала на тому, щоб Генпрокуратура задокументувала їхні та ще дев’ять випадків СНПК. До 2020 року в Україні не було жодного такого прикладу.

Так уцілілі почали самі виборювати свою суб’єктність, стаючи агентками змін.

«У нашому фільмі є історія жінки, яку вона вперше розповідає в житті, про зґвалтування та катування. Коли ми документували її свідчення , вона була в жахливому стані: після втрати домівки жила в маленькій літній кухні з дев’ятьма котами й постійно плакала. Я не знала, чи цей фрагмент увійде у фільм, чекала, щоб вона погодилася свідомо, щоб для неї самої це стало важливим. А через рік ми провели конференцію про посттравматичне зростання. Я побачила її там дуже усміхненою, гарною, в красивій сукні. Невдовзі вона сказала мені, що вона з нами. Так її голос став зброєю-зворотом, спрямованою проти агресора, але вона сама зробила цей вибір», — сказала Аліса Коваленко.

Розповідаючи про створення фільму, мисткиня говорить про «розкіш документального кіно», порівняно з журналістикою, яке може дозволити собі працювати з площиною художнього образу, виходити з подієвого рівня на екзистенційний. Авторка також розповідає, що під час збирання матеріалу в команди були дні, коли їм під час експедицій, зокрема на Херсонщину, доводилося записувати до п’яти страшних історій на день. Деякі лишали діру всередині, та попри це їх треба було не раз переслухати по колу, щоб виокремити найважливіші елементи, які ввійдуть у фільм.

«Мені почали снитися сни про мій полон. Це були якісь варіації мого досвіду з елементами історій інших жінок. Я зрозуміла, що просто психологічно вмираю. І тільки пізніше, коли я почала більше спостерігати за процесом відновлення жінок, коли ми разом із нашою спільнотою почали допомагати їм і підтримувати в реабілітації, я зрозуміла, що цей фільм не про жахіття. Він про торжество гідності над злом», — Аліса Коваленко.

За роки повномасштабного вторгнення разом із величезною кількістю російських воєнних злочинів зросла й кількість людей, залучених до їх документування та розслідування. Дуже змінилися і підходи до роботи з темою СНПК. Команда фільму «Сліди» також звертає увагу, що робота Генпрокуратури України та слідчих стає дедалі більше потерпілоорієнтованою, людиноцентричною.

Раніше в Україні, наприклад, не знали про кодекс Мурад (Code of Hope), а зараз наша прокуратура вже працює за його принципами. І хоча він був розроблений для роботи з СНПК, він доволі універсальний — його можна застосовувати й в інших випадках. Ми змінюємося, олюднюються практики й підходи наших колег. І це теж свідчить про цінності в суспільстві. Хоча в нас ще дуже сильними є наративи жертви й віктимності, ця стигма почасти існує навіть у правозахисній сфері. На противагу їм дуже важливо показувати приклади людської сили й відновлення. Такі приклади формують нові нейронні зв’язки, і це впливає на стійкість суспільства загалом.

«Ми були на Берлінале — це один із найбільших фестивалів світу. Просто уявіть шість жінок, які постраждали від СНПК і тортур. На червоній доріжці. В Берліні. Одна з наших героїнь — Мефодіївна, їй зараз 78 років. Вона постраждала від зґвалтування і тортур у 75, у селі на Херсонщині. І вона говорить директорці фестивалю Берлінале, наскільки нам важливо отримати високоефективну зброю. Уявляєте? Це дуже круто працює», — ділиться Аліса Коваленко.

Складність, що неможлива без безпеки

Війна — це складний досвід. Історії людей, які пройшли через травматичні події, неможливо звести до кількох речень або простого пояснення. Лікар-психотерапевт, психіатр, засновник «4help | психотерапія онлайн», автор книги «Хто так жартує?» Олександр Авдєєв розповів, що коли ми говоримо про травму — полон, сексуальне насильство чи хоча б ДТП, — йдеться про ситуації, в яких людина втрачає контроль і свою суб’єктність. Саме тому після таких подій вона може відчувати себе жертвою. Стан «це я винен / винна» — це теж спроба повернути собі цей контроль. Дати людині час пережити складний досвід, починаючи з такої точки, теж може бути дуже важливо. Але стан людини може змінитися, поки автори готуватимуть матеріал, тож, повертаючи їй можливість контролювати, яким він вийде у світ, ми також даємо їй інструмент розвитку і в її посттравматичному стані. Ми не можемо забувати про те, що перед нами — людина, якій треба пройти цей шлях, а одне з наших завдань — бути поруч.

Ми всі, безумовно, дуже хочемо спрощувати. Хочемо знати, який овоч найкорисніший, щоб їсти саме його. Наш мозок використовує дуже багато сил, і чим більше ми оптимізуємо, тим краще для нас. Але інколи те, що ми часто називаємо чорно-білим мисленням, є лише частиною нашої адаптації. Чим більше стресу, тим менше ресурсів оперативної пам’яті — щоб вижити, треба ясність і простота. Це певне когнітивне викривлення, яке також треба усвідомлювати, бо нам із ним ще жити роками. Щоб ця чорнобілість зменшувалася, нам потрібна фізична безпека.

Межа, яку не можна перетинати

Нам не завжди треба знати все в найменших деталях. Повага до людської гідності — це одна з тих цінностей, які ми захищаємо зараз, і захищаємо зокрема від Росії, де ці слова нічого не означають. Тож маємо зважати на баланс користі й шкоди. Якщо медіа може розповісти історію без шкоди для людини, то робити це варто лише так. Якщо для судового переслідування винних слідчі мають спитати про важливі, але неприємні подробиці, це теж варто робити з повагою до людської гідності. Тут деталі важливі. Але, перефразовуючи С’юзан Зонтаг, ми не маємо права з болю інших робити медійну атракцію. А саме так відбувається, коли людина перестає сприймати іншу насамперед як людину.

Елемент шоковості працює на рівні лімбічної системи, тобто бажання шокувати чи шокуватися — це дуже архаїчна, базова реакція, яка не формує жодних тривалих сенсів. Говорячи про цінності, довгострокові, глибокі сенси, ми маємо будувати для них зовсім інший фундамент, глибокий рефлексивний вимір, а не шукати хайпу. Від цього залежатиме й те, як ми спільно пропрацюємо нашу травму. Згадайте, наскільки важливим для багатьох жінок став тренд #meetoo, коли дуже багато людей в кабінетах психологів або публічно захотіли розповісти, що це сталося і з ними теж.

У цьому сенсі документальне кіно й більш «повільні» жанри в медіа — теж стають формами рефлексії. Це довгобуд, у процесі якого ми разом можемо поступово осмислювати отриманий досвід на доволі глибокому рівні, формувати спільні сенси, які даватимуть нам стійкість. Тема цьогорічного фестивалю «Докудейз», де ми всі зібралися, — «Прості конструкції», що буквально означає: найміцніші.

Філософ Імануїл Кант, чия могила, дуже символічно, постраждала від російських солдатів ще під час окупації Кенігсберга, наполягав на тому, що людина — це ціль, а не засіб. Спрощення до «загального блага», на жаль, може призвести лише до авторитаризму й тоталітаризму. Так і ми маємо пам’ятати, що людина, з якою ми спілкуємося, вже є ціллю, а не засобом для того, щоб розповісти про те, що з нею сталося.

Фото Євгена Котенка