Формула успіху Європи – лідерство без домінування

Європейський Союз марно намагається позиціювати себе як самодостатню наддержаву в новому жорстокому світі геополітичного егоїзму США та Китаю. Відомий економіст Даніель Грос пропонує реалістичну й амбітну альтернативу: Європі варто очолити коаліцію стабільних демократій середнього рівня – від Великої Британії до Південної Кореї. Він вважає, що створення такого альянсу та перехід від ізоляціоністського гасла "Зроблено в Європі" до співпраці за принципом "Зроблено з Європою" дозволять Заходу зберегти економічне лідерство, не втягуючись у перегони за архаїчне імперське панування. 

МІЛАН – На Всесвітньому економічному форумі в Давосі 2026 року прем'єр-міністр Канади Марк Карні заявив про "розрив" у світовому порядку і закликав держави середньої величини "діяти спільно". Він попередив: якщо великі держави поки що можуть дозволити собі діяти самотужки в цьому новому світі Гоббса, то держави середньої величини мусять сісти за стіл переговорів, інакше ризикують опинитися "в меню". І хоча дехто вбачає в Європейському Союзі природного партнера для таких зусиль, сам ЄС, схоже, вважає себе чимось більшим.

Замість того щоб об’єднувати партнерів у всьому світі, ЄС останніми місяцями активно демонструє свою економічну потужність, яка є досить значною: хоча європейська економіка дещо поступається економікам США та Китаю, вона перевершує в кілька разів економіки Японії, Великої Британії та Індії. Ба більше, Брюссель прагне зміцнити власний суверенітет у всіх сферах – від цифрової до оборонної. Цей блок вочевидь не готовий задовольнятися статусом звичайної "середньої держави".

Така позиція є помилковою. Європа справді не є просто черговою середньою державою, але вона не є й "великою державою". Останню Карні визначає як гравця, що володіє "розміром ринку, військовим потенціалом і важелями впливу, які дозволяють диктувати умови" на світовій арені, особливо у відносинах з експансіоністськими США і Китаєм, що вдається до примусу.

Водночас Європа є ідеальним кандидатом на роль лідера групи держав-однодумців серед держав середньої величини, про яку говорив Карні. І очолити її вона має не як гегемон американського зразка, а як primus inter pares (перший серед рівних).

Перелік потенційних партнерів довгий. Найближчі з них – Швейцарія, Норвегія та Велика Британія. Але Канада, а також більш віддалені Австралія, Японія та Південна Корея також підходять на цю роль. Усі вони є стабільними демократіями з високим рівнем доходів, які зазвичай поділяють позицію ЄС щодо багатостороннього встановлення правил, стійкості ланцюгів постачання та цифрового врядування. Група, що складається з цих країн та ЄС, мала б ВВП, що перевищує ВВП США, а їхній сукупний обсяг промислового виробництва був би близьким до показників Китаю.

Однак таке об’єднання не може виникнути спонтанно. Тому ЄС варто виступити в ролі каталізатора та лідера Пакту про відкриті й стійкі економіки (Compact for Open and Resilient Economies, CORE). Першим кроком має стати скликання саміту в Брюсселі для прийняття зобов’язання (на початковому етапі формальний договір не є обов’язковим) проводити взаємні консультації перед ухваленням рішень у сфері торгівлі чи промислової політики, здатних суттєво вплинути на інші країни-учасниці пакту.

Зокрема, ЄС зобов’язався б запитувати думку своїх партнерів перед ухваленням відповідних законів. Ба більше, це дозволило б країнам CORE брати участь (без права голосу) у роботі численних робочих та експертних груп, які детально опрацьовують законодавчі та інші ініціативи. Остаточні рішення ЄС ухвалював би самостійно, відповідно до власних внутрішніх процедур.

Структура ЄС цілком дозволяє реалізувати такий неформальний і гнучкий формат. Як йдеться в статті 217 Договору про функціонування ЄС: "Союз може укладати з однією або кількома третіми державами чи міжнародними організаціями угоди, що встановлюють асоціацію, яка передбачає взаємні права та обов’язки, спільні дії та особливі процедури". Угоди з близькими сусідами ЄС, такими як Швейцарія, відображають цей принцип. Більш формальний, хоча й вужчий прецедент існує у сфері науки: низка країн, що не входять до ЄС, беруть участь у програмі Horizon Europe на правах "асоційованих членів", надаючи фінансування та допомагаючи формувати дослідницькі програми.

Утім, для ефективної роботи CORE Європейському Союзу доведеться скоригувати певні елементи свого політичного курсу. Візьмімо, наприклад, закон про промисловий акселератор (Industrial Accelerator Act, IAA), запропонований Європейською комісією в березні цього року. Закон IAA передбачає надання преференцій товарам, виробленим у ЄС – за прикладом Китаю та США, – щоб уникнути втрати власної промислової бази через агресивну зовнішню конкуренцію. Однак частка блоку у світовому промисловому виробництві становить лише близько 15% (і продовжує знижуватися), а це означає, що повернути абсолютно всі ланцюги постачання до Європи буде практично неможливо.

Підхід "зроблено разом із Європою", за якого сировина та компоненти з країн-учасниць пакту прирівнювалися б до європейських товарів, дозволяє уникнути цієї проблеми. Зрештою, CORE не лише охоплює значно ширший економічний простір – його потенційні учасники володіють можливостями й ресурсами, яких немає в ЄС. Австралія та Канада мають запаси сировини, Південна Корея виробляє мікросхеми, а Швейцарія посідає лідерські позиції у сфері біотехнологій. Стратегія "зроблено разом із Європою" також зміцнила б довіру з боку партнерів, чиї ринки в сукупності залишаються життєво важливими для європейських експортерів.

Можна заперечити, що постачання зсередини ЄС завжди будуть надійнішими за постачання з третіх країн. Проте ризик перебоїв у постачанні з боку партнерів-однодумців є мінімальним. Країни CORE будуть тісно пов’язані з ЄС як економічно, так і геополітично, оскільки вони чудово розуміють: окремо їхні важелі впливу на глобальному рівні є мізерними.

Ще одне питання, яке ЄС має переглянути, – це новий, надзвичайно жорсткий режим імпорту сталі. У нинішньому вигляді нові правила, що скорочують удвічі квоти на безмитний імпорт і підвищують мито до 50%, застосовуються навіть до торговельних партнерів-однодумців, з якими ЄС уклав угоди про вільну торгівлю (за винятком Норвегії). Цю практику слід змінити, вивівши країни пакту CORE з-під дії нового режиму.

У ширшому сенсі пакт CORE дозволить уникати подібних деструктивних односторонніх кроків завдяки запуску механізму консультацій ще на етапі розробки нормативних актів. Щонайменше, це допоможе мінімізувати негативні наслідки будь-яких рішень для економік інших учасників CORE, чиє прихильне ставлення є важливим для Європи. У перспективі це може навіть відкрити шлях до ефективніших спільних дій на користь усіх сторін.

Перед Європою постає вибір: або звузити свої амбіції до обмеженого розуміння суверенітету й нездійсненної ідеї ізольованого промислового відродження, або прокласти шлях до створення спільноти відкритих, стійких і близьких за духом економік. Мета полягає не в тому, щоб замінити США в ролі світового гегемона – такий сценарій для ЄС є неможливим і небажаним. Йдеться про те, щоб запропонувати те, чого наш світ експансіоністських наддержав гостро потребує: лідерство без диктату.

Колонку How the EU Can Lead the Rest of the West надано Project Syndicate для публікації в межах партнерської угоди з LIGA.net

Copyright: Project Syndicate, 2026