Туман війни. Як культура замовчування вибиває ґрунт з-під ніг

«Туман війни розсіється. Але європейці хочуть, щоб ви вийшли з цієї битви демократичною країною. Не схожою на Росію», — сказав на зустрічі з журналістами та медіа-спільнотою посол, представник ОБСЄ з питань свободи медіа Ян Браату.

Ми теж цього хочемо. І щодня шукаємо відповідь на запитання, як залишитися демократією, якщо війна встановлює свої правила. Адже найсуворіші з них безпосередньо стосуються не тільки процесів жорсткої централізації влади в руках президента, а й інформації та свободи слова.

З одного боку, схоже, за майже п’ять років війни ми намацали ту межу, за якою війна та влада починають знищувати свободу: в Україні, попри пильну увагу силовиків, збереглися незалежні медіа та громадянське суспільство. З іншого — не можна не помічати й того, що поступово в нас сформувалася культура замовчування, яка підмінює реальність.

Коли ж ти — і не має значення, людина це чи держава, — перебуваєш в ілюзії, то не можеш чітко усвідомити своє становище й ухвалити правильне рішення, щоб визначити напрямок руху.

Причому замовчує правду не лише влада. І не лише в питаннях державної безпеки. У цей бік дрейфує й активне громадянське суспільство, і медіа. Контракт на мовчання із самим собою уклало й суспільство.

І це, можливо, одна з найнебезпечніших тенденцій, які породила війна.

Перший рівень. Влада

Величезної шкоди замовчування завдало нашій армії. Поява першого в уряді відносно суб’єктного міністра оборони Михайла Федорова (причина такої тимчасової преференції від президента, якої не має навіть прем’єр, не є темою цієї розмови) несподівано перетворилася на лакмусовий папірець для всієї системи влади. Тому що вперше за роки війни всередині неї раптом дозволили проявитися людині, яка почала публічно говорити про те, про що сама система та її лідер президент Зеленський воліють мовчати.

 Про проблеми мобілізації. Про насильство та беззаконня в ТЦК. Про кадрові провали в армії. Про якість військово-лікарських комісій і медичної допомоги. Про ставлення держави до прав людини. Про ігнорування очікувань військових, які п’ятий рік поспіль воюють із квитком в один кінець.

Результати замовчування цих проблем критичні для держави, що воює: напади власних громадян на працівників ТЦК (526 випадків за роки війни, і їхня кількість постійно зростає), 200 тисяч СЗЧ, катастрофічна нестача людей на фронті та спроба реформи Федорова, яку вороже зустріли і цивільні, й військові. Тому що йдеться наразі не про реальну реформу, а про проєкт «Вікно 2026–27», мета якого — встигти набрати людей і змінити ситуацію на полі бою.

Однак вдихніть глибше — поринатимемо в туман далі. Розповідаючи про те, як йому доводиться змінювати ситуацію в міністерстві, протистояти корупційним кланам і тиску придворних гравців на ринку оборонних закупівель, Федоров на політичному рівні фактично зафіксував те, що на юридичному нині розслідують детективи НАБУ. (Чому при цьому міністр не написав жодної заяви ні до антикорупційних органів, ні до прокуратури, ні до СБУ — інше питання.)

«Я відразу запитав у президента: як мені діяти? — розповідає в одному з нещодавніх інтерв’ю Федоров. — Президент сказав: вчиняй по совісті».

 При цьому будь-яка людина, хоч трохи втаємничена в те, що відбувається в країні, розуміє: говорячи про корупційні клани та спротив усередині системи, міністр оборони фактично каже про результати роботи свого попередника Рустема Умерова. Того самого Умерова, який після завершення кар’єри в Міністерстві оборони (з її наслідками тепер так завзято бореться Федоров) не тільки не опинився на політичній периферії, а став практично правою рукою президента в РНБО й очолив ключову переговорну групу з американцями та росіянами.

Відчуваєте невідповідність, так?

А якщо згадати опубліковані записи Міндіча, де ми стали свідками сніданку ексміністра оборони Умерова з громадянином іноземної держави, який лобіював постачання тих самих «лівих» бронежилетів? Одночасне існування в найближчому оточенні президента публічного борця з корупційними кланами Михайла Федорова та одного з провідників цих кланів Умерова — м’яко кажучи, аргумент не на користь збільшення часу перебування на посаді Федорова. Хоча відмова міністра оборони від політичних амбіцій (і публічно, й на зустрічі зі своєю командою) може дати йому трохи більше шансів і часу.

Водночас сам Федоров мовчить про Умерова, ніби не знає, чиї завали розгрібає. Цікаво, він розмовляв про це з президентом? Чи тут теж діє культура замовчування, вже всередині самої влади? Як у депутатів фракції «Слуга народу», котрі після оголошення колишньому голові офісу президента Андрію Єрмаку підозри у відмиванні грошей на будівництві особняка в кооперативі «Династія» так і не насмілилися на зустрічі з президентом поставити пряме запитання: «А Вова, будинок якого поруч із Єрмаком, Міндічем і Чернишовим, — це хто?». Ми вже описували детально причини такої поведінки «конвертованої» парламентської більшості.

Ось десь тут починаються, точніше, пояснюються наслідки для країни. Несуб’єктний парламент. Кишеньковий Кабмін, населений здебільшого «своїми», а не компетентними. Президент, який дозволяє собі взагалі не коментувати того, що відбувається в його найближчому оточенні. І з якихось лише йому відомих причин залишити при владі Умерова — вочевидь, носія не тільки особливих таємних знань, а й активів у країнах Близького Сходу, які не дають змоги президенту відпустити його з повідця. А також тримати при дворі фігуранта розслідування НАБУ — голову Держфінмоніторингу Філіпа Проніна. До речі, найважливішої структури, відповідальної за допомогу антикорупційним органам розкручувати операції щодо виведення вкрадених у держави грошей за кордон.

Усе, що відбувається всередині влади, оповите мороком мовчання. Ніби нічого не відбувається. Влада не каже про корупцію всередині, позбавляючи систему держуправління можливості самоочищатися та виправляти свої помилки, і не коментує її суспільству. Залишаючи можливість гною накопичуватися в наразі закритих ранах.

Ба більше, влада прагне закоркувати систему ще міцніше. Мало того, що на противагу європейським практикам у нас діє стаття 296 Цивільного кодексу України, яка забороняє називати прізвища фігурантів досудових розслідувань (її підкріпив Верховний суд, давши можливість позовами тиснути на медіа), у Раді пропонують ввести відповідальність для правоохоронців за оприлюднення доказів корупційних та інших злочинів політиків і топчиновників. Законопроєкт №15289 зареєстрував нардеп «Батьківщини» Сергій Власенко. Однак документ не чужий і для партії влади, яка бажає вивести антикорупцію в абсолютно сліпу зону.

Другий рівень. Громадські лідери та медіа

Було дуже важко на початку повномасштабного вторгнення. Усім. Ми знаємо, яку силу має слово. Тому страх ненавмисно спрацювати на користь ворогу, який підступив до Києва, паралізував. Десь до літа стримували незручні запитання до влади, щоб не нашкодити. Адже треба було вистояти. Однак поступово, коли з’явилось усвідомлення, що дії чи бездіяльність влади шкодять більше, ніж слово, табуйованими залишилися тільки військові об’єкти, місця дислокації, персональні дані військових і державна таємниця. Решта є предметом журналістики.

У січні 2023-го ми опублікували розслідування Юрія Ніколова про корупцію в закупівлях Міністерства оборони. Кейс «яйця по 17» прогримів на всю країну й мав наслідком низку відставок і кримінальних справ у обороні. Однак уже тоді звучали думки, що не на часі нині про це. Навіщо ви вдарили по Резнікову? (Його, до речі, президент дуже довго тримав на посаді міністра оборони.) Вже тоді потрібно було доводити, що правда важлива. І особливо під час війни, оскільки від неї залежить очищення системи державного управління, її ефективність та виживання держави.

Тоді ж Центр Разумкова з ініціативи ZN.UA провів соціологічне опитування. Ми хотіли зрозуміти: чи справді суспільство вважає, що під час війни про корупцію потрібно мовчати? Виявилося, що ні. 84% українців відповіли, що факти корупції необхідно оприлюднювати саме тому, що вона загрожує і єдності країни, і підтримці партнерів, і самій перемозі. Соціальні мережі, де розгорнулася кампанія замовчування, укотре виявилися поганим дзеркалом реальних настроїв суспільства.

2025 року країна спочатку вибухнула розслідуванням НАБУ «Чисте місто», що оприявнило кричущу корупцію в Києві, а потім — операцією НАБУ «Мідас» і записами Міндіча, що зачепили найближче оточення президента Зеленського: найкращий друг Тимур Міндіч, віцепрем’єр Чернишов, міністр енергетики Герман Галущенко... Політична відставка Єрмака після обшуків у нього вдома в межах розслідування «Династії» і фасадне перезавантаження уряду та ОПУ, куди прийшов Буданов. Тим часом Єрмак був на постійному зідзвоні з президентом і продовжував впливати не менше. Система не змінилася.

2026 року — нова хвиля записів і підозра Єрмаку у відмиванні грошей під час будівництва особняка в «Династії». Антикорупційні органи роблять серйозні успіхи. Зокрема в розкритті схем підкупу депутатів у парламенті — як у фракції «Слуга народу» (справа Кісєля), так і в опозиції (справа Тимошенко). І, здавалося б, суспільство та лідери громадської думки мають підтримувати цю тенденцію. Але в соціальних мережах після поста Павла Казаріна розгортається дискусія про те, що безпека важливіша за боротьбу з корупцією. Що боротьба за компетентність у владі важливіша за антикорупцію. І вперше за тривалий час частина громадських лідерів перестає сприймати боротьбу з корупцією як безумовний елемент національної безпеки.

А буквально нещодавно проступив іще один шар туману війни — це вже не замовчування фактів. Це замовчування можливостей.

Коли війна, страх помилки, відповідальність за інститути та розуміння ризиків поступово звужують поле допустимого настільки, що ми перестаємо обговорювати не лише те, що можна зробити, а й те, що варто хоча б спробувати зробити.

Мені здається, саме з цим ми сьогодні стикнулися вже всередині антикорупційної та експертної спільноти. Дискусія між Лабораторією законодавчих ініціатив і частиною антикорупційних громадських організацій навколо конкурсної моделі призначення генерального прокурора несподівано показала, наскільки по-різному сьогодні оцінюють межі можливого навіть ті люди, які багато років працювали над тими самими реформами.

І річ тут, як на мене, не в нестачі експертизи, не в амбіціях і не в доброчинності. Навпаки. Люди, які багато років разом боролися за зміни, сьогодні по-різному оцінюють реальність: ЛЗІ експертно акцентує увагу на конституційних обмеженнях, інституційних ризиках, реальній політичній якості та позиції нинішнього парламенту, тоді як ЦПК, Фундація DEJURE й Антикорупційний центр «Межа» — на вікні можливостей, яке відкривають переговори про вступ до ЄС. І тому вони по-різному відповідають на запитання: чи маємо ми право відмовитися від спроби реально деполітизувати посаду генерального прокурора лише тому, що не впевнені в успіху?

І це теж туман війни. Коли страх помилки починає обмежувати не тільки наші дії, а й наше уявлення про те, що взагалі можливо.

Однак, напевно, найнебезпечніше — не сам факт цієї розбіжності. Він природний, як і будь-яка дискусія. Найнебезпечніше — замовчувати згубність його наслідків. Адже якщо люди, котрі багато років разом змінювали країну, перестануть чути одне одного або зведуть цю суперечку до боротьби амбіцій і впливів, це стане проблемою вже не окремих організацій, а всієї системи змін.

Третій рівень. Суспільство

Поки міністр оборони Федоров розповідав про те, як намагається змінити систему, журналісти показали, що саме ця система творить, коли її не чіпають роками.

Йдеться про 425-й окремий штурмовий полк «Скеля» — один із найвідоміших штурмових підрозділів країни. 23 червня «Бабель» опублікував розслідування: з кінця осені 2025-го до весни 2026-го в навчальних центрах полку загинули щонайменше 26 новобранців, більшість — у перший місяць служби. Офіційна причина здебільшого — хвороби, але родичі та свідки казали про побої, катування та запізнілу меддопомогу. Після публікації ДБР розпочало розслідування. Але журналісти видання стикнулися з публічними погрозами, образами та репутаційними атаками з боку частини військових і суспільства. Мовляв, не чіпайте заслуженого підрозділу, який успішно воює на передовій. Забуваючи про те, що розкриття небезпечних наривів рятує весь організм, а отже, заплющувати очі на таке неприпустимо для демократії.

Ситуація в «Скелі» розвивається не перший рік і вже ставала об’єктом уваги медіа та правозахисників. Окрім імовірних порушень прав людини, безпорадності системи омбудсменів, фактичної бездіяльності правоохоронців і заплющених очей командування ЗСУ, для системи в цій історії має стати переломним одне просте запитання: як дві тисячі людей із важкими залежностями взагалі опинилися в армії? І скільки ям для них вирито в інших підрозділах, про які ми ще не знаємо?

І тут стає очевидно, що історія «Скелі» — не про окремий підрозділ. Вона — про всі ті проблеми армії й держави, про які роками воліли не говорити. Але найстрашніше, можливо, навіть не це.

Тому що мовчала не тільки влада. І під «Скелею» просто розверзлося провалля, куди можуть остаточно звалитися всі — держава, суспільство та армія, якщо занадто довго дивитися убік і не вживати заходів. Не казати собі правди.

Як це зробила журналістка та військовослужбовиця Леся Ганжа в коментарі до одного з постів. По суті вона запропонувала подивитися на «Скелю» не як на збій системи чи злочин окремих командирів, а як на тест для суспільства:

«Давайте без ілюзій: це системна вибудувана робота в підрозділі. І вибудувана вона саме так. Ясно, що це вимушена стратегія, виправдана війною і задачами, які ставляться. Але це взагалі не про комунікації, це тест суспільству на те, чи готове воно, щоб за нього воювали такими методами? І обурення суспільства мені виглядає нещирим. Бо воно готове. Хай воюють. Аби не ми».

І, імовірно, це найстрашніше запитання, яке поставила перед нами «Скеля». Чи готове суспільство дізнатися ціну своєї неучасті у війні? Тому що формула «нехай воюють, аби тільки не я... аби тільки не мій...» давно стала не лише приватною людською емоцією, а й негласним суспільним договором, на якому тримається система замовчування.

...Тож можливі наслідки описаних процесів можуть бути сумні. Система влади не самоочищається. Суспільні лідери втрачають спроможність домовлятися про майбутнє. Суспільство втрачає спроможність розуміти свій стан.

А що, якщо демократична система гине не тоді, коли їй забороняють говорити, а тоді, коли вона припиняє розмовляти сама із собою?