Проблеми війська не зводяться до розміру виплат

Іще раз детально переповідати червневу реформу Міноборони — трансформацію військової служби — немає великого сенсу: її умови вже розібрано, пораховано й розкладено на множники. Важливішим є інше. Підвищення виплат і нові строки контрактів стосуються видимої частини проблеми, а не її кореня. Бо військовий платить не лише своїм особистим часом і ризиком для життя. Він часто платить власними грошима й побутом за базові речі, які держава не покриває повністю.

Житло

Візьмімо, наприклад, житло. Під час військової служби 99,9% військовослужбовців будуть переміщені на інший кінець країни, часто — не раз, а в гіршому разі й кілька раз на рік. З погляду держави, це навіть не потребує обґрунтувань чи пояснень, бо військовий має бути там, де в цьому є потреба Сил оборони. Але для самої людини це часто означає значно приземленіші речі: вона має знайти, де спати, де помитися, де залишити речі. І майже завжди вирішення цього питання залежить не від держави, а від її гаманця.

У тилу ця проблема виглядає майже побутовою, але саме тому вона така підступна. Мінімальне грошове забезпечення у 30 тис. грн може здаватися кроком уперед порівняно з попередніми 20 тисячами. Але якщо військовий служить не в рідному місті, а оренда однокімнатної квартири в обласному центрі коштує 10–15 тис. грн, то «гідне грошове забезпечення» швидко втрачає атрибутику «гідного». І хоча формально є компенсація за піднайом житла, але її виплата залежить від низки умов, а розміри дуже істотно відстають від реального ринку.

У районах бойових дій ситуація ще абсурдніша. Там грошове забезпечення нібито вище завдяки бойовим виплатам, але й пошук житла перетворюється на окремий фронт. Військовим можуть відмовляти просто тому, що вони військові: бо «по вас прилетить», бо «ви зіпсуєте будинок», бо «нас потім знайдуть». А можуть і не відмовляти, а просто назвати суму, яка вчора була ціною квартири в Києві, а сьогодні стала вартістю старої хати без нормального ремонту в прифронтовому селі. Так народжується неофіційний, цинічний, та попри те, цілком реальний «військовий тариф».

Найгірше, що поруч часто стоять порожні будинки. Люди виїхали, громади спорожніли, а підрозділи ночують у випадкових приміщеннях, гаражах, підвалах або платять із власних грошей за те, що мало б бути елементом організації війська. Самовільно займати чуже житло військові не можуть і не мають. Але якщо держава має право переміщувати сотні тисяч людей туди, де вони потрібні фронту, вона повинна мати й робочий механізм їхнього правомірного розквартирування. Тому моральна бухгалтерія «трансформації війська» не надто сходиться: держава каже військовому: «Ми підвищили тобі виплату», а військовий у відповідь мовчки платить за оренду (подекуди — ремонт, будматеріали), комуналку, дрова, обігрівач тощо.

Загалом військова зарплата досить часто перестає бути особистим доходом військового й перетворюється на кишеньковий бюджет війни. Часто це починається ще до фронту, іноді ще до першого дня в навчальному центрі. Людина, яку призвали або яка підписала контракт, швидко отримує перший неофіційний урок: так, держава щось видасть; так, є норми забезпечення; так, у війська є склади, служби й відповідальні особи. Але краще мати власні серветки, ліхтарик, павербанк, рукавички, мультитул, ліки, скотч, стяжки й, бажано, ще дрібний запас того, про що цивільна людина вчора навіть не думала.

І це найперший симптом великої системної хвороби. Бо армія не просто просить людину бути готовою до дискомфорту. Вона поступово привчає її до того, що нормальне функціонування часто залежить від особистої здатності докупити, дістати, скинутися, полагодити, заправити, роздрукувати. Це дуже українська, але дуже небезпечна модель: держава воює, а підрозділ сам себе добудовує.

Ротна каса

У бойових підрозділах ця модель уже давно має свою назву: «ротна каса». Із цих грошей купують те, що нібито не є озброєнням, але без чого підрозділ швидко втрачає здатність нормально жити й працювати: цвяхи, плівку, мішки, інструменти, оливу, антифриз, запчастини, генератори, екофлоу, пальне (і для генератора теж), папір, чорнила для принтера, скотч, подовжувачі, маскувальні сітки, тенти для машин і... список можна продовжувати нескінченно.

Окрема історія — автомобілі. Для підрозділу стара європейська машина, яку всі називають «корчем» і яка часто навіть не стоїть на обліку як військове майно (бо, наприклад, недавно у «геніальному» штабі хтось знову здогадався спустити вниз інструкцію про те, після якого року випуску автомобілі дозволяється брати на облік) це часто поїздка на склад, на пошту, до лікаря, у службових справах тощо. Якщо така машина стала, підрозділ не може чекати кілька місяців, поки її проведуть через акти й заявки ремонтних підрозділів і центрів забезпечення (якщо стоїть на обліку і є запчастини). Її треба лагодити зараз. Тому військові купують запчастини самі, шукають майстра самі, іноді ремонтують самі, бо офіційний порядок може бути правильним у мирній казармі, але занадто повільним для війни, де одна справна машина іноді важить більше, ніж десяток красивих наказів.

Ротація

Іще одна проблема, яка безпосередньо стосується строків служби, — ротація, але не в тому вузькому сенсі, в якому про неї зазвичай говорять у наказах і новинах. Обмежити строк перебування на передньому краї правильно. Людина не повинна місяцями сидіти в посадці, підвалі чи бліндажі, поки психіка тихо переходить у режим «байдуже, що буде далі».

Але сама собою ротація з позиції ще не є відновленням. Вивести людину з «нуля» на полігон, у тимчасовий пункт дислокації, до чергового прифронтового містечка — це не те саме, що дати їй відновити сили. Військовий може бути формально «не на передовій», але однаково залишатися в режимі нескінченного очікування: шикування, наряди, перевірки, потім переміщення, потім знову невідомо куди.

І тут реформа строків служби й оплати теж не усуває кореня проблеми. Навіть якщо військовий погодиться на ще два роки, а офіцер — на ще довший горизонт відповідальності, це не означає, що ці два роки можуть бути суцільною службовою необхідністю між позицією, полігоном, нарядами, переїздами й рапортами.

Ротація після бойових завдань повинна означати більше, ніж «зняли з позиції». Вона має включати можливість не тільки нормально виспатися, а й привести до ладу здоров’я, побачити дітей, дружину, чоловіка, батьків. Якщо людина роками бачить родину уривками між перекиданнями, відпустками, які треба вибивати, й дорогою через пів країни, то держава поступово витрачає не лише її тіло, а й її соціальне життя. Після інтенсивного бойового періоду людина повинна знати, що буде не просто «виведення», а прогнозований цикл відновлення, частина якого може й має відбуватись не на полігоні, а вдома або поруч із родиною.

***

Проблеми війська не зводяться до розміру виплат чи формальних строків служби. Прикро те, що держава досі намагається вирішити системні речі точковими рішеннями: підвищити виплати, змінити контракт, дати ще одну можливість перевестись або повернутись із СЗЧ — але не вибудувати цілісну модель служби, в якій є зрозумілий побут, реальне, а не на папері, забезпечення і хоч невеличке, але місце для сім’ї. Без цього будь-яка реформа не дасть відповіді на головне запитання: як зробити так, щоб людина могла служити довго, ефективно і без відчуття, що її життя повністю розчиняється в службі.