Україна стає ключовою військовою силою Європи

У впливовому американському журналі Forbes надрукована стаття відомого американського журналіста Кевіна Голдена Платта EU Nations Scramble To Ally With Ukraine, The New World Military Power (Країни ЄС прагнуть об’єднатися з Україною, новою світовою військовою державою).

В ній зокрема цитуються слова авторитетного експерта, відомого дослідника оборонних технологій та стратегій Атлантичної ради, одного з провідних міжнародних аналітичних центрів у Вашингтоні, Пітера Дікінсона, який наголошує, що все більше гравців ЄС зараз змінюють свої прогнози щодо того, яка сторона стане переможцем у цьому змаганні Давида та Голіафа.

Дікінсон прогнозує, що зі своїми військовими силами, які зараз налічують майже мільйон осіб і перевищують об’єднані армії Франції, Німеччини, Італії та Британії, Україна може стати провідним захисником Європи та очолити спільну оборону проти Росії, коли Путін мріє відродити Російську імперію.

На його думку: «Уся модель Європейського Союзу побудована на принципах консенсусу та одностайності – це за визначенням повільна інституція, яка схиляється до компромісу та поміркованості». «На противагу цьому», – додає він, – «військові дії вимагають сильного лідерства та своєчасного прийняття рішень».

Пітер Дікінсон підкреслює, що розморожується ідея суперармії ЄС: «Вже робляться кроки для інтеграції України в європейську архітектуру безпеки». «Кілька окремих європейських країн підписали з Україною пакти про безпеку, формалізуючи військову співпрацю та підтримку в більш довгостроковому форматі, тоді як ЄС підкреслив свою підтримку українських військових зусиль».

В своїй експертній оцінці Пітер Дікінсон чітко окреслює нове місце України в європейській архітектурі безпеки. Що, в свою чергу, визначатиме майбутнє безпеки всього європейського континенту та характер стримування російської агресії на десятиліття вперед.

Варто зазначити, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало не лише найбільшою війною в Європі після Другої світової війни. Воно започаткувало фундаментальну перебудову європейської системи безпеки та змусило західні демократії переглянути базові уявлення про стримування, військову могутність і роль союзництва.

Одним із найбільш несподіваних наслідків цієї трансформації стало стрімке зростання геополітичної ваги України. Якщо до 2022 року Україна переважно розглядалася як держава, що потребує зовнішніх гарантій безпеки, то сьогодні дедалі більше міжнародних експертів оцінюють Україну як майбутній ключовий компонент європейської системи оборони.

Ця зміна не є результатом політичної риторики чи символічної підтримки. Вона спирається на комплекс об’єктивних факторів: безпрецедентний бойовий досвід українських Збройних сил, швидкий розвиток оборонно-промислового комплексу, масштабні технологічні інновації, інтеграцію із західними військовими структурами та поступове формування довгострокових механізмів безпекового партнерства між Україною та державами Європи.

Історично великі військові держави формувалися під впливом тривалих конфліктів, які змінювали їхні інститути, економіку та військову культуру. Після наполеонівських воєн такою державою стала Пруссія. Після Другої світової війни – Сполучені Штати. Після Корейської війни швидко модернізувалися військові можливості Південної Кореї.

Україна нині проходить аналогічний, хоча й значно складніший процес. Повномасштабна війна стала каталізатором безпрецедентної мобілізації людського, технологічного та промислового потенціалу нашої держави. Перетворюючи її на одну з найбільш загартованих у боях та технологічно адаптивних військових потужностей сучасності, яка докорінно змінює архітектуру глобальної безпеки.

Особливістю українського феномену є те, що трансформація відбувається в умовах найінтенсивнішої війни нашого часу. Коли держава змушена одночасно виборювати своє виживання на полі бою та здійснювати глибокі євроінтеграційні, цифрові та інституційні реформи.

При цьому, Україна фактично стала полігоном нового покоління військових технологій. Саме тут вперше в такому масштабі були інтегровані безпілотні системи, космічна розвідка, цифрові мережі управління військами, штучний інтелект, кібероперації та високоточне озброєння в єдину систему ведення бойових дій. Тому можна розглядати український театр бойових дій як модель майбутніх конфліктів між високотехнологічними державами.

Не менш важливою є еволюція української військової культури. Протягом кількох років українська армія перейшла від застарілої радянської моделі централізованого управління до значно гнучкішої системи, заснованої на ініціативі молодших командирів, цифровому управлінні та швидкій адаптації до змін оперативної обстановки. Саме ця здатність до постійного навчання стала однією з ключових переваг Збройних Сил України.

Паралельно з цим відбувається трансформація оборонної промисловості. Якщо раніше український військово-промисловий комплекс значною мірою залишався спадщиною радянської економіки, то нині формується нова модель, яка поєднує державні підприємства, приватні технологічні компанії, міжнародні інвестиції та спільні виробництва із західними партнерами.

Особливо динамічно розвивається сектор безпілотних систем, засобів радіоелектронної боротьби, програмного забезпечення для управління військами та високоточних засобів ураження.

Саме ця технологічна база дедалі більше цікавить європейських союзників. У багатьох випадках військово-промислова співпраця вже перестає бути односторонньою.

І якщо на початковому етапі війни Україна переважно отримувала озброєння, то нині дедалі активніше розвиваються спільні виробничі програми, у межах яких українські технологічні рішення інтегруються у загальноєвропейські оборонні проекти.

Ці процеси безпосередньо впливають і на політичну архітектуру Європи. Після десятиліть дискусій про необхідність розвитку спільної європейської оборони російсько-українська війна зробила це питання практичним.

Водночас дедалі очевидніше, що нова система європейської безпеки навряд чи може бути ефективною без участі України. Причина полягає не лише в її географічному положенні. Україна володіє тим ресурсом, якого сьогодні бракує більшості європейських армій, – масштабним досвідом ведення сучасної високоінтенсивної війни.

Саме тому укладення двосторонніх безпекових угод між Україною та європейськими державами має значення, яке виходить далеко за межі поточної підтримки. Ці домовленості поступово формують нову архітектуру європейської колективної безпеки, де Україна розглядається не як периферія, а як один із центральних елементів стримування потенційної російської агресії.

Сьогодні Україна знаходиться на шляху до «нової світової військової держави». Очевидно, що статус великої військової держави традиційно залежить від поєднання кількох чинників: військового потенціалу, економічної стійкості, технологічної бази, оборонної промисловості, міжнародних союзів і здатності проектувати силу за межами власної території.

За частиною цих критеріїв Україна вже демонструє виняткові результати, тоді як за іншими її розвиток значною мірою залежатиме від перебігу війни, післявоєнного відновлення та довгострокових інвестицій у її економіку.

Проте навіть із цими застереженнями стратегічна тенденція виглядає очевидною. Російське вторгнення не ізолювало Україну від Заходу, а навпаки, значно прискорило її інтеграцію до європейського та євроатлантичного безпекового простору.

Наша країна дедалі більше впливає на формування військової доктрини союзників, розвиток оборонних технологій та стратегічне планування європейських держав.

Для самої Європи це означає завершення епохи, коли її безпека майже повністю спиралася на американську військову присутність. Хоча роль Сполучених Штатів залишається визначальною, війна продемонструвала необхідність формування сильнішого європейського оборонного компонента. У цьому процесі Україна потенційно може стати одним із його головних рушіїв.

Парадоксально, але саме Кремль, прагнучи повернути Україну до власної сфери впливу, створив передумови для появи нового військово-політичного центру сили в Європі.

Україна отримала масштабний бойовий досвід, прискорила модернізацію армії, інтегрувалася із західною військовою інфраструктурою та стала одним із найважливіших партнерів європейських держав у питаннях безпеки.

Саме тому нинішня війна визначає не лише майбутнє України. Вона визначає майбутню конфігурацію всієї європейської системи стримування.

І якщо тенденції останніх років збережуться, то в найближчому десятилітті Україна може перетворитися не лише на державу з однією з найбоєздатніших армій континенту, а й на одного з ключових стратегічних архітекторів нової системи безпеки Європи.

Це не означає обов’язкового набуття Україною статусу глобальної військової наддержави, однак свідчить про істотне зростання її ролі як регіонального центру військової сили та впливового партнера демократичних держав у сфері безпеки.

Набутий унікальний досвід ведення високоїнтенсивної конвенційної війни нового покоління та масштабна модернізація збройних сил загартовують українську армію як одну з найпотужніших та найбоєздатніших військових сил Європи.

Цей чинник зумовлює неминуче інтегрування України до ядра майбутньої оборонної системи Заходу, де вона виступатиме не просто одержувачем допомоги, а ключовим донором регіональної стабільності та військово-технологічної експертизи.

Україна де-факто стає безальтернативним східним щитом демократичного світу та головним розробником безпекових алгоритмів, чий практичний потенціал і геополітична вага визначатимуть контури стримування агресії в усьому Чорноморсько-Балтійському регіоні. 

Саме тому твердження Пітера Дікінсона, котрі процитовані у статті »EU Nations Scramble To Ally With Ukraine, The New World Military Power» в журналі Forbes, сьогодні актуальні як ніколи.

Оскільки Україна поступово стає  новою світовою військовою державою. Яка не лише стримує масштабну агресію тоталітарної Російської Федерації. Вона докорінно змінює архітектуру європейської безпеки, змушуючи провідні країни світу переосмислювати власні оборонні стратегії.

Адже це Україна першою об’єднала штучний інтелект із масованими дроновими ударами на полі бою. Цим вона фактично підштовхнула НАТО до переозброєння, стаючи новим геополітичним центром сили на східному фланзі об’єднаної Європи. При цьому перетворюючи свій унікальний бойовий досвід на новий глобальний стандарт сучасної високотехнологічної війни та безпекової архітектури світу.