За крок до вимирання. Хто вони — найрідкісніші тварини України, яких ми можемо більше ніколи не побачити

Є окреме слово для істоти, яка залишилася сама перед вимиранням, — «ендлінг». Світ навчився давати назви майже всьому, але термін для найсамотнішої істоти на планеті з’явився доволі пізно.

Лише 1996 року на сторінках наукового журналу Nature дослідники запропонували слово, якого досі бракувало мовам. Воно позначає останню відому особину свого виду чи підвиду.

Коли вмирає ендлінг, разом із ним обривається ціла еволюційна лінія, що формувалася мільйони років. Тоді ж науковці пропонували й інші варіанти, такі як ендер, термінарх чи релікт, проте прижилося саме це — коротке, ємне і з присмаком остаточності.

1 вересня 1914 року в зоопарку Цинциннаті померла Марта — остання мандрівна голубка на Землі. Це представниця виду, популяція якого ще за століття до того налічувала від 3 до 5 мільярдів особин. Мандрівні голуби були настільки численними, що під час міграцій величезні зграї візуально перекривали сонячне світло.

2012 року на Галапагоських островах не стало Самотнього Джорджа — велетенської черепахи з острова Пінта, чиє прізвисько стало синонімом приреченості.

Був також Бенджамін — останній сумчастий вовк, який помер у тасманійському зоопарку 1936 року.

Селія — остання піренейська коза-букардо.

2000 року на неї впало дерево, а спроба відновити вид за допомогою клонування за три роки закінчилася невдачею: єдине клоноване козеня прожило лише кілька хвилин.

Моторошна хроніка

Море має своїх ендлінгів. Стеллерову корову — велетенську морську тварину завбільшки з автобус — відкрили 1741 року під час експедиції Берінга. Її винищили менш як за тридцять років: останню особину вбили 1768-го.

Не менш трагічною була доля безкрилої гагарки. У липні 1840 року на шотландському острові Стак-Армін місцеві жителі помітили й спіймали одного з останніх птахів цього виду. Його зв’язали й тримали живим протягом трьох днів, аж поки не здійнялася сильна буря. Чоловіки вирішили, що гагарка була відьмою, яка й спричинила шторм, тому забили птаха палицею.

Остання ж відома колонія безкрилих гагарок жила на ісландському острівці Елдей. Коли туди змогли дістатися люди, музеї почали масово замовляти шкіри птахів для своїх колекцій. Пару, яка висиджувала єдине яйце, знайшли і вбили 3 червня 1844 року на прохання купця. Мисливці задушили дорослих птахів, а яйце просто розчавили черевиком.

Маленьке диво

Найвідоміший український ендлінг колись мешкав саме там, де зараз проходить лінія фронту. Тарпан тисячоліттями населяв український степ — світлих диких коней на цих землях описував іще Геродот. У XVIII–XIX століттях тарпани масово гинули через стрімке розорювання степів, полювання та схрещування зі свійськими тваринами.

Останнього вільного степового тарпана вбили у грудні 1879 року в Таврійському степу неподалік села Агаймани на Херсонщині — за 35 кілометрів від Асканії-Нова. Окремі полонені особини дожили до перших десятиліть XX століття й померли вже в неволі. Так майже непомітно зник увесь підвид коней.

Заснований 1898 року заповідник Асканія-Нова береже останній у Європі масив незайманого цілинного степу. Саме він став колискою порятунку іншої дикої істоти — коня Пржевальського, якого в дикій природі було оголошено вимерлим.

Вид вдалося зберегти в неволі — фактично кілька десятків особин — і згодом повернути в природне середовище. Під час Другої світової війни німецькі солдати розстріляли асканійський табун коней Пржевальського.

Табун коней Пржевальського (Equus ferus przewalskii) — єдиного дикого коня, що дожив до наших днів. Вид, колись оголошений вимерлим у природі, відновили буквально з кількох десятків особин. Відео: Getty Images

Наприкінці 1990-х років кількох коней випустили в Чорнобильську зону відчуження. Усупереч прогнозам, тварини прижилися, здичавіли й розмножилися.

Відтоді поголів’я зросло приблизно всемеро. Коні зайшли навіть у Рудий ліс — найзабрудненішу ділянку зони. Тутешня популяція стала однією з найбільших вільних популяцій цього виду (загалом сьогодні їх близько 3 тисяч у світі).

Першого ж дня повномасштабного вторгнення російські війська захопили Чорнобильську зону й утримували її близько п’ятьох тижнів. За оцінками, вигоріло близько 22 тисяч гектарів, а кілька коней Пржевальського підірвалися на мінах — останню таку загибель зафіксували влітку 2025 року. Багаторічний моніторинг тварин урвався.

І все ж навесні 2026-го коні, як і раніше, паслися на радіоактивних луках, більших за Люксембург. Провідний науковець заповідника Денис Вишневський назвав існування цієї вільної популяції «маленьким дивом».

Екоцид

Україна займає менш як 6% площі Європи, але завдяки значенню для видів, що мігрують, і географічній різноманітності утримує 35% її біорізноманіття — понад 70 тисяч видів, чимало з яких є рідкісними, реліктовими чи ендемічними.

За оцінкою Української природоохоронної групи, 2022 року 44% площі заповідного фонду опинилися в зоні бойових дій або під окупацією. Майже 15% таких територій потрапили до зон випаленої землі.

Під загрозою — 2,9 мільйона гектарів Смарагдової мережі — системи природоохоронних територій, яку європейські країни створюють у межах Бернської конвенції (в Україні таких ділянок близько 377). Шкоду довкіллю оцінювали в понад 52 млрд євро вже за перші 16 місяців повномасштабної війни.

Найбільшою екологічною катастрофою війни вчені називають підрив Каховської ГЕС 6 червня 2023 року. Тоді з пролому ринуло близько 30 тис. м³ води щосекунди проти звичних 2600.

Водосховище площею 2155 км² та об’ємом близько 18 км³ до кінця червня повністю висохло. Лише збитки двох південних нацпарків — «Великого Лугу» та «Кам’янської Січі» — оцінили в понад 15 та 73 млрд грн відповідно. У зоні лиха опинилися десятки рідкісних типів оселищ, захищених Бернською конвенцією.

Дослідники фіксують не лише руйнування, а й часткове відновлення екосистем у пониззі: на дні колишнього водосховища вже проросли верби, тополі й типові степові трави.

Крадіжка з переписуванням історії

Поруч — Асканія-Нова, яка з 2022 року перебуває під окупацією. Заповідник фактично балансує на межі існування: частину тварин вивезли до Криму та Росії, чимало з них загинуло від занедбаності, великі ділянки цілинного степу вигоріли. На захопленій території фіксували й організацію «сафарі» — фактичного відстрілу заповідних тварин.

Росія не лише вбиває тварин — вона їх краде, а потім привласнює. Після окупації заповідника 2022 року росіяни встановили тут власну псевдоадміністрацію на чолі з «директором» Дмитром Мещеряковим — і поставили розграбування на потік.

За даними Офісу генпрокурора, Мещеряков разом із представниками російських заповідників організував незаконне вивезення рідкісних і зникомих видів тварин. Серед них — зебри Чапмана, американські бізони, найрідкісніші у світі олені Давида (мілу) та кінь Пржевальського, занесений до Червоної книги України.

Окремо тварин перемістили до кримського парку левів «Тайган». Прокурори кваліфікували це як воєнний злочин — розграбування, порушення Женевської та Гаазької конвенцій, оцінивши збитки у 85,2 млн грн. У квітні 2026-го «директор» заочно отримав 15 років ув’язнення — це перший в історії України вирок за воєнний злочин проти природно-заповідного фонду.

Водночас російські державні видання переписують саму історію порятунку виду. ZN.UA встановило, що у липні 2024-го офіційна «Российская газета» подавала захоплену Асканію вже як «свій» заповідник, що «потребує допомоги», і наводила власний «облік» — мовляв, там живуть 56 коней Пржевальського, нащадки «легендарних чотирьох кобил», кожен «на вагу золота».

А ще раніше, 2022-го, видання Держдуми «Парламентская газета» ідеологічно обґрунтувало майбутні «трансфери»: буцімто «кінь Пржевальського поза політикою», для його збереження «потрібні обміни й консолідація даних до міжнародної племінної книги», а перший центр відновлення виду «створено в «нашій» країні — в Асканії-Нова».

Міжнародну племінну книгу коня Пржевальського — головний світовий реєстр виду — веде Празький зоопарк, і саме туди заносять інформацію про кожну особину. Чи з’явилися вкрадені асканійські коні в цьому реєстрі за російським утримувачем — наразі невідомо: жодного підтвердження цього ми не знайшли, а доступ до актуальних персональних записів книги мають лише її куратори.

Поки що у множині

Декого ж утрачено назавжди — сайгак залишив український степ іще в XIX столітті, слідом за тарпаном, а чорноморський тюлень-монах остаточно зник із наших вод.

Серед ссавців, які сьогодні в Україні під загрозою, — європейська норка, реліктова хохуля руська, перегузня, крапчастий ховрах і низка видів кажанів (зокрема підковоноси), а також зубр, чию популяцію в Україні доводиться відновлювати.

Серед птахів критично вразливі степові велетні — дрохва Фото 10 і хохітва, рідкісні хижаки балабан, підорлик великий, степовий орел та орлан-білохвіст, а на прольоті й зимівлі — кречітка, червоновола казарка й савка. До рідкісних гніздових належить синиця біла.

Дрохва (Otis tarda) — найважчий літаючий птах Європи й символ українського степу, в Україні балансує на межі зникнення. Відео: Getty Images

У річках та внутрішніх водоймах під загрозою зникнення — чорноморсько-азовські осетрові: білуга, севрюга, осетер і стерлядь, виловлені й відрізані каскадом дамб майже до зникнення. Згасає й популяція європейського вугра, чисельність якого обвалилася по всій Європі.

Морський біолог Іван Русєв із національного парку «Тузлівські лимани» від перших тижнів великої війни веде літопис загиблих дельфінів. Військові гідролокатори російських кораблів і підводних човнів руйнують акустичну систему китоподібних: позбавлений «слуху», дельфін втрачає здатність орієнтуватись і гине.

За екстрапольованою оцінкою українських та польських науковців, опублікованою у журналі Biology Letters, лише за перші три місяці вторгнення в Чорному морі загинуло від 37 500 до 48 000 китоподібних.

Тихо щезає й сам степ: ковила, сон-трава, тюльпан Шренка та десятки ендемічних рослин і комах — від кримських видів-вузьколокалів до жука-оленя.

Кожен із них — потенційний ендлінг.

Равлик у розбитій мушлі

Історикиня науки Лідія Пайн називає ендлінгів «байками антропоцену» — персонажами історій, якими людство розповідає собі про власні втрати. Але ендлінг — це не лише одна смерть. Зникнення ключового виду здатне обвалити цілу екосистему, а отже, за кожним «останнім», якого ми помітили, стоять сотні безіменних, які так і не отримали власної «Марти» чи «Джорджа».

Цей лейтмотив прозвучав у дебютному романі канадської письменниці українського походження Марії Реви «Ендлінг». Книга привернула увагу критиків і увійшла до лонг-листа Букерівської премії 2025 року.

Головна героїня твору, фахівчиня з молюсків Єва, перетворила старий кемпер на пересувну лабораторію й мандрує Україною у пошуках рідкісних равликів. Багато з її знахідок — це вже ендлінги, останні представники своїх видів, у яких немає пари. Щоб фінансувати свої експедиції, Єва працює в агенції специфічного шлюбного туризму для іноземців, маючи таємний план викрити цю індустрію.

Повномасштабне вторгнення перетворює текст на метапрозу. Біженці в романі ховаються у зруйнованих будинках, «мов равлики у потрощених мушлях». Зникання равлика та зникання людей римуються свідомо: героїня вперто розводить приречених молюсків, і в такий спосіб чинить безнадійний опір смерті.

Марія Рева народилась і до семи років жила у Херсоні — неподалік від місця, де вбили останнього тарпана. Її літо минало на дачі біля гирла Дніпра. Після підриву Каховської ГЕС ця місцевість повністю пішла під воду.

Дідусь письменниці відмовився виїжджати з окупованого Херсона й дивом уцілів, коли російський снаряд розірвався на його подвір’ї. Він вижив, але його колишнього світу більше немає — немов у того самого равлика з потрощеною мушлею.

Зрештою ендлінгом стає не лише біологічний вид, а й домівка, знищена війною. Важливо вперто триматися за пам’ять, адже поки є кому свідчити про втрачене, є й різниця між зникненням і забуттям.