Анатомія безвідповідальності

Я хочу поговорити про персональну відповідальність. Бо вона породжує особисту зацікавленість у гарній роботі.

Управляти проєктами я навчався в Інституті економічного розвитку Світового банку.

Крім вивчення Вашингтона — денного й вечірнього — ми також бували на заняттях. І я дещо з них запам’ятав.

Наприклад, «золоте правило управління»: «Хто управляє — той і ухвалює рішення. Хто ухвалює рішення — той і відповідає».

Воно там процвітає. А в нас хворіє.

Хвороба №1. Рішення ухвалюють не ті, хто відповідає за результат. І це часто не найкращі рішення

Якось мене запросили працювати керівником проєктного офісу до однієї україно-європейської компанії. В розмові дружина власника сказала мені: «Гроші наші. Тому ми й управлятимемо». — «Е, ні, — відповів я. — Ви — не професійні менеджери й не вмієте правильно витрачати гроші». Посміялися.

Наступний приклад уже не надто веселий. Засідання тендерного комітету. Обираємо проєктну організацію.

Власник каже: «Я цю компанію знаю. Беріть її». Наші заперечення його не переконали.

Але проєктна документація вчасно не надійшла. Керівник проєкту виправдовувався: «Я виконував вашу вказівку». На це власник відказав: «А треба було мене не слухати».

Що робити бідному відповідальному? Не послухаєш — потрапиш у немилість. Послухаєш — буде невдача, але ж і виправдання. Тому в більшості випадків слухають.

Я в одному випадку таки не послухав.

У ДПА України я відповідав за проєкт підвищення ефективності адміністрування ПДВ. На одному із засідань голова ДПА вимагав змінити строки проєкту. Я відмовився, бо зміни призвели б до його невиконання. Звільнився. Причому за місяць до отримання державної квартири.

За кілька років ми зустрілись у неформальній обстановці, й голова ДПА вибачився. Сказав, що цього від нього вимагала адміністрація президента.

Хвороба №2. Коли відповідальний перекладає вину на обставини чи на когось іншого — стрілочника

У багатьох проєктах я чув ті самі виправдання: не підвезли матеріалів, не виділили техніки, не відкрили фінансування, завадив дощ тощо. Причина або людина знаходилися завжди. І це неправильно.

2024 року керувати одним із провідних українських університетів прийшла нова команда. На момент зміни керівництва виш був у п’ятірці найпопулярніших серед абітурієнтів українських університетів. А вже 2025 року втратив більш як десять позицій у цьому рейтингу.

Винними виявилися попередники, криза інженерної освіти, демографія, суспільні процеси, держава — хто завгодно. Усі, крім тих, хто відповідав за результат.

У Вашингтоні мене вчили, що виконавець чи обставини не можуть відповідати за провал. За результат завжди відповідає керівник. Він оцінює ризики, добирає людей, організовує роботу й повинен мати план «Б», якщо щось піде не так. Тому після невдачі виникають запитання до керівника:

— Чому ця людина отримала завдання?

— Чому її взяли на роботу?

— Чому її не навчили?

— Чому її не проконтролювали?

Так працює професійний менеджмент.

Слабкі керівники уникають відповідальності, залишаються на своїх місцях і далі ухвалюють «слабкі» рішення. До речі, стрілочник потрібен не для того, щоб знайти винного, а для того, щоб не знайти справжнього винуватця.

Хвороба №3. Ніхто персонально не відповідає

Бо якщо знайти справжнього винуватця, доведеться поставити незручне запитання тому, хто його призначив. А він теж не хоче відповідати.

От призначають людину на керівну посаду. Скажімо, міністром. Минає час. І раптом виявляється, що керівник він слабкий. Або корупціонер. Тоді його тихо звільняють. Про того, хто рекомендував, підбирав і призначав, ніхто не згадує.

Пам’ятаю, як один із представників влади хвалився:

— Ми не такі, як наші попередники. Ми не тримаємося за посади. Якщо людина не справляється, ми призначаємо іншу.

Звучить красиво.

Але якщо людина не справилася, то хто відповість за помилку її призначення, за втрачений час, гроші й можливості?

Про це зазвичай не говорять.

Я три роки працював у корпорації Baowu (КНР). Там мені розповідали: якщо партійний керівник рекомендував людину на адміністративну посаду, а та провалила роботу, відповідальність несе той, хто її рекомендував.

Нам теж цього бракує. Помилки призначень не мають наслідків для тих, хто їх допускає. А отже, система не вчиться на власних помилках і відтворює їх знов і знов.

Хвороба №4. Відповідальний не управляє і не ухвалює рішень

Зміст слова «відповідальний» — той, хто керує роботою й ухвалює рішення — підміняється іншим змістом: той, хто відповість за наслідки. По суті призначають відповідального для того, щоб було кого покарати.

Із такою практикою я стикнувся ще під час роботи в ДПА України. Кожне завдання оформлювали карткою, де зазначали відповідальних і виконавців. Часто — кількох відповідальних.

На моє запитання, хто ж із них управляє виконанням завдання, мені пояснили: «Той, кого записано першим». Тоді я поставив інше запитання: «Чи може він управляти всіма виконавцями?». Відповіддю було: «Якщо вони — не його підлеглі — ні».

Тобто людина відповідає за результат, але не має повноважень управляти його досягненням. Я й досі не розумію, як можна бути відповідальним, не маючи права ухвалювати рішення.

Коли відповідальність відривається від повноважень, відповідальні змушені домовлятися, писати нескінченні погодження або просто стають винними. Ефективність управління від цього лише знижується.

І ще одне. Це навіть не хвороба, а стан організму. Чи багато в Україні керівників, які мають професійну управлінську освіту, знання й практичний досвід управління? Чи багато з них розуміють, що відповідальність і право ухвалювати рішення — це дві сторони однієї медалі?

Не знаю…

Але знаю, що наведені хвороби призводять до того, що безвідповідальність проникає у всі сфери управління. І насамперед в управління державою.

Хто відповідає за Україну? Тільки не треба посилатися на Конституцію. Там персональна відповідальність розчиняється в колективній, політичній, партійній. А отже, у безвідповідальності.

Як отримати корисні для країни рішення Верховної Ради, якщо депутати фактично відповідають перед керівництвом фракцій за те, як проголосували, а не за те, за що проголосували?

Де відповідальність глави уряду, якщо на міністерські посади нерідко потрапляють люди, рекомендовані іншими центрами впливу? Чимало тих, хто потрапляє до владних кабінетів, сприймають посаду не як обов’язок, а як можливість. А коли настає час звітувати за результат, приносять «лікарняний» із хворобами №1, №2, №3 і №4. Або пишуть заяву про звільнення. А «сто рублів» залишають собі.

Сукупність рішень, ухвалених у стані «управлінської хвороби», призводить до системних наслідків — економічних втрат, демографічної кризи та руйнування інфраструктури. І за це хтось має відповідати.

Путін? Так. Саме він ухвалив рішення про знищення України. Саме він розпочав війну. Саме він несе відповідальність за неї. Але чи означає це, що українські керівники не відповідають ні за що? Що в нас немає корупції? Немає бездарних управлінців, помилкових рішень?

Путін не може відповідати за рішення, які ухвалювали українські чиновники, міністри, президенти чи депутати. Так само, як вони не можуть перекласти відповідальність за власні рішення на Путіна. Вони ухвалюють рішення — вони мають відповідати. Лише тоді з’являється особиста зацікавленість ухвалювати правильні рішення.

І наостанок — вишенька на торті. Один дуже дієвий спосіб уникнути відповідальності.

У мене є лекція «Як стати успішним менеджером у неуспішному проєкті». Насправді дуже просто. Спочатку формуєш очікування гірших результатів. А потім показуєш результат, лише трохи кращий за цей прогноз. І тебе називають ефективним менеджером. Навіть якщо реальний результат міг би бути значно кращим.

Цей прийом часто працює і в політиці. У публічному дискурсі використовують логіку порівняння не з можливим кращим результатом, а з гіршим сценарієм. І тоді будь-який результат, який не є катастрофою, подають як успіх.

У такій системі оцінювання зникає відповідальність за втрачений потенціал рішень. І тоді навіть слабкий результат може виглядати як досягнення. І вже не треба відповідати за те, чому людям стало гірше. Можна навіть отримати за це нагороду.

Великою є сила несилових (інформаційних) впливів. Особливо коли вони звільняють від відповідальності тих, хто має відповідати.