Антон Кістрін: «Переосмислення української культури на деокупованих територіях - це гра в довгу»

У межах музичного проєкту «Тотальний: Наживо» відбулася прем'єра камерного концерту MANTU музиканта Антона Кістріна, уродженця тимчасово окупованого Дніпрорудного. Виступ, присвячений українцям на ТОТ, поєднав виконання авторських композицій із роздумами про пам'ять, дім і культурний спротив.

Антон Кістрін — автор пісень, фронтмен гурту «Кімната Гретхен» і творець сольного проєкту MANTU. Якщо у гурті він працює з багатошаровими текстами й постмодерною естетикою, то сольний проєкт називає спробою «нової щирості» — музикою, в якій особисті переживання, пам'ять про рідний південь і досвід війни звучать максимально відверто. В ексклюзивному інтерв'ю для ZN.UA Антон Кістрін пояснює, чому культура здатна протистояти окупації, як війна змінила його самого та чому переосмислення української культури на звільнених територіях потребуватиме років системної роботи.

Під час лайву митець кілька разів ледь стримував емоції, згадуючи Дніпрорудне. Саме там він закінчив школу, сформував свої музичні смаки й написав перші пісні.

— Дніпрорудне — невелике місто в Запорізькій області, яке вже понад чотири роки перебуває під російською окупацією. Під час виступу в проєкті «Тотальний: Наживо» ви назвали його «місцем сили», де залишилася частинка вашого серця. Що для вас сьогодні означає слово «дім»? Які спогади про рідне місто й південь України ви бережете найбільше?

— «Дім» в широкому розумінні — це одна з фундаментальних цінностей для людини. І я зараз не про побутовий аспект. Дім — це місце, де чекають, де почуваєшся на своїй території, на своїх умовах, в безпеці. На жаль, знаю чимало історій моїх земляків, котрі з певних причин залишились на ТОТ і зараз не почуваються вдома, хоч і продовжують жити там, де збудували життя.

Мої рідні місця — південний берег Каховського водосховища, степи і солоні лимани Приазов’я, дорога «на море», до якого до 2022 можна було дістатись за пару годин, і запилена траса, що влітку у дитинстві набувала статусу позаземної пригоди. Взагалі, оскільки психіка людська вперто витісняє увесь травматичний нуар, рідні місця для мене асоціюються з на диво нескінченним літом, юністю, пізнанням світу через смаки і запахи.

— Що найбільше боїтеся втратити з пам'яті про Дніпрорудне і людей, які досі залишаються в окупації?

— Впевнений, що саме з пам’яті, доки я при тямі, не зітруться ані маршрути, ані пейзажі, бо всі вони структуровано десь всередині зберігаються. Дбайливо, як мамина консервація у пивниці чи на поличках. А боюсь я більше того, що, можливо, меморіалізувати не буде чого.

— Війна змінила життя кожного українця. Що вона найбільше змінила у вас? І що, попри все, їй не вдалося забрати?

— Все так. Мінус здоров’я, плюс сивина на голові і в бороді, розхитана менталка, періоди зневіри та відчаю. Нам всім в Україні довелось «змінити прошивку», ми всі — інші люди, з новими набутими навичками і оновленим способом мислення.

Що найбільше змінило? Думаю, страх за близьких, в першу чергу. Коли смерть співвітчизників, людей, з якими ти жив на одній вулиці, з трагедії буквально перетворюється на щоденну статистику — зовсім під іншим кутом починаєш дивитись на поняття часу, який залишився. Завжди є ризик не встигнути…

Чи є щось, що війна не змогла забрати? Напевно, емпатичність. Мені здається, у мене вона проявляється навіть надмірно. Що, до речі, часом заважає, наприклад, у волонтерській роботі. Натомість я став більш скептичним. І це, як не дивно, не є взаємовиключним з емпатією.

Війна змінила не лише життя музиканта, а й його творчість. Після 2022 року дедалі більше пісень Кістріна стали спробою осмислити травматичний досвід, пам'ять і втрату.

— Про що співаєте і пишете зараз — як у гурті, так і у своєму сольному проєкті? Що на це спонукає, надихає вас?

— Почну з другого питання: в «натхнення», як в концепцію, я не вірю. Кожна пісня, текст, аранжування — це результат роботи, яку іноді доводиться змушувати себе виконувати. Сонграйтинг на тому рівні, яким я володію зараз — це роки практики.

Щодо гурту і сольного проєкту — MANTU взагалі виник, як потреба відокремити схожі тільки зовні, а насправді дуже різні речі з-під пера одного автора. Так сталося, що і «Кімната Гретхен», і MANTU – це принципово дуже текстоцентрична музика. З давнини і дотепер у пісенній традиції існують два фундаментальні жанри: проповідь і сповідь.

І якщо «Кімната Гретхен» — це переважно все ж про перше, то MANTU — це більш інтровертна, самозанурена, аутотерапевтична, інтимна творчість. «Кімната Гретхен» — це постмодерністська історія, з мозаїкою сенсів, відсилок у текстах і референсах у музиці та стилістиці; MANTU — це вже більше мета-модернове повернення до «нової щирості», коли шлях від сприйняття сенсу пісні до емоції скорочується.

Але і в піснях, які писались з 2022 року і пишуться зараз для гурту, і в піснях, які я залишаю для сольного проєкту, є місце для тем прожиття травматичного досвіду, важливості уваги до ментального здоров’я (як в пісні «Зламалось»), самоіронічної самодіагностики кризи середнього віку (як в піснях «Диявол» або «Стоп-Земля»), тригерно-ностальгійної лірики (як «Крим», «Манту» або «Коти»), чи терапевтичних мантр (як «Фібоначчі» чи «Обійматись»).

Водночас музикант переконаний: сьогодні культура виконує значно важливішу функцію, ніж просто створення мистецького продукту. Музикант також долучається до різних культурно-мистецьких заходів та допомагає збирати кошти на потреби Сил оборони.

— Росія на окупованих територіях намагається змінити не лише владу, а й культурний простір. Чи можна сьогодні говорити про культуру як про один із головних інструментів спротиву? І як?

— Безсумнівно, якщо під культурою мається на увазі певний код, що складається з декількох шарів. Я — дитина 90-х, виріс на півдні країни, який так само, як і схід, найбільше постраждав від повзучої російської експансії. В доінтернетну та досоцмережну епоху для нас було нормою споживання російського контенту, і тільки у дорослому віці ти усвідомлюєш причини і наслідки свого гібридно зросійщеного підлітцтва.

Для мене, скажімо, вивчення пісень Івасюка у віці вже за 30, було чимось на зразок свідомої добровільної вакцинації (хворобу додумайте самі). Бо з інструментів, здатних формувати українську ідентичність у молоді того часу, реально працювали хіба шкільна програма з української літератури та умовна «Територія А» в телеефірі.

Тому варто розуміти, що культурна окупація України мала місце дуже задовго до великої війни. Хибно вважати, що «ворог ніколи не шкодував на це ресурсів». Мені здається, захопити в той час голови споживачів в Україні російським контентом було неважко — ми вважалисz частиною їхнього ринку, і українці радо підставляли вуха і очі під цей потік. З іншого боку — культура є значно тоншим нейрохірургічним приладдям, аніж балістичні ракети.

— Чи повинна українська культура вже зараз готуватися до повернення тимчасово окупованих територій? Якою має бути ця підготовка?

— Перше, що з'являється на деокупованій своїй землі та її «зачистки» в якості маркера — це встановлений національний прапор. Присутність усіх офіційних символів на території і в просторі — це найперший верхній шар коду ідентичності. Продукти культури — це вже глибша частина коду.

Задача культури в Україні сьогодні — власне, вижити. Постійно самовдосконалюватись і намагатись не втратити актуальності. І бути напоготові стати конкурентною заміною продукту, який насаджувався окупаційним режимом.

— Як ви уявляєте день, коли Дніпрорудне буде звільнене? Якою, на вашу думку, має стати перша культурна подія у місті після деокупації?

— Це не станеться одномоментно. Більше того, ще певний час деокуповані території не будуть безпечним місцем. А культура і її продукти, як от культурні події не можуть існувати самі по собі, у вакуумі. Це, безумовно, дуже важливо, але не матиме сенсу без комплексу інших подій — гуманітарних місій, процесу розмінування, інформаційних кампаній для населення, медичної і психологічної допомоги. Переосмислення української культури на цих територіях — це гра в довгу. Хотілося б, аби організація будь-яких таких подій була не одноразовою грантожерською акцією, а системною частиною послідовної стратегії.

— Нещодавно ви долучилися до музичного проєкту «Тотальний: Наживо», присвяченого підтримці Руху опору та українців на тимчасово окупованих територіях. Чому погодилися на цю співпрацю? Які головні меседжі хотіли донести своїм виступом?

— Насправді, це один з рідкісних випадків, коли, як кажуть, співпали цінності. Про проєкт я дізнався від колег по сцені, дивився окремі епізоди, ми доволі тривалий час узгоджували можливість і дати зйомок. Але вже на знімальному майданчику відбувся остаточний метч. Вдячний чудовій професійній команді!

Під час лайву музикант звернувся до українців на окупованих територіях, назвавши кожну пісню «цеглинкою в місток між тими, хто продовжує вірити в Україну, і тими, хто тимчасово не з нами». Одне із звернень музикант завершив словами: «Весна неодмінно настане, і це єдиний прогноз, у який нам усім варто вірити».

— За понад чотири роки окупації виросло ціле покоління українців, які не можуть повернутися додому. Що, на вашу думку, допомагає не втратити зв'язок із рідним містом навіть тоді, коли фізично його немає поруч?

— Якщо цінність зв’язку з рідною землею людина матиме за один з пріоритетів, то знайде власний особистий спосіб капсулювати пам’ять, зберігати, передавати і розповсюджувати знання про неї. Якнайкраще про це написала Вікторія Амеліна в поезії «Історія для повернення».

[...] Дім помалу ростиме

І ти ніколи

запам'ятай, ніколи

не будеш без свого дому [...]

(В. Амеліна, 8 травня 2022)

Саме цю думку музикант намагався передати і під час виступу в «Тотальний: Наживо», присвятивши концерт українцям, які продовжують чекати на деокупацію українських територій та повернення додому.