От Patriot до Мадьяра: какие договоренности привез Зеленский в Украину с саммита НАТО

Поїздка Володимира Зеленського до Анкари на саміт НАТО мала стати успішною, і "Європейська правда" розповідала про це наперед.

Альянс підготував на Анкару конкретні рішення про фінансування ЗСУ, які вже були узгоджені і чекали на урочисту подію; до рішення увійшли навіть кроки до подальшої інтеграції України з НАТО.

Правда" розповідала про все це у статті "140 млрд на ЗСУ і підтримка Трампа".

На додаток, останнім часом відбувалося потепління у відносинах з президентом США, який у НАТО відіграє особливу роль.

Але навіть для тих, хто чекав на успіх, саміт 2026 року приніс приємні несподіванки.

Його сміливо можна назвати таким, що перевершив позитивні очікування.

За лінією НАТО все відбулося добре – як і прогнозували (читайте текст рішення саміту та його аналіз).

А за лінією США Україна отримала більше за максимум.

Зустріч із Дональдом Трампом засвідчила, що американський президент дедалі більше схиляється до підтримки Києва, з однієї простої причини: бо Україна перемагає на полі бою, а Трамп любить ставити на переможців.

Це було відчутно і за діями американського президента, і за його рішеннями.

Напевно, головне з них – це політична згода на виробництво в Україні ракет-перехоплювачів до систем Patriot.

Приємними несподіванками стали результати Анкари на польському та угорському дипломатичних напрямках.

Зеленський відновив діалог із президентом Польщі, а з Угорщиною ми вийшли зі штучного глухого кута.

Схоже, що лідер Угорщини Петер Мадяр просто переглянув свою позицію і відмовився від нереалістичних запитів, що заважали налагодженню відносин.

Втім, домовленості в Анкарі лише закладають фундамент.

Реальні зміни ще попереду.

Україна має втілити можливості, які з’явилися.

За кожним з пунктів – від Patriot до Мадяра.

Про все це – у репортажі "Європейської правди" з Туреччини.

Трамп на негативі щодо союзників по НАТО.

Переговори з президентом США завжди є до певної міри непередбачуваними.

На відміну від інших лідерів, Дональд Трамп орієнтується не на тези, написані його радниками та дипломатами, а на власне ставлення до візаві та відчуття політичних процесів.

Дуже часто це відчуття суперечить тому, як світ бачать європейці.

В Анкарі прикладів цього не бракувало.

Те, як Дональд Трамп жорстко "наїхав" на Іспанію, ще матиме свої наслідки.

Його критика не була несподіванкою, відносини між Америкою Трампа і Мадридом давно "не дуже".

А після того як Іспанія не дала дозвіл на використання власних авіабаз американськими бомбардувальниками, що прямували на бойові місії в Іран – про дружбу між ними годі й мріяти.

Але анонсування Трампом торгової війни з Іспанією прямо на саміті НАТО перевершило негативні очікування.

Поки неясно, що це означатиме на практиці, але у Вашингтоні нібито готують ембарго на іспанські товари.

Ще менш очікуваною стала реанімація конфлікту з Данією.

Тут політика президента США давно вийшла за межі міжнародного права, добросусідства, союзницьких відносин тощо.

Але останні пів року здавалося, що на територіальних претензіях Трампа до Данії поставлена крапка.

Що на тлі опору у світі і в Америці Трамп більше не повернеться до свого публічно декларованого наміру анексувати Гренландію.

Але позитивні очікування були хибними.

Прямо перед самітом НАТО спершу "джерела у Білому домі", а потім і особисто Трамп знову почали декларувати намір відібрати Гренландію у держави-союзниці.

Що саме розраховував отримати американський президент через цю ескалацію – неясно.

Не бракувало конспіративних теорій про намір зірвати саміт Альянсу тощо, але цього не сталося.

Союзники, схоже, вже звикли до ексцентричного президента США і до того, що часом доводиться ігнорувати геть неприйнятні заяви.

Фарб до абсурдності ситуації додає те, що прем’єр Іспанії, за його словами, мав "сердечну" розмову з Трампом на саміті ще до його різких заяв, і зараз налаштований "терпляче" сприймати його погрози.

На цьому тлі вирізнялися дії Трампа стосовно України.

Трамп на позитиві щодо України.

Якщо вірити офіційним повідомленням Білого дому, за два дні в Анкарі Трамп мав три повноцінні двосторонні зустрічі.

Спершу – з господарем саміту, президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом (ця зустріч була важливою, і "Євро.

Правда" планує присвятити їй окрему статтю).

Далі Дональд Трамп провів переговори (щоправда, нетривалі) з генсеком НАТО Марком Рютте.

На цій зустрічі більше часу забрала публічна частина, імпровізована пресконференція Трампа в присутності генсека, на якій він розкритикував союзників, включно з Іспанією.

Третя його велика зустріч – українська.

Переговори Дональда Трампа та Володимира Зеленського відбулися у середу, у той час, коли інші члени НАТО продовжували засідання саміту (Трамп пішов звідти невдовзі після свого виступу, лишивши посла Метью Вітакера представляти США).

На зустріч президентів у графіку було відведено одну годину, що для переговорів Трампа – вельми багато.

По факту ж лідери спілкувалися більше 40 хвилин за присутності ЗМІ, а потім, коли журналістів попросили вийти з кімнати, ще близько години говорили у закритому режимі.

Така тривалість і така ексклюзивність зустрічі багато про що свідчить.

Та були й інші ознаки позитивного ставлення президента Трампа до України.

Тут треба відзначити особливість спонтанних пресконференцій, які Трамп проводить перед своїми міжнародними зустрічами.

На цих подіях іноземний лідер сидить поруч із президентом США, а той, якщо бажає поговорити з пресою, починає грати роль модератора і сам визначає, хто з журналістів ставить запитання.

На таких зустрічах є представники так званого "пулу Білого дому" – тобто американські медійники, яких Трамп бачить щодня і часто знає по іменах; та журналісти "з боку гостя".

На зустрічі із Зеленським впадало у вічі, що Трамп хотів поспілкуватися саме з українцями – бо постійно давав слово незнайомим медійникам, які точно мали запитувати про Україну (в той час як преса з американського пулу питала переважно про Іран).

Декому з українців Трамп дозволив ставити запитання навіть кілька разів.

Ба більше, Трамп навіть звернувся до журналістів з проханням сказати, яке питання він має поставити Путіну.

"Спитайте його, коли він закінчить цю війну", – відповіла президентові США журналістка української служби BBC Мирослава Пеца.

"Хороше питання.

Обов'язково його запитаю", – відповів Трамп.

Але головний успіх зустрічі Зеленського і Трампа – це, звісно ж, не показна увага до українців та української тематики, і не жарт Зеленського у розмові з американським лідером (хоч цей жарт був вельми влучним), а змістовні домовленості.

Про що домовилися з Трампом.

Головна з них стосується американських систем Patriot, а точніше, ракет-перехоплювачів до них.

Дефіцит протиракет PAC-3 до Patriot, здатних збивати балістику, є однією з системних проблем повітряної оборони, і не лише української.

Загальносвітовий дефіцит перехоплювачів надзвичайно посилився під час російсько-української війни.

Виробничі спроможності ліній Lockheed Martin у США щодо PAC-3 оцінюються у 600-700 одиниць на рік.

Київ, зважаючи на системний дефіцит, давно ставить питання про виробництво цих ракет в Україні – і для спрощення логістики, і для більш гарантованого забезпечення, і для зменшення світового дефіциту.

Тривалий час у Вашингтоні були категорично проти цього.

Причому йдеться не про спротив самого виробника (який отримуватиме прибуток і з українського виробництва), а передусім про відсутність згоди уряду США надати ліцензію на експорт технологій (навіть європейські партнери не мають локалізованого виробництва PAC-3).

Схоже, в Анкарі ця перепона нарешті була подолана.

"Одна з речей, про яку ми з ним говорили, – сказав Трамп, показуючи на Зеленського.

– Одна пташка мені нашептала про факт, що ми дамо їм право робити Patriot.

Це дуже складно, насправді, але ви вмієте робити складне швидко".

"Тож ми говорили про те, що дамо вам ліцензії робити Patriot", – повторив згодом Трамп.

А ще він висловив впевненість, що зі згодою виробника проблем не буде.

Дональд Трамп у властивій йому манері не вдавався у деталі про те, ще він має на увазі під терміном "Patriot", але є всі підстави стверджувати, що йдеться не про системи (локалізація яких була б непідйомним завданням), а саме про перехоплювачі.

Причому українська сторона, за даними "ЄП", просила саме про перехоплювачі PAC-3, і мала щодо цього попередні позитивні сигнали ще до зустрічі в Анкарі.

Також окремі західні видання, як-от Financial Times, наводять як факт те, що йшлося саме про ці антибалістичні ракети.

Та, звісно, ще треба дочекатися офіційного рішення США з цього приводу.

Запуск виробництва – це, безумовно, тривалий процес.

Ані завтра, ані за рік ці ракети не дійдуть до ЗСУ.

Поза тим, у разі офіційної згоди та анонсу будівництва виробничих ліній в Україні, це матиме також негайний ефект.

Адже дружні до України держави, які зараз вагаються, чи можна віддавати Києву ракети зі своїх запасів, отримують значний аргумент на користь цього.

Після запуску української лінії у них з'явиться більше можливості поповнити свої склади в американського виробника, який зараз законтрактований постачанням для України.

Другий успіх переговорів у Анкарі стосується російсько-української війни та її завершення.

Тут йдеться не так про конкретну домовленість, як про зміну ставлення США.

Найбільш наочним прикладом стала публічна підтримка Трампом української позиції щодо місця "мирних переговорів" з Путіним.

Але ще важливішим індикатором стала його заява на підтримку далекобійних ударів ЗСУ по об'єктах російської економіки – нафтопереробних заводах тощо.

Усі попередні роки у Вашингтоні відмовлялися стати на бік України щодо цього.

Як максимум США тримали нейтралітет, не коментуючи ці удари, але частіше заперечували – зокрема, й за Трампа.

Та в Анкарі Трамп визнав: навіть якщо далекобійні атаки ЗСУ означають ескалацію бойових дій, виводять їх на новий рівень – Україна все одно має на це право.

"Це та ескалація, яка може привести до кінця війни", – пояснив Трамп.

Справи сусідські.

Значно менш очікуваним результатом зустрічей в Анкарі стали кроки до зменшення напруженості між Україною та двома сусідніми державами – Польщею та Угорщиною.

Тут варто додати трохи польського контексту.

На саміт НАТО з Варшави полетів президент Кароль Навроцький, і це не було очевидним рішенням.

За польським розподілом влади зовнішньополітичні повноваження перебувають у руках прем'єра, і Дональд Туск не зацікавлений ділитися ними зі своїм затятим конкурентом, президентом республіки.

Те, що на саміті НАТО він, попри це, передав право представляти Польщу президентові, пояснюють в основному американськими міркуваннями.

Польща лишається однією з небагатьох країн Європи, де і громадська думка, і всі ключові політичні партії прихильні до адміністрації Дональда Трампа.

Це має добрі наслідки для країни та її безпеки.

Зокрема, коли Пентагон у рамках скорочення своєї присутності у Європі анонсував зменшення контингенту і в Польщі – це рішення вдалося розвернути.

Словом, збереження добрих відносин із Білим домом – пріоритет для усіх польських "топів".

А у Навроцького відносини з Трампом – явно кращі, ніж у Туска.

Тож тут є сенс поділитися повноваженнями на благо країни.

Та виявилося, що польська рокіровка дала шанс також на українсько-польському треку.

Ще перед урочистою вечерею саміту НАТО, на яку запросили також президента Зеленського, багато хто звернув увагу, що на офіційному фото організатори поставили поруч українського та польського лідерів.

Тоді лунали жарти, що Зеленський "відгородився від Навроцького дружиною", аби лише не говорити з ним.

Фото НАТО.

Та реальність виявилася іншою.

На вечері, без телекамер, президенти України і Польщі коротко поговорили та домовилися про грунтовну зустріч та розмову наступного дня.

У середу ввечері, після засідання саміту, вони дійсно зустрілися.

Розмова тривала близько години.

Наразі про її зміст відомо мало, але сам факт такої тривалої зустрічі двох лідерів після скандалу щодо "Білого орла" вже свідчить про їхнє прагнення шукати точки дотику.

Та й заяви Навроцького після вечірньої зустрічі багато хто прочитав як готовність до більш конструктивного діалогу з Україною.

Не варто сподіватися, що ця зустріч владнає польсько-українського історичну суперечку.

Але збавити накал у відносинах двох держав – конче необхідно.

І насамкінець про Угорщину.

На вже згаданому офіційному фото саміту за участю Зеленського по іншу руку від українського лідера опинився ще один сусід – прем'єр-міністр Угорщини Петер Мадяр.

Це, до слова, є ще одним свідченням того, що сусідство було підібране не випадково; тут треба завдячувати турецькій дипломатії, адже саме держава– господар визначає місця на офіційному фотографуванні – жодного експромту тут не буває.

І вони також домовилися про окрему зустріч.

Тут теж варто додати контексту.

Після перемоги Петера Мадяра в Україні були сподівання на дещо швидше потепління у відносинах з Угорщиною.

Однією з перепон для цього стали проблеми з організацією переговорів двох лідерів.

З Будапешта прийшов неприйнятний для України запит про те, що Зеленський і Мадяр мають зустрітися виключно у закарпатському місті Берегове.

До того ж Петер Мадяр оголосив про цю вимогу публічно, що зробило її ще більш неприйнятною для української сторони.

Бо Мадяр може запросити іноземного лідера лише до себе, в Угорщину.

А призначення зустрічі у Берегові лунало так, ніби він вважає це місто угорським.

Відтоді українська сторона пропонувала Будапешту різні альтернативи.

Першою компромісною ідеєю було зустрітися у Києві, і потім разом поїхати до Берегова, далі були варіанти зустрічі в Будапешті, в Брюсселі, звучали ідеї інших українських міст, як-от Львова.

Але Мадяр був категоричним: або у Берегові, або ніде.

Під час розмови в Анкарі угорська позиція нарешті змінилася.

"Ми домовилися, що найближчим часом зустрінемося – або в Будапешті, або в Києві, – а після цього разом поїдемо на Закарпаття, до Берегова", – заявив Мадяр.

Наразі остаточних домовленостей ще немає, але у Києві підтверджують, що діалог зрушив з місця.

Вже була зустріч міністра Андрія Сибіги та його угорської колегії Аніти Орбан.

І є сподівання, що ближчим часом дійде до зустрічі лідерів.

А вона необхідна, зокрема, для розблокування Угорщиною подальшого руху України до вступу в ЄС і для відкриття решти кластерів вступних переговорів.

Словом, результати саміту в Анкарі є справді добрими для України.

Вони закладають фундамент для подальших процесів, необхідних Києву.

Але попереду – втілення усіх цих планів, від зустрічі з Мадяром до виробництва ракет для Patriot.

Автор: Сергій Сидоренко,.

редактор "Європейської правди", з Анкари.