НАТО 3.0: що саміт в Анкарі змінив для України

Саміт НАТО в Анкарі 7–8 липня підтвердив відданість статті 5 Вашингтонського договору, назвав Росію довгостроковою загрозою євроатлантичній безпеці, оголосив про понад 50 млрд дол. нових оборонних закупівель і зафіксував, що 2025 року європейські союзники та Канада збільшили інвестиції в основні оборонні потреби більш як на 139 млрд дол. Для України головним зафіксованим результатом стали 70 млрд євро військової техніки, допомоги і навчання 2026 року та намір союзників забезпечити щонайменше аналогічний рівень підтримки 2027-го. Окремо в декларації з’явилася важлива формула: «Україна сприяє трансатлантичній безпеці». Водночас Анкара не дала уточнень щодо строків і умов членства України в НАТО, а також не розкрила, в яких саме формах український внесок у безпеку Альянсу має бути інституціалізований.

Усе це вмістилося в шість пунктів Анкарської декларації саміту НАТО — документа, який на сайті Альянсу позначений як «3 хвилини читання». У практиці самітів НАТО комюніке зазвичай є розгорнутим звітом про консенсус: воно детально фіксує позиції союзників, практичні рішення, доручення цивільним і військовим структурам, оборонні плани, бюджети, партнерства й регіональні загрози. Декларація частіше концентрується на політичному сигналі: стратегічних принципах, символічних рубежах і головному повідомленні моменту, залишаючи технічні деталі в окремих рішеннях. Саме тому зміна форми та обсягу важлива. Мадридська декларація 2022 року мала 22 пункти; Вільнюське комюніке 2023 року — 90 пунктів; Вашингтонська декларація 2024 року — 38 пунктів, а після неї окремо було ухвалено шестипунктове зобов’язання щодо довгострокової безпекової допомоги Україні. Тоді союзники ще сперечалися щодо формул про членство України, загрозу з боку Росії, роль Китаю, оборонні витрати, промисловість і партнерів, але намагалися відобразити консенсусну частину цих суперечок у тексті.

У нову епоху НАТО часів Трампа підсумкові документи різко стиснулися: Гаазька декларація 2025 року мала лише п’ять пунктів, Анкарська декларація 2026-го — шість. Там, де згоди немає або вона надто крихка — щодо майбутньої ролі США, темпів європейського переозброєння, членства України, меж протистояння з Росією, Ірану чи конфліктів між союзниками, НАТО вже не намагається виробити довгу компромісну формулу. Саміт в Анкарі не був самітом великих політичних формул. Це був саміт мінімально узгодженої декларації, великих цифр і перевірки, чи здатен Альянс перетворити гроші на виробництво, спроможності та довгострокову допомогу Україні.

Майбутня роль США в європейській безпеці й політика Дональда Трампа були головним нервом саміту. Те, що українська тема була присутня майже в кожному великому сюжеті, є важливим результатом, попри компактність і загальність фінальної декларації. Статус України в Анкарі був високим політично, але обмеженим юридично. Україна була всередині порядку денного, але не всередині механізму колективної оборони. Протокольна присутність президента України виглядала скромнішою, ніж на деяких попередніх самітах, передусім тому, що Рада Україна—НАТО цього разу відбулася не на рівні лідерів, а як робоча вечеря міністрів закордонних справ. Відповідно, не було лідерської сесії Ради Україна—НАТО з відкритою частиною за спільним столом. Водночас виступ Володимира Зеленського на оборонно-промисловому форумі, спільні заяви з генеральним секретарем і двосторонні контакти не дають підстав говорити про кризу у відносинах України з Альянсом.

Союзники приїхали в Анкару показати початок виконання Гаазького зобов’язання щодо оборонних витрат і водночас уникнути великої політичної сварки зі США. Це залишається ключовим фактором конструктивної участі Вашингтона у розбудові того, що тепер називають НАТО 3.0: якщо НАТО 1.0 було архітектурою Альянсу часів холодної війни, а НАТО 2.0 — періодом «дивідендів миру», експедиційних операцій і пошуку нової ролі після розпаду СРСР, то НАТО 3.0 — це Альянс нового геополітичного змагання, великого переозброєння і підготовки до тривалої війни високої інтенсивності.

Це загалом вдалося. Дональд Трамп знову відкривав фронти політичної риторики: говорив про контроль над Гренландією, називав Іспанію поганим партнером по НАТО, дорікав європейцям за недостатню підтримку американських дій проти Ірану. Додатковим тлом стали футбольний скандал навколо ФІФА та поразка США від Бельгії на чемпіонаті світу, які лише посилили загальну атмосферу персоналізованої політики навколо американського президента. Втім, після закритої зустрічі Трамп заявив про любов і єдність в Альянсі. Це й стало формулою саміту в Анкарі: публічна турбулентність, створена Дональдом Трампом, і інституційна спроба НАТО перетворити цю турбулентність на результат для колективної оборони.

НАТО 3.0 за результатами саміту виглядає так. Роль США зберігається в ядерному стримуванні, високих технологіях, стратегічній розвідці, частині далекобійних і протиракетних спроможностей. Але Європа і Канада мають узяти значно більшу частку відповідальності за конвенційні аспекти оборони у сучасній війні. Це стосується й України. Ресурсна і політична підтримка України дедалі більше зміщується в Європу, але технологічні спроможності, новітні озброєння, зокрема ракети PAC-3, а також значна частина інструментів розвідки й далекобійності залишаються в руках США.

Оборонно-промисловий блок став одним із головних змістів Анкари. У декларації НАТО оголосило про понад 50 млрд дол. нових закупівель і окремо зафіксувало ключові напрями майбутніх спроможностей: високоточні удари вглиб, інтегровану ППО і ПРО, безпілотні системи, передові технології, розвідку, трансатлантичну бойову хмару і ШІ-моделі. На оборонно-промисловому форумі ці загальні формули було наповнено конкретнішими оголошеннями. Рютте назвав понад 50 млрд дол. нових закупівельних угод за один день, ініціативу NATO’s Drone Edge із 40 млрд дол. інвестицій у безпілотні системи протягом п’яти років, плани закупівлі розвідувальних безпілотних літаків MQ-4C Triton, нову систему повітряного дальнього радіолокаційного виявлення й управління на базі GlobalEye від консорціуму Saab і Bombardier, а також 27 млрд євро на модернізацію паливної інфраструктури, включно зі сховищами, системами розподілу і трубопроводами в напрямку східної частини Альянсу. Остання цифра не прописана в декларації окремо, але вона важлива для розуміння реальної логіки саміту: НАТО готується не тільки купувати зброю, а й забезпечувати тривале розгортання, постачання і підтримку сил.

Окремим напрямом стала далекобійність. В Анкарській декларації вона зафіксована як deep precision strike — здатність завдавати високоточних ударів у глибину. На полях саміту просувалися кілька багатонаціональних ініціатив у цій сфері. Найпомітнішою стала британська ініціатива з Францією, Німеччиною та іншими європейськими державами щодо високоточної зброї великої дальності із заявленою рамкою близько 50 млрд дол. упродовж десятиліття і дальністю ураження від 300 до понад 2000 км. Це не загальнонатовський пакет усіх 32 союзників і не один завершений контракт, а групова європейська ініціатива, яка показує напрям адаптації Альянсу після уроків російсько-української війни.

Гучний результат стався на полях саміту: Дональд Трамп заявив, що США нададуть Україні ліцензію на виробництво Patriot. Найімовірніше, ключовим предметом українського інтересу є перехоплювачі PAC-3, які нині є головним дефіцитом у протиракетній обороні України. Водночас у публічних заявах не було деталізовано, чи йдеться про повний цикл, окремі компоненти, перехоплювачі, батареї або сервісні потужності. Трамп також визнав, що США можуть передати Україні лише частину перехоплювачів негайно, бо вони потрібні для власної оборони. Нагальні потреби України не обмежуються тільки американськими поставками: інші союзники також можуть робити внески для захисту від російської балістики, зокрема через Patriot, SAMP/T, закупівлі перехоплювачів і фінансування відповідних пакетів.

Реалізація рішення щодо ліцензійного виробництва не буде простою. Виробництво протиракет Patriot потребує доступу до чутливих технологій, надійних ланцюгів постачання, захищених виробничих локацій і джерел фінансування. Йдеться про складні компоненти, зокрема, про системи наведення, твердопаливні двигуни, програмне забезпечення і спеціалізоване обладнання. Дорога відкрита, але нею ще потрібно пройти.

Загалом результат саміту НАТО в Анкарі для України складається з кількох шарів. Перший — 70 млрд євро підтримки 2026 року та суверенні зобов’язання союзників забезпечити щонайменше еквівалентний рівень 2027-го. Другий — фактичне зміщення основної фінансової ваги безпекової допомоги Україні на європейських союзників і Канаду. Третій — інструменти довгострокової підтримки: PURL, NSATU і JATEC. PURL дає можливість союзникам купувати для України критично важливе американське озброєння та обладнання. NSATU підтримує координацію навчання, ремонту, передачі обладнання і логістики на території союзників. JATEC у Бидгощі переводить український бойовий досвід у спільний аналіз, навчання і практики Альянсу. Останнє саме по собі ще кілька років тому здавалося б фантастикою. Десятиліттями Україна з мінімальним результатом намагалася втілювати у власній обороні стандарти НАТО. Тепер виявилося, що це дорога з двостороннім рухом.

Саме це у цифрах та інструментах означає пункт декларації про те, що Україна сприяє трансатлантичній безпеці.

Реальність така: НАТО не надало ознак готовності негайно включити Україну у спільну оборону та прийняти союзницькі зобов’язання щодо неї. Але НАТО інтенсивно готується до світу, в якому Європа вже не зможе, як раніше, покладатися на США у конвенційній обороні, а Україна може взаємодіяти з Альянсом як джерело бойового і технологічного досвіду сучасної війни. Україні не можна погодитися на те, щоб підтримка з боку Альянсу стала замінником членства. Але так само не можна втратити шанс стати частиною оборонної економіки НАТО 3.0.