ЄС оцінив Україну: що показав брюссельський «рентген»

Цього тижня Європейський парламент ухваливРезолюцію щодо прогресу України на шляху до членства в ЄС за 2025 рік. В українських медіа ця подія залишилася майже непоміченою, можливо, за винятком окремого епізоду щодо польсько-української проблематики про вшанування героїв УПА.

Насправді ж політичне значення цієї 27-сторінкової резолюції важливе, бо вона є певним зрізом і навіть рентгеном нинішнього стану України (стану, яким його бачать із колективного Брюсселя): фронту, дипломатії, європейської інтеграції, внутрішньої демократії й тих помилок, які можуть дорого коштувати нашій державі.

Про високий інтерес до резолюції щодо України свідчить активність і тривалість дебатів напередодні (дві години для нашої країни). Було багато правок. Багато чутливих формулювань. Багато внутрішніх дискусій і суперечок, у яких підтримка України залишалася сильною, але вже не є автоматичною. Так, Європарламент і далі стоїть на нашому боці. Але він дедалі уважніше дивиться не лише на те, як Україна воює, а й на те, як вона керується, як реформується, як поводиться з опозицією, судами, парламентом, антикорупційними органами, медіа та сусідами. Що ближче до членства, то більше прискіпливості до кожного рішення та якості реформ.

Одразу про те, що привернуло увагу українського інформаційного простору — польсько-українська історико-політична конфронтація.

Дебати в Європарламенті показали, що скандал довкола УПА й питань історичної пам’яті став стратегічно шкідливим. Не просто неприємним епізодом чи предметом історичної дискусії, а чинником, який почав працювати проти стратегічних інтересів і України, і Польщі.

Тим, хто стежив за дебатами, напевно, було неприємно, що фактично дискусії стосовно прогресу України на шляху до членства в ЄС перетворилися на 90% на дискусію про оцінки дій УПА в часи Другої світової війни. Замість обговорення європейських перспектив і нових підходів до розширення для країни, яка воює, зал переповнювали емоційні звинувачення, істерично-театральні перформанси. І це дуже небезпечно.

Польща була і залишається одним із ключових партнерів України. Ми можемо й повинні мати складний, чесний, іноді болісний історичний діалог. Але ми не маємо права перетворювати історичні питання на політичну міну під нашою європейською інтеграцією та союзництвом із Польщею як членом ЄС і НАТО.

Коли тема історичної пам’яті починає роз’їдати підтримку України в Європарламенті, це вже не проблема лише істориків. Це проблема постачання зброї, посилення санкцій, збільшення фінансування, відкриття переговорних кластерів та майбутнього членства в ЄС і НАТО.

Україна не має розкоші створювати додаткові фронти там, де нам потрібні союзники. Зріла держава не тікає від складних тем, а вирішує їх так, щоб не дарувати Москві нових ліній розколу між Києвом і Варшавою.

Саме тому добре, що в Анкарі відбулася зустріч президента України Володимира Зеленського та президента Польщі Кароля Навроцького. Не варто очікувати від неї миттєвого перелому чи швидких рішень. Але сам факт прямого діалогу є важливим після емоційного загострення, яке ми спостерігали останніми тижнями. Хотілося б вірити, що ця розмова стане початком поступового зниження градуса напруги в польсько-українських відносинах. Бо сьогодні обом державам потрібні не нові приводи для взаємних суперечок, а політична мудрість і стратегічне бачення, які дадуть змогу зберегти те головне, що нас об’єднує.

Далі хотів би звернути увагу читачів на кілька ключових елементів резолюції Європарламенту, які варто враховувати.

По-перше, це кристалізація чіткого бачення шляху до справедливого і сталого миру: спочатку — повне й стале припинення вогню, а потім — переговори про справедливий мир. Це принципова межа між реальним мирним процесом і примусом України до поступок. Бо не може бути справжніх мирних переговорів, коли Росія одночасно обстрілює українські міста, атакує енергетику, вбиває цивільних, депортує дітей і катує полонених. У такій ситуації «переговори» легко перетворюються на інструмент тиску не на агресора, а на жертву агресії.

І добре, що таке бачення мирного процесу європарламентарів повністю збігається з розумінням та інтересами України, над просуванням яких у стінах ЄП протягом останніх місяців працювали й українські дипломати, й представники влади та опозиції. Такий результат засвідчує величезний потенціал нашої спільної роботи у єдності й тісній координації.

Важливо, що Європарламент сформулював і власне бачення принципів сталого та справедливого миру, який: має поважати суверенітет і територіальну цілісність України; не може обмежувати її право на самооборону на основі статті 51 Статуту ООН; не може давати Росії право вето на наші безпекові чи політичні союзи; не може шкодити стратегічним інтересам України та Європи; передбачає покарання за злочин агресії, воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцидні практики Росії; забезпечує репарації; гарантує повернення викрадених українських дітей, звільнення цивільних заручників, військовополонених, повернення тіл загиблих.

І, звісно, на думку Європарламенту, Україні потрібні не чергові політичні запевнення, а надійні, юридично зобов’язувальні безпекові гарантії рівня статті 5 Вашингтонського договору НАТО та статті 42.7 Договору про Європейський Союз.

Це і є мир через силу. Мир через сильну Україну, сильну армію, сильні санкції, сильну міжнародну коаліцію та сильну демократію всередині країни.

І саме тут починається друга частина нашого завдання. Бо сильна Україна — це не лише армія, дрони, ППО, далекобійна зброя й оборонна промисловість. Усе це критично необхідно. Але сильна Україна — це також незалежний суд, спроможний парламент, вільні медіа, місцеве самоврядування, громадянське суспільство, чесна політична конкуренція та повага до прав опозиції.

Саме демократія — це гарантія нашої незалежності та європейського майбутнього. Росія воює не лише проти нашої території. Вона воює проти самої ідеї вільної, демократичної та європейської України. Тому наша відповідь має бути не лише військовою. Вона має бути інституційною й ціннісною.

В Україні іноді намагаються нав’язати небезпечну логіку: героїзм у відсічі російській агресії є достатнім аргументом на шляху до ЄС, а демократія почекає. Мовляв, війна все виправдовує.

Безперечно, мужність українського опору не потребує доведення. Але Європейський Союз приймає нових членів не за критеріями героїзму чи самопожертви. Критерії членства давно визначені: демократія, верховенство права, незалежні інституції, права та свободи людини, боротьба з корупцією та відданість європейським цінностям. Саме тому сила України на фронті має супроводжуватися не меншою силою в реформах. Поєднання цих двох складників і здатне привести нашу країну до членства в ЄС.

Війна може вимагати обмежень. Але ці обмеження мають бути необхідними, пропорційними й тимчасовими. Війна не може бути індульгенцією на ручне правосуддя, тиск на опозицію, згортання парламентського контролю, обмеження плюралізму медіа чи політичне використання правоохоронних органів.

Демократія — це не слабкість України. Це одна з причин, чому світ нас підтримує. Ми не маємо права виграти війну проти російської диктатури й програти власну демократію.

Європейська інтеграція України — це не лише геополітика. Це правила, верховенство права, незалежне правосуддя, боротьба з корупцією, парламентський контроль, незалежність НАБУ та САП, свобода медіа, багатопартійний плюралізм, повага до громадянського суспільства й прав людини. Це не «другорядні дрібниці», які можна відкласти до перемоги. Це — критерії членства. І саме ці індикатори визначають швидкість нашого руху на шляху до членства в ЄС. Переговорний кластер «Основи» відкривається першим і закривається останнім. Він визначає увесь переговорний процес. Європейський Союз дивитиметься не на гарні заяви, а на реальні справи.

Один із найчутливіших сигналів резолюції стосується політично вмотивованого тиску. І передусім — персональних санкцій проти представників опозиції та громадянського суспільства. Санкційний механізм створений для захисту держави від ворогів. Якщо його використовують проти політичних конкурентів, це вже не питання політичної боротьби. Це питання верховенства права, й у резолюції чітко йдеться про те, що такі практики підривають довіру до держави і дають аргументи тим, хто в Європі скептично ставиться до вступу України до ЄС. Демократія починається там, де влада поважає права не лише своїх прихильників, а й опонентів.

Окремий наголос європарламентарів — на питанні незалежності антикорупційної інфраструктури. НАБУ та САП мають бути захищені від політичного тиску, втручання, залякування чи дискредитації. Коли антикорупційні органи викривають високопосадову корупцію, це не привід атакувати ці органи. Це доказ, що вони працюють. У ЄС розуміють, що Україна отримує і ще отримуватиме величезну міжнародну допомогу — на бюджет, оборону, енергетичну стійкість, відбудову. Без незалежних антикорупційних органів не буде довіри до належного використання цих коштів, коштів європейських платників податків. А без довіри не буде вступу до ЄС.

Третій ключовий елемент резолюції — це заклик до внутрішньої єдності в Україні, готовності всіх проукраїнських і проєвропейських сил працювати разом там, де йдеться про оборону, ЄС, НАТО, санкції, відновлення, зміцнення демократії. Бо єдність, за європейськими стандартами, — це не монополія на владу, не жорстка вертикаль, не заборона критики й право лише на думку влади. Єдність — це здатність держави залучати всі проукраїнські та проєвропейські сили до рішень, які визначають майбутнє країни. Це повага до парламенту. Це діалог між владою й опозицією. Це участь місцевого самоврядування, громадянського суспільства, бізнесу, експертів, волонтерів і ветеранів у державотворчих процесах.

Справжня єдність не скасовує демократії. Вона її потребує. Бо без демократії єдність швидко перетворюється на авторитаризм.

Тому формула нашого успіху, яку, зокрема, пропонує і Європарламент, проста: сталий мир — через силу і єдність, ЄС — через успішні реформи та стійкі демократичні інституції.

Саме таким має бути наш шлях до членства в Євросоюзі — через сталий мир та міцну демократію.

І саме таким шляхом ми маємо йти.