Львівська ганьба

Примітка редакції. Неприємні сторінки історії теж треба обговорювати. Сьогодні про Львів.

Після того, як у Львові натовп ухилянтів накинувся на автомобіль військових, які посміли зацікавитися одним із громадян у контексті мобілізації, суспільство традиційно розділилося на кілька таборів.

Одні чекають показової розправи над учасниками нападу. Інші вимагають законного суду й належного розслідування. Треті переконані, що нікому нічого не буде, справа загубиться між заявами поліції, дописами чиновників і наступними обіцянками виборів.

Усі говорять про наслідки, залежно від своїх переконань. Однак для наслідків потрібні дії. Я не можу говорити про будь-які наслідки в нашому суспільстві, яке відправило на фронт найбільш проактивних громадян і тепер просто нічого не робить.

Очікування оминають цю проблему. Так, жодна дія не відбувається сама собою. Для неї завжди потрібна людина, яка встане, візьме на себе відповідальність і доведе справу до кінця.

Суд не прокидається одного ранку з раптовим бажанням захищати інтереси армії. Влада, яка роками оцінює кожен крок виключно крізь призму рейтингів, не перетворюється зненацька на воєнний кабінет, здатний ухвалювати непопулярні рішення. Громадяни, які звикли перекладати на військових усі проблеми держави, не починають раптом діяти самостійно.

Від армії вимагають усього. Вона повинна стримувати ЗС РФ, цементувати фронт, збивати ракети, захищати міста, ремонтувати собі техніку (бажано за власний кошт, там же всі багаті), шукати собі людей лише на добровольчій основі, терпіти образи й обов’язково не заважати цивільним пити каву.

У цьому й полягає зручна українська модель війни. Армія хороша, коли вона перемагає десь далеко від твого будинку. Бажано так далеко, щоб не було видно мобілізаційних процесів, поранених, похоронів, виснажених людей у формі й реальної ціни утримання фронту. Проте армія стає поганою, коли з’являється поруч.

Коли військові заходять до твого району. Коли біля улюбленої кав’ярні перевіряють документи. Коли війна перестає бути відео з дрона й нагадує, що держава досі потребує людей. Усе, армія вже погана в будь-якому з цих випадків.

Ставлення до ухилянтів таке саме суперечливе. В абстрактному вигляді вони, звісно, погані. Хтось же повинен служити. Хтось має заткнути собою фронт, поки ти живеш своє краще життя. Проте засуджувати ухилянта надто різко незручно. Адже завтра на його місці можеш опинитися ти, твій родич, сусід, колега чи знайомий бариста.

Тому громадська позиція залишається обережною: ухилятися начебто і не добре, але й мобілізувати людей теж якось негарно. Вони ж не хочуть, як так можна?

Українське суспільство насправді не пасивне. Значна частина його активних людей зайнята війною. Вони перебувають далеко від дому. Не ходять на громадські слухання, не пишуть обурені дописи після кожного скандалу й не збираються натовпом біля чергової машини. Вони служать десь далеко.

І вони бачать, як суспільство цінує той час, який йому виграли найкращі з нас. І роблять висновки.

Після поранення декого з них можуть перевести до того самого ТЦК. І там вони дізнаються, що для частини суспільства вже не військові й не ветерани, а «люди з ТЦК». Що їхній бойовий досвід нічого не означає. Що вони нібито не мають морального права носити піксель, звертатися до громадян або вимагати виконання закону.

Це їм пояснять народні депутати, блогери та їхня фан-база — люди, які знають про війну переважно з дописів інших народних депутатів і блогерів.

Зараз усі чекають наслідків львівського інциденту. Але наслідки теж хтось повинен створити. Хтось має встановити учасників нападу. Хтось має зібрати докази. Хтось має не дозволити справі розчинитися. Хтось має взяти на себе політичну відповідальність і сказати, що напад на військових під час війни не є формою громадянського протесту.

Хтось має хоча б раз на чотири роки захистити не власний рейтинг, а державний інтерес. Та майже ніхто не хоче нічого робити. Усі чекають на дію іншого. Суд — на поліцію. Поліція не прийшла навіть на брифінг у Львові, чим іще раз підкреслила власний саботаж будь-яких непопулярних, але потрібних процесів.

Тому немає великого сенсу сперечатися, хто саме кого покарає. Найімовірніше, реальні наслідки визначать кілька людей, які просто погодяться діяти. У пасивному суспільстві навіть невелика організована група легко створює ілюзію більшості. Решта не чинить опору, не допомагає і намагається не помічати того, що відбувається.

Саме тому активна меншість може встановлювати правила для всіх — незалежно від того, чи йдеться про захист держави, чи про захист права не брати участі в її обороні.

Україні гостро бракує людей, здатних діяти без очікування телевізійної команди, дозволу блогерів або гарантії суспільного схвалення. Не людей із гучними заявами. Не чергових коментаторів, які точно знають, що повинні зробити суд, поліція, президент, військові й усі інші. Потрібні ті, хто готовий узяти відповідальність хоча б за себе.

Хто саме покарає учасників львівського нападу, покаже час. Чи покарають їх узагалі, покаже час. Але це питання другорядне порівняно з іншим: чи залишилися в державі люди, готові створювати наслідки, а не лише чекати на них. Війна, у якій усі чекають на дії інших, може завершитися не там, де суспільство хотіло б її побачити.