У Києві попрощались із легендарним "кіборгом" та медійником Іваном Трембовецьким: відео

Іван Трембовецький / © ТСН

У Києвіпопрощалися з медійником і воїном Іваном Трембовецьким. Він працював випусковим редактором телеканалу ТЕТ, а раніше — телеканалу «2+2». Іван був «кіборгом», який став на захист України ще у 2014-му — одним із перших. А з початком повномасштабної війни — знову повернувся у військо. Загинув десантником. Його життя обірвалося на Сумщині.

Про це йдеться у сюжеті Неллі Ковальської.

Прощання із захисником України

Михайлівський золотоверхий собор. Колеги загиблого обережно встановлюють у храмі його світлини. З них на всіх, хто прийшов сюди цього ранку, дивиться молодий хлопець — із неймовірно світлим, чистим поглядом. «Зупинись, Києве, „Юнга“ на щиті», — тихо кажуть у натовпі.

«Юнгою» його добре знали та поважали кілька поколінь українських військових. Для нас він завжди був просто Ванею — нашим близьким колегою, випусковим редактором, який першим з усього медіахолдингу «1+1 медіа» добровільно пішов воювати на Схід.

Співробітниця телеканалу «2+2» Тетяна Майборська зі сльозами згадує — саме вона особисто приймала Івана на роботу у 2012 році, і вона ж згодом відправляла його на війну у далекому 2014-му.

«Вежа наша»: голос легендарного «кіборга» Донецького аеропорту

У розпорядженні редакції збереглися унікальні архівні записи. «Перед вами вежа, вона наша», — лунає впевнений голос Івана. Вже згодом його разом із побратимами весь світ з повагою назве «кіборгами». Він був одним із тих незламних воїнів, які до останнього тримали Донецький аеропорт (ДАП).

Сергій, бойовий побратим Івана Трембовецького: «Ванька був один із тих, хто абсолютно випадав із загальної категорії суворих військових. Бо він був завжди веселий, завжди з гітарою, він постійно жартував навіть з того, з чого, можливо, інші ніколи не жартують. Наступного разу я з ним пересикався в Пісках під ДАПом і, без зайвих подробиць, але можна чітко сказати, що він тоді врятував мені життя».

У 2017 році Іван повертається до цивільного життя, приходить додому і знову починає працювати на «1+1» у тому ж таки робочому кабінеті разом із Тетяною. Побратими, які приїжджали в гості, жартома називали жінку: «Мама нашого взводу!».

В нашому офісі за цей час збирається цілий музей із речей, які Іван систематично привозив із передової. Проте саму війну він завжди згадував виключно з легкою усмішкою.

При цьому Ваня щиро злився, коли оточуючі починали називати його героєм.

Крім бойового прапора бригади, в його кабінеті тоді висіли два великі календарі з його військовими фотографіями. А в шухляді робочого столу скромно лежали орден «За мужність» та багато інших високих державних нагород. На фронті Івана ніхто не пам’ятає без улюбленої гітари. Навіть в окопах під спів пташок лунало його: «Там біля тополі…». І вдома, вже в Києві, він теж регулярно давав колегам акустичні концерти, виконуючи: «Батько наш — Бандера, Україна — мати, ми за Україну підем воювати!».

Останній шлях через Майдан Незалежності: спогади побратима

Івана проводжають з Михайлівського собору на Майдан Незалежності великою пішою колоною, яка здається абсолютно нескінченною. Центр Києва зупиняється під скорботні звуки пісні «Пливе кача».

Серед інших у цій жалобній колоні крокує військовий Святослав на псевдо «Дайбоже». День їхнього знайомства з Іваном він згадує миттєво — це було 24 лютого 2022 року. Від перших годин повномасштабної війни Іван знову без вагань узяв до рук зброю.

Святослав на псевдо «Дайбоже», бойовий побратим Івана: «Він поводився точно так само, як і всі ми. Він не був типу „рексом“, він не був якимось понтовим — він був дуже простою людиною, простим, щирим, в міру довірливим».

Святослав згадує, як надзвичайно багато вони встигли пройти разом за ці роки: під щільними обстрілами евакуйовували мирних мешканців з-під заблокованих Бучі та Ірпеня, згодом запекло билися за звільнення Херсонщини.

Його останній бій відбувся під час виконання бойового завдання на Сумщині.

Його рідна мама згадує — ще за часів АТО Ваня дуже сильно просив її ніколи не плакати, якщо з ним щось станеться на фронті. Жінка тримається з останніх сил: «Він мені тепер з неба посміхається». А навколо люди співають ту пісню, яку так любив співати сам Іван: «Ой як мати сина свого поховала, на його могилі слова написала: Слава Україні! Всім Героям слава!».