Анатолій Хостікоєв: Кінь навалив купу на сцені, коли у залі сиділа Юлія Тимошенко

У першій частині інтерв’ю народний артист Анатолій Хостікоєв жорстко висловився про конфлікти у Театрі Франка та своє протистояння з головними режисерами, які залишали популярного актора без ролей. Друга частина розмови присвячена бурхливим часам антрепризної компанії «Бенюк і Хостікоєв», конфлікту сестер Сумських, синам-акторам та незабутній ночі з… Юлією Тимошенко.

«Червона рута» Театру Заньковецької: «Ну, це ж суча брехня!»

Актори, режисери, театральні діячі рідко собі дозволяють публічно критикувати роботу колег. Проте ви точно не з таких. Минулого року і ви, і Наталя Сумська після київських гастролей львівського театру ім. Марії Заньковецької не стримували себе після перегляду. То що ж не так з виставою «Червона рута» режисера Максима Голенка, яка з успіхом йде і у Львові, і в інших містах, і яку висунули на Шевченківську премію?

Насамперед я хочу акцентувати: Театр Заньковецької – мій рідний, дорогий театр, на сцені якого, я зробив свої перші акторські кроки.

У Театру Заньковецької велична історія. Борис Романицький, Василь Яременко, Борис Тягно, Варвара Любарт і багато-багато інших, всіх не перелічити, але вони у памʼяті. Про кожного з цих акторів можна розповідати безкінечно!

Василь Євстахієвич Сухицький, актор театру, вертаючись з війни, привіз не килими і валізи з трофеями, а величезний музичний апарат із залізною платівкою, яка видавала дивні звуки і навіть якусь мелодію. І це він притягнув її в театр.

Борис Мірус, Олександр Гринько, Богдан Кох відсиділи у радянських таборах біля десяти років кожний. У виставі «Коли мертві оживають» Борис Мірус грав Гітлера. Я теж брав участь у тій виставі: звичайно, грав совєтського лейтенанта і дивувався, чому Гітлер у виконанні Міруса такий переконливий, класний, навіть викликає симпатію?!

Лариса Кадирова грала Марію Заньковецьку в однойменній виставі. У неї були закохані не лише глядачі, але і чоловічий склад трупи… Траплялись і поєдинки між претендентами на прихильність Актриси.

А «Коли на сцені в театрі Заньковецької співає Вʼячеслав Сумський, то навпроти, в оперному, люстри «дрижать» – про це досі згадують!

Федір Стригун – мій творчий наставник! Коли він виходив на сцену зал завмирав і ловив кожний рух, кожну інтонацію, кожний подих цього Великого Актора! Я не перебільшую. Легенда!

То що ж тепер трапилося з цим театром, в якому ви починали?

Чорт забирай, як же могло статися, щоб невігласи, неуки, манкурти спромоглися спаплюжити імʼя і памʼять великої людини і режисера, який обʼєднав, згуртував навколо себе таку кількість талановитих людей і вивів театр Заньковецької на рівень найкращого театру, не тільки України, але й європейського театрального простору!

Тобто вас обурило те, як показаний легендарний режисер Сергій Данченко у виставі «Червона рута», присвяченій долі геніального композитора Володимира Івасюка?

Так, Сергій Данченко!

Ви, творці вистави «Червона рута» (режисер-постановник – Максим Голенко, для якого ця робота стала першою масштабною прем'єрою на посаді директора театру ім. М. Заньковецької, та авторка п'єси, драматургиня Наталка Ворожбит – «Главком»), які прикрилися піснями геніального Володимира Івасюка! Що ви знаєте про Данченка? Які його вистави дивились? Ви були на його репетиціях? Ви чули, як він співав? Як же ви посміли виставити його на посміховисько, на глум? Далеко вам до його рівня освіченості, смаку, таланту… Не буду перелічувати вистави, які Данченко поставив в театрі Заньковецької, але кожна з них ставала подією і заслуговувала уваги і професіоналів, і простих глядачів! А «Украдене щастя» і «Річард III» з Федором Стригуном і Богданом Ступкою могли прикрасити сцену будь-якого європейського театру! Якщо ви вже так орієнтуєтесь на європейський театр.

Автори побудували лінію Данченка на тому, що він ставив «радянські» вистави…

Але Данченко ж ставив й українські вистави! Так, ставив і «совєтські», як же без них? Хто міг в ті часи у державному театрі не ставити це? Назвіть! У державному театрі?! І зараз я не про художній рівень вистави «Прапороносці», а про брехню стосовно Шевченківської премії…

Ви свідок тих подій, оскільки працювали в театрі Заньковецької. Розкажіть, що саме було перекручено в «Червоній руті»?

Я грав головну роль у цій виставі («Прапороносці»), мені був 21 рік…

Я прекрасно памʼятаю, як на премʼєрному поклоні зі сцени у оркестрову яму загримів фотограф, який хотів увіковічити історичний момент обіймів Олеся Гончара (автора «Прапороносців» – «Главком») і Сергія Данченка (режисера вистави – «Главком»). Не вдалося!

Чи вдалась вистава? За якими критеріями судити? Найвищою оцінкою на ті часи для всіх вистав був вердикт художньої ради театру: «Вистава хороша! Ніяких асоціацій не виникає». З цих позицій ця вистава була навіть дуже хороша! Але ж знову ж таки я не про це! Однією з безпрограшних фішок вистави «Червона рута» була Шевченківська премія! Мовляв, два алкаші, Данченко-режисер і Кипріян-художник, з таранькою в руках чи то обмивають Шевченківську премію, чи то готуються до цієї премії, щось удавано носять в руках, пропонують геніальному композитору (Івасюку – «Главком») гроші, щоб той відмовився від премії. І от Івасюку Шевченківську не дали! Ну, це ж суча брехня! Ніякої премії нікому не дали! Але ж авторам треба негативні персонажі, щоб на їхньому фоні возвеличити ще більше геніального композитора! Але ж не брехнею, ідіоти!

Ви знаєте, хто такий Мирослав Кипріян? Художник, якого запрошували на постановку в різні театри України і за її межами! Саме Кипріян створив при театрі музей театру Марії Заньковецької! Інтелігент, педант, естет… Він пив бокал гарного дорогого вина або коньяк найкращий! І я би реготав, дивлячись, як актор, який грав Киприяна бʼє таранькою об бочку… Але це було не смішно, не талановито, це було огидно!

До речі, колеги-актори! Якби ви так грали у Данченка, вірніше награвали, він би вас вигнав. До всіх його талантів, він ще й показував акторам так, що ті, хто не був зайнятий у виставі, приходили на його покази!

Як вважаєте, чому самі заньківчани не повстали проти такої фальсифікації?

Ех ви, заньківчани!

Розумію акторів: контрактна, кабальна, принизлива система змушує нас, акторів, закривати очі, вуха, переступати через сором, сумління… Бо треба вижити…

Досі не розумію, як можна було пустити цю ганебну, до того ж, малохудожню виставу на сцену Національного театру імені Івана Франка (у Києві – «Главком»), в якому Сергій Данченко довго і плідно працював! Я бачив в залі київських маститих критиків, театрознавців, діячів культури, які мали за честь поручкатись з Данченком при його владі, тепер же вони солодко посміхались і аплодували...

Як же можна під час того, як нас хоче знищити споконвічний наш ворог, самим принижувати, нівелювати, знищувати, викривляти історію, применшувати здобутки, традиції, надбані попередніми поколіннями.

У першій частині інтерв’ю ми говорили про те, що саме Данченко довірив вам справу режисера. Очевидно, у вас були з ним особливі відносини. Розкажіть більше про нього як про людину, про його родину… Цей бік його життя був закритий від зайвих очей.

Коли я дізнався, що дружина Сергія Данченка Валентина Борисівна після його смерті перебуває у хоспісі, я здивувався: як? чому? У неї ж є власна квартира. З допомогою медичної працівниці поліклініки ДУСі, пані Яніни, я відшукав Валентину Борисівну. Описати умови її перебування у хоспісі неможливо! В палаті було повно пацієнтів, які помирали. Побачивши мене, Валентина Борисівна, прикривши коліна халатиком, сказала: «Анатолію, вийдіть, будь ласка, на хвилинку». Я вийшов…

У коридорі, так само, як і в палаті, лежали люди…

Коли я повернувся до палати, Валентина Борисівна вже сиділа на ліжку і тримала в руках гребінець, намагалась привести себе в порядок. Єдине, що вона мені сказала: «Анатолію, заберіть мене звідси!». Зробити це було не просто. Я ходив до головного лікаря цієї установи, до керівництва поліклініки, до якої була прикріплена Валентина Борисівна, писав заяви, прохання, пояснював, хто така Валентина Борисівна. Врешті мені вдалось забрати її, дякуючи чуйним медикам, Яніні. Інакше це було б важко, бо Валентина Борисівна була вже на наркотичних препаратах, треба було все оформити і найняти людину, яка б мала право доглядати і колоти ці ліки. Ми все зробили! За правилами і законами.

І от коли ми вдвох з Валентиною Борисівною їхали моєю машиною вже додому, вона розповідала мені такі історії про Данченка, що я ледь стримував свої емоції. Валентина Борисівна вперше за весь період наших поневірянь, її звільнення, виписки з хоспіса, посміхалась і розповідала, і розповідала…

Що саме вам запам’яталося? Яка з цих історій?

Якось Данченко повертався з якоїсь експедиції з полярного Уралу (Сергій же перед тим, як стати режисером, був геологом), за пазухою віз Валентині Борисівні якусь дивну квіточку.

– Дорога була довга, з поїзда на поїзд, потім машинами добирався і нарешті приїхав у Львів! Квіточка, звісно помʼялась, присохла, але довіз же! Я вам, Анатолію, її покажу!

– Як? Стільки років?

– Я її засушила, і зберігаю все життя!

Я зупинив машину, вийшов…

…але Валентина Борисівна померла вдома, в своїй квартирі, в своєму ліжку!

Театральна компанія з Бенюком, про яку ви згадували у першій частині інтерв’ю, була мегауспішною у 2000-х. Чому врешті згорнулися?

Прийшов час, і не було нових ідей та бажань. Ми поставили шість вистав одна краще за іншу!

Єдина на той час україномовна антрепризна театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв» мала в своєму репертуарі шість повноцінних вистав, з двох’ярусними декораціями, власним світлом і звуковою апаратурою останнього зразка: «Моя професія – синьйор з вищого світу», «Швейк», «Біла ворона», «Задунаєць за порогом», «Люкс для іноземців», «Про людей і мишей».

Скучаєте за тим незабутнім партнерством з Бенюком?

Не те, що скучаю: ті часи просто ніколи не повернуться. Але коли ми зустрічаємося з Богданом, є що згадати! Багато цікавого було! Він зараз займається своєю справою (після смерті Віталія Малахова керує столичним театром на Подолі – «Главком»). Не знаю, чи задоволені ним там актори, але у всілякому разі нічого поганого про нього не говорять. Ну і добре! Коли зустрічаємося, інколи на концертах, співаємо пісні, які не виконували років 30, і при цьому ніколи не фальшивимо.

Бенюк пропонував вам грати або ставити у театрі на Подолі?

Ні, не пропонував, і у нас не було такої думки. Знаю, що у нього були перемовини з Андрієм Жолдаком про постановку в театрі на Подолі. Богдан продовжує плідно працювати і у нашому театрі. У нього є ролі.

Коли ви створили з Богданом Михайловичем свій театр, то вистави часто грали у театрі Лесі Українки. Його тодішній керівник Михайло Резнікович, очевидно, добре ставився до вас? Чи слідкуєте ви за його заявами тепер?

Остання вистава за Стейнбеком «Про людей і мишей» отримала найвищу мистецьку державну нагороду – Шевченківську премію. Антрепризна вистава! У звʼязку з тим, що театр Франка відмовився співпрацювати з театральною компанією «Бенюк і Хостікоєв», репетиції, останні два тижні перед премʼєрою, безпосередньо премʼєра і подальші вистави відбувались в приміщенні театру Лесі Українки. З керівництвом театру Лесі Українки були підписані відповідні документи, трудові договори, зобовʼязання згідно з законодавством.

Оцінювати керівництво того часу – не мій обовʼязок, а тим більш не маю такого бажання. «Кожному воздасться по вірі його». Зараз у театру Лесі Українки новий період, грандіозні плани, співробітництво з іншими театрами, в тому числі із іноземними, досвідчене, розумне керівництво, фантастична трупа. Бажаю успіхів і удачі!

Минулого року після довгої перерви у Київ повернувся Андрій Жолдак з новою постановкою. Вперше за останні 20 років. Його тривала відсутність в нашому театральному просторі – втрата для української сцени?

Можу сказати, що втрата. Але не можу сказати, що відсутність таких, як Жолдак, – втрата для України. З’являється багато молодих талановитих режисерів, які заявляють про себе на рівні з ним. Але Жолдак – це історія і величина. Особисто я йому завдячую, принаймні, за такі вистави як «Кармен» та «Швейк». Шкода, що «Три сестри» мало хто бачив! Які там акторські роботи! Яка там унікальна сцена прощання у Наталі (Сумської) та Степана Олексенка. Це потрібно показувати молодим акторам та режисерам. Це – Жолдак, він вміє працювати з акторами. Не всі його люблять та поважають, але він унікальна людина та режисер.

Ви бачили його виставу «Дім», поставлену у Театрі Лесі Українки? Як вважаєте, чому вона не захопила українського глядача. Вже до кінця сезону постановка зникла з репертуару театру…

Так, дивився усі чотири з половиною години. Я все це проходив і бачив щасливих акторів, хоча їм було не просто – у них були побиті руки та ноги. У нього не просто свій світ, у нього свій всесвіт. Але у нас його не будуть сприймати. Він довго не жив тут, в Україні, тому у нього інше сприйняття. Він зробив цю виставу українською, але вона втратила зв’язок з Україною. Хоча вона дуже талановита.

«Не можна в наш час бути аполітичним»

Одна з ролей, котра принесла вам популярність та нагороди, – Воланд у «Майстрі та Маргариті». Як ставитеся до того, що прибрали пам’ятник Булгакову?

Про це надзвичайно зворушливо і емоційно сказав прекрасний молодий актор Олексій Гнатковський! Він сказав про Булгакова і розстріляне покоління українських письменників, акторів так, що мені нема, що додати.

Наших велетнів не знають і, на жаль, не хочуть знати. Тому плакати за Булгаковим… Я б із задоволенням зіграв ті ролі, які могли б написати наші митці, яких розстріляли.

Не можна в наш час бути аполітичним. Принаймні у нашій країні. Ми маємо не тільки цікавитися зараз політикою, але і знаходити там своє місце. У мене є давній друг, який живе в Москві, але я з ним не спілкуюсь. На жаль! Він – відома людина. І він має свій погляд, який відрізняється від загальнорашистського. І тому я не зрікусь його. Але думаю, що ми вже не зустрінемось…

Лія Ахеджакова, Олег Басілашвілі… Хороші руські існують?

Ні.

Іноді доводиться чути, а як би себе повели ті знамениті актори, яких ми колись любили? У мене був великий друг – Олексій Васильович Петренко (народний артист Росії – «Главком»). Справді геніальний актор! Жив він і працював у Москві. А сам родом з Чернігівщини. Коли він приїжджав з дружиною до Києва, то зупинялись у мене, на Подолі! Дружина його працювала заввідділом культури в газеті «Правда». Уявляєте?! А у нас був жовто-зелений папуга, який кричав: «Слава Україні!», його навчила моя тодішня дружина Люба Кубюк (друга дружина, народна артистка, мати сина Георгія – «Главком»), яка народилась у Сибіру, куди були заслані її батьки! Ми сіли за стіл, і дружина Петренка каже: «Ох и хорошо живете! Ух, хохлы!» І весь час: «Хохлы, хохлы…».

Олексій Васильович зупиняв її, але вона продовжувала. Вона не ображала, просто вони так звикли. І от залетів наш папуга і кричить: «Слава Україні!» Тоді дружина Петренка: «Ух, хохлы, испоганили птицу». Але весь вечір пройшов під гаслом «Слава Україні!», бо патріотично налаштованого Чіку спіймати було неможливо!

Я приїжджав до Петренка на ювілей до Москви, вітав зі сцени, і вже на банкеті Олексій Васильович мене знайомив з Михалковим, Табаковим, Гостюхіним, з яким я знімався в кіно… Тоді вони мене хвалили, їм сподобався мій виступ.

Але що показав час? Вони всі просто кінчені. Тому дуже обережно ставлюся до тих, кого вважають хорошими руськими!

«Ми з Бенюком отримали від Тимошенко пропозицію…»

«Не можна бути аполітичним» – трошки раніше в нашій розмові сказали ви. Свого часу ви були одним з облич партії Юлії Тимошенко. До Верховної Ради не потрапили, але в Київраді побували. Що вам дала та участь у політиці?

Ми з Богданом Бенюком у 2004 році на підтримку Помаранчевої революції не поїхали на гастролі в Мінськ і грали виставу «Швейк» на Майдані! Після повернення театру з гастролей на загальних зборах нас заклеймили і хотіли вигнати з театру… Колеги, які брали слово, гаряче нас ганьбили, навіть не здогадуючись, що революція вже перемогла. І так швидко ситуація змінювалась, що цього ж дня ті ж колеги просили пробачення. Правда, вже наодинці!

У 2005 році ми почали репетирувати виставу «Біла ворона» в театральній компанії і вистава була уже майже готова.

Якось з Богданом Бенюком ми, вийшовши з театру, піднімались до Жовтневого палацу. Назустріч трапилась зграйка депутатів, які про щось весело гомоніли. Знайомі обличчя… І Бодя каже: «Сьогодні ж Кабмін розпустили, йдемо до Юлі. Підтримаємо!» Юлія Тимошенко була премʼєром.

Я кажу: «Давай квіти купимо!» Придбали величезний букет білих троянд і прямуємо до центрального входу в Кабмін. Охоронець на дверях питає:

– До кого?

– До Тимошенко! – кажемо ми.

– Йдіть!

Може, впізнав, а може, Тимошенко – вже не премʼєр, чого її охороняти? Піднімаємось, не памʼятаю на якийсь поверх, підходимо до дверей з прем’єрською табличкою, постукали… Відкриваються двері, стоїть Юлія Тимошенко з широко відкритими очима:

– Ви до кого?

– До вас, Юлю, до вас, – каже Богдан.

Я даю квіти.

– Так я вже не премʼєр, – каже вона.

– Тому і прийшли! Тримайтеся!

Одним словом, сидимо, пʼємо чай! Тимошенко зворушена, каже, що ніколи і не думала, щоб прийшли до неї не просити, а підтримати! Бодя каже: «Не переживайте, Юля, все одно, рано чи пізно ви повернетесь…». А я запросив на прем’єру «Білої ворони» у приміщенні театру Лесі Українки. Вистава вийшла класна! На ютубі можна подивитись телеверсію зняту пʼятьма камерами.

І таки прийшла Тимошенко?

На третю премʼєру завітала Юлія Володимирівна. Наш маленький Славко, який був зайнятий у виставі, забігає в гримерку і кричить, що Тимошенко сидить у третьому ряду! Граємо виставу, глядач аплодує, все класно! Фінал! На білому коні на сцену виїжджає Юлія Войс, блискуча виконавиця, яка грала Жанну, співає останню арію і на словах «Свобода, свобода, свобода!» кінь видає характерний звук і з останнім акордом навалює купу – величезну, теплу, пахучу! В залі шаленство, глядачі кричать: «Браво»! На сцену з совком і віником виходить Богдан, кланяється і зі словами «Продюсер вистави – Богдан Бенюк», прибирає за конем. Успіх неймовірний!

Після вистави у банкетній залі театру ми накрили стіл, і всі учасники мали можливість відсвяткувати премʼєру. Була і Юлія Володимирівна. До ранку ми спілкувались на різні теми. Юля на височенних шпильках, не присівши ні разу, розповідала різні історії – була в ударі, ділилася враженнями. Реготали всі, згадуючи історію з конем… «Це до грошей», – казала вона. Вже на ранок на останок подякувала за той букет білих троянд, за підтримку і чудовий вечір… А потім пообіцяла: якщо стане президентом, зробить все, щоб у нас був свій театр, своє театральне приміщення! Пройшов деякий час, і ми з Богданом отримали від Тимошенко пропозицію на депутатство. Богдан пішов на вибори, але зі «Свободою», а я став депутатом Київради від БЮТ. Та депутатом був недовго…

Чому пішли з політики?

Розпочались зйомки телесеріалу «Серцю не накажеш», в якому я грав головну роль. А оскільки серіал знімався майже два роки, а бути присутнім і на знімальному майданчику, і в сесійній залі практично неможливо, через деякий час я вийшов із депутатства, написавши заяву. Передбачаю іронічні коментарі: «Так я тобі і повірю», «Кому це ти розповідаєш», «Напхав кишені, крадій»! Цілком очевидно, що вступивши в депутатство, цей аромат будеш нести все життя! І все ж це правда! На той час мій акторський гонорар був в рази більший за депутатське «сидіння»… Коли я написав заяву, то голова фракції сказав мені: «Анатолію, якось легко ви йдете від нас!» І тут від мене пролунала фраза, якою я пишаюсь все своє післядепутатське життя: «Я йду, тому що я… «налєгкє». Браво!

Я нічогісінько не розуміюсь на політиці! Часом думаю, якби Юлія Тимошенко стала президентом, чи стримала б своє слово? Мені здається, що так! В усякому разі, був би класний фінал цієї історії!

«Єдине, за що я переживаю, щоб сини не були акторами без ролей»

Актори дуже часто говорять, що не бажають своїм дітям такої ж долі. Обидвоє ваших синів пішли вашою стежкою і стали акторами. Ви відмовляли їх від цього? Самі вони не розчарувалися в такому виборі?

Вони – ні. Я вважаю акторську професію найкращою у світі, хоча сам – з сім’ї лікарів. Актором я став випадково. Мій друг Микола Кулінич, котрий потім став надзвичайним послом України в Японії, а потім і в Австралії, підбив мене до вступу в театральний! Сам не пішов, а от я став актором. Для мене професія актора тоді була – «повыпендриваться». Коли нас водили до Театру Франка, то я сидів на балконі і дражнив акторів, які виходили на сцену. Поруч сиділи мої однокласниці, а я кривлявся. Не знав я тоді, що буду виходити на цю ж сцену. А коли вже відчув смак цієї професії, зрозумів, що вона найкраща.

Тому, коли мої сини вирішили стати акторами, я був радий. Єдине, про що я думав, чи є у них до цього хист. З’ясувалося, що є – і у Георгія, і у Славка. Єдине, за що я переживаю, щоб вони не були акторами без ролей. Але кожен з них вже знайшов свій шлях. Георгій потужно працює в Театрі на Подолі (президент 26 червня присвоїв Георгію Хостікоєву звання заслуженого артиста – «Главком»). Він більше схожий на мене, і я впізнаю в ньому себе. Славко схожий зовні на маму і дуже талановитий по-своєму.

У «Королі Лір» ваш син В’ячеслав на прем’єрі грав із синцем, який важко було не помітити. Це така режисерська задумка чи це справжня травма?

Слава – хороший актор і хороша людина! Він вже дорослий, і я багато чому у нього вчусь. Буває таке, що нічого не хочеться, пішла хандра, і він відчуває мій стан. Тоді він бере мене за жабри. І коли я починаю «умнічать» і казати «нам би вижити», він каже: «Батьку, нам треба жити, а не виживати. Така наша доля й історія».

А синця він отримав на генеральній репетиції. У сцені бою він влетів у гарду, після чого впав і мало не втратив свідомість. Його забрали до лікарні, і я взагалі не знав, що буде далі? Я навіть не підходив до нього, а просто сів, закрив очі і подумав: «Капець!».

Як ставитеся, коли синам дорікають тим, що вони заброньовані та не на фронті?

Річ у тім, що їх забронювали не через те, що вони сини Сумської чи Хостікоєва. Їх забронював театр, як і інших акторів.

Де та межа між акторами та людьми інших професій, яких не бронюють?

Я не можу відповісти на це питання, бо не знаю, як відбувається це бронювання. Але запевняю вас: наші актори так само підуть служити, якщо виникне в них потреба!

У театрі на Подолі є актори, які загинули, в нашому театрі є ті, про яких ми досі не знаємо, де вони, а Вітя Красін (очолював столярно-механічний цех Театру Франка – «Главком») загинув на фронті. Ми всі ходимо під одним богом, і у кожного своя доля.

«Ользі Сумській, рідній тітці, не слід було принижувати і ображати небожа!»

На ваших очах багато років триває непроста історія у родині Сумських. З чого почався цей конфлікт між Наталією та Ольгою, рідними сестрами, народними артистками? Що повинно відбутися, щоб вони примирилися?

Це їхня особиста, сімейна справа цієї надзвичайно талановитої родини. Я Ольгу вважаю однією з кращих актрис України! Вона може зіграти на високому рівні будь-яку роль, у будь-якому жанрі! Я мав можливість в цьому пересвідчитися. Адже, крім «Роксолани», в нашому доробку і Шевченківська премія за фільм Олега Бійми «Пастка», а також знаменита вистава «Моя професія – сеньйор з вищого світу».

А Наталія – унікальна. У кожному періоді свого творчого життя вона була переконливою і досконалою. Актриса без амплуа! Вона і зараз може зіграти все! У виставі «Незрівнянна» після однієї сцени глядачі зупиняють дію і влаштовують овацію. Не після вистави, а всередині! І так кожного разу протягом всіх років! Вони обидві – Наталя і Ольга – перлини українського театру та кіно. Тому мені сумно, що так сталося між ними. Але це їхня справа.

Чи справді конфлікт почався з того, коли Ольгу звільнили з Театру Лесі Українки? Вона начебто звернулася по допомогу до Наталії, аби сестра допомогла влаштуватися до Театру Франка. Але Наталія В’ячеславівна начебто проігнорувала прохання.

Я чую таке вперше. Це неправдива інформація, бо в той час у них були чудові стосунки. З самого дитинства Наталя займалась Ольгою: батьки часто були на гастролях, і старша донька допомагала їм. Наталія, безумовно, допомогла б, якби це було в її компетенції. З іншого боку, вона ж актриса і не керує театром.

Конфлікт, певно, загострився і через постійне мусування в ЗМІ теми московського життя Антоніни Паперної – доньки Ольги Сумської.

Можу сказати: те, що донька Олі та Євгена Паперного Антоніна у Москві – це особиста справа родини. Я цю дівчинку знаю з дитинства: до Антоніни ставлюсь з теплотою. Тому коли Ольгу починають цькувати з цього приводу, я її розумію. Вона відбивається, тому що вона – матір і захищає свою дитину. Вона має на це право, і ніхто не може їй цим докоряти. Крім того, Антоніна переїхала до Москви ще до початку війни. У неї є діти, і ніхто не сміє казати, що вона зрадниця! (Антоніна Паперна вийшла заміж за російського актора Володимира Яглича, пара має двох дітей – «Главком»).

Ви сварили В’ячеслава за те, що він публічно критикував Ольгу з Антоніною?

Так. Тому що вважав і вважаю, що це справа тієї родини. І я не те щоб його сварив. Я сказав йому свою точку зору. На що він мені відповів: «А це моя точка зору». Він таким чином висловив свою позицію з цього приводу і мав на це право. З іншого боку, і Ользі, рідній тітці, не слід було принижувати і ображати небожа!

Зло породжує зло!

«Жодної моєї вистави не було скасовано в цьому році! Не дочекаєтесь»

У сезоні, що минає, ходили чутки про ваші проблеми зі здоров’ям. Але у «King Лір. Версія» ви демонструєте просто чудову форму. Як почуваєтеся сьогодні і що допомагає вам відновлюватися?

Я зіграв підряд чотири вистави «Ліра», не рахуючи щоденні репетиції… Жодної моєї вистави не було скасовано в цьому році! Не дочекаєтесь! Це я не вам. Це тим, хто зовні. А королю Ліру взагалі 80 років! Так що ще грати і грати!

Щодо віку, то розповім таку історію. Був у театрі імені Лесі Українки чудовий актор, не буду називати його прізвище. І прийшов до них режисер Володимир Петров. Він як молодий керівник вирішив почистити трупу і почав, як завжди, з пенсіонерів. От він викликає цього актора, якому було вже 60, і пропонує перейти на разові вистави. А той у відповідь: «Яка пенсія? Я на турніку 30 раз підтягуюсь, я можу вам годинами читати вірші і монологи з моїх ролей… До того ж, я маю молоду коханку з театру оперети!». І Петров зрозумів, що йому нема чим крити!

Коли я жив на Подолі, то ходив в зал на тренування до уславленого тренера з боксу Володимира Богатиренка. Якось він мені каже: «Давай я тебе підготую, і ми організуємо бій з американським актором Міккі Рурком. Ви ж одного року, 1953-го, і в однаковій вазі! Ти його «уриїш!» Я тренувався і був в хорошій формі… Тренер мене іноді виставляв на спаринг зі справжніми спортсменами, але попереджав: «Не покаліч мені артиста… Це – золота жила!» Три місяці я фактично жив у залі! І весь цей час Володимир намагався вийти на агента Міккі Рурка, вже і номер телефона був на руках… Тоді таких можливостей, як зараз, маю на увазі звʼязок, не було. Одним словом, не судилось, але якщо редакція «Главкома» знайде спонсора, ми можемо з Богатиренком спробувати дістати Міккі Рурка, якщо, звісно, той не поміняв номер телефону.

У 90-х вас називали секс-символом. А ким ви відчуваєте себе сьогодні? Яку роль або якого персонажа могли б назвати своїм нинішнім альтер его?

Є професія, а є життя. Поза театром моя стихія – подорожі! У вільний час я намагаюсь вирватись на природу. Раніше Кавказ, Карелія, Таджикистан, Далекий Схід… Я ніколи не любив великих компаній, а тому подорожував переважно сам! З Наталею машиною по Україні, а байдаркою або гумовим човном сам по річках. Дуже люблю Десну! Але після початку повномасштабної війни бажання кудись мандрувати немає, та і на рибалку ні разу не виїжджав. Не до того. Читаю книжки, а якщо хочу помандрувати, беру топографічні карти і мандрую по країнах і континентах, або сплавляюсь річками Південної Америки чи Австралії! Мрію після війни побувати на озерах в Канаді! Звісно, з Наталею!

Микола Миліневський, Микола Підвезяний, Станіслав Груздєв, «Главком»