На Заході вже були прокладки, а українки переживали “ці дні” з марлею і ватою

З жіночою гігієною ситуація була ще промовистішою. Прокладки, які сьогодні здаються базовою річчю в будь-якій аптеці чи супермаркеті, для радянських жінок десятиліттями були недоступною розкішшю, стверджує Іронічний історик. Їх замінювали ватою, марлею, старими простирадлами, шматками тканини й усім, що можна було випрати, виварити або якось закріпити шпилькою.

Ця історія почалася задовго до радянського дефіциту. В українських селах місячні століттями були темою, про яку говорили пошепки, натяками й тільки між жінками. Їх називали "місячкою", "гостями", "циганами" або "квітками на сорочці".

Уже самі ці назви показують: природний процес жіночого тіла довго існував не в медичній мові, а в соромі, забобонах і мовчанні.

Як українки давали собі раду, коли прокладок просто не існувало?

До середини XX століття тема менструації була майже повністю табуйованою. Про неї не заведено було говорити при чоловіках, чужих людях чи старших родичах. Дівчата часто дізнавалися про місячні не з пояснень матері, а вже тоді, коли це ставалося з ними вперше. І для багатьох перша кров була не ознакою дорослішання, а справжнім переляком.

Що приховувала радянська історія жіночої гігієни: дивіться відео

Побутова гігієна тоді дуже відрізнялася від сучасної. У селах жінки носили довгі полотняні сорочки, а спідня білизна у звичному для нас вигляді не була повсякденною нормою. Якщо виділення були сильними, підкладали шматки тканини або затискали край сорочки між ногами, щоб кров не потрапляла на одяг і землю. Особливо складно було незаміжнім дівчатам.

У дні місячних вони могли взагалі не виходити з дому, щоб не забруднити сорочку перед хлопцями. Така пляма вважалася великим соромом, бо тіло дівчини постійно оцінювали не лише як її особисту справу, а як частину майбутнього шлюбу, репутації й родинної честі.

Менструацію пояснювали не фізіологією, а релігійними легендами. У народних уявленнях вона могла поставати як покарання за жіночий непослух. Жінку в цей час вважали "нечистою", і це автоматично накладало на неї десятки заборон. Не можна було йти до церкви, цілувати ікони, торкатися хреста чи Євангелія. Вірили, що через порушення цих правил можуть "закривавитися" святі образи, а сама жінка потім матиме важкі пологи. Так природний процес перетворювали на щось небезпечне, майже містичне.

Заборони стосувалися й господарства. Жінкам під час місячних не радили сіяти, сапати городину, збирати лікарські трави, гриби чи ягоди. Вважалося, що рослини можуть засохнути, зіпсуватися або втратити силу. Не можна було місити хліб, квасити напої чи солити огірки, бо їжа нібито вийде невдалою.

Окремо існувала сувора заборона на секс. Її пояснювали гріхом, страхом хвороб і навіть лякалками про народження "неправильної" дитини. Тобто жіноче тіло в ці дні сприймали не як нормальне, а як загрозливе – для чоловіка, дому, врожаю, релігійного порядку і майбутньої родини.

Чому в СРСР прокладки стали дефіцитом, а не звичайною річчю?

Радянська держава могла будувати ракети, заводи й військову промисловість, але не вміла або не хотіла нормально закривати дуже базові побутові потреби. Жіноча гігієна опинилася саме в цій сліпій зоні. Промисловість працювала на великі державні цілі, а не на комфорт конкретної людини.

Як українки переживали місячні в радянські часи / Фото unsplash

На початку радянської історії тема місячних ще не була повністю витіснена. У 1920-х роках партійна преса могла писати про фізіологію, а на підприємствах із великою кількістю працівниць навіть обговорювали менструальні відпустки.

Після Другої світової війни погляд змінився: жінку дедалі частіше описували передусім як майбутню матір. Про менструацію згадували переважно в контексті репродуктивного здоров’я, хвороб чи абортів. А про простий щомісячний комфорт мільйонів жінок ніби забули. Прокладок як масового доступного товару фактично не було, тому жінки робили їх самі. Найчастіше брали вату і марлю. Інший варіант – нарізати старе простирадло або будь-яку м’яку тканину. Хтось після використання це викидав, але багато жінок прали, виварювали, відбілювали й використовували знову. Щоб така саморобна конструкція не сповзала, її кріпили до білизни шпильками.

У школах ситуація була окремим випробуванням. Якщо в дівчини починалися місячні, а фізкультуру вів чоловік, попроситися з уроку було майже неможливо через сором. Дівчата підкладали багато вати, надягали щільні колготки й усе одно мусили бігати, стрибати чи виконувати вправи, постійно боячись протекти. Табу породжувало власну мову.

У побуті місячні називали "червоними днями календаря", "гостями з Краснодара" або "гостями з Червонограда". Це були ніби жарти, але за ними стояла дуже проста річ: навіть у другій половині XX століття багато жінок не могли прямо назвати те, що відбувалося з їхнім тілом щомісяця.

Перші радянські промислові прокладки з’явилися лише наприкінці 1980-х. Їх називали "гігієнічними пакетами". Вони були товстими, незручними, без липкого шару, могли натирати й погано трималися. У побуті за ними закріпилася назва "білий слоник" – ніби річ бажана, але рідкісна, дивна й не надто зручна.

Після розпаду СРСР у магазинах почали з’являтися західні прокладки й тампони. Але це не означало, що проблема одразу зникла. У багатьох родин просто не було грошей на такі засоби, тому старі способи – вата, тканина, марля – залишалися в ужитку ще довго.

На Заході тим часом усе розвивалося інакше. Важливий прорив стався під час Першої світової війни, коли компанія Kimberly-Clark виробляла перев’язувальні матеріали з деревної целюлози. Вони добре поглинали вологу й були дешевшими за бавовну. Медсестри почали використовувати їх не лише для ран, а й під час менструації. Так військовий перев’язувальний матеріал став основою для нового ринку жіночої гігієни.

Згодом з’явилися тампони, реклама, освітні фільми, а у 1969 році компанія Stayfree випустила перші прокладки з липкою смужкою. Для жінок це була маленька побутова революція.