Подорож весільного фото: як символ Гуцульщини прописали на хибну адресу

Весільне фото Софії та Михайла Гнатюків із Гуцульщини досі зберігається у їхньої єдиної доньки Марії Антонюк у селі Королівка Івано-Франківської області. Щоправда, це лише копія того кадру, на який сім'я розщедрилася з приводу вінчання. Тоді, на початку 1930-х, далеко не всі могли собі дозволити професійне фото урочистостей.

Оригінал цієї фотографії сьогодні знаходиться у Музеї Івана Гончара у Києві. Кадр давно переріс масштаби сімейного альбому: він став хрестоматійним, справжнім візуальним символом та еталоном Гуцульщини. Знімок розлетівся по всьому світу, його друкували десятки видань, книг та етнографічних досліджень, репрезентуючи культуру Карпатського краю на міжнародному рівні.

Про дивовижну та драматичну історію цієї фотографії - у матеріалі Коротко про.

Дар передбачення допоміг втекти із заслання

Про свою майбутню всесвітню славу скромна гуцульська родина навіть не підозрювала. Через кілька років після весілля пролунала Друга світова війна, а після її закінчення Софію та Михайла разом із маленькою донькою Марією вислали до Сибіру - за допомогу бійцям УПА.

Журналістка Коротко про знайшла онука зображених у гуцульському весільному вбранні молодят - Руслана Литвинчука, який добре пам'ятає своїх предків. Прадід Михайло помер 1985 року, коли Руслану було лише 10 років, а прабабуся Софія пережила чоловіка на 21 рік. 20 довгих років Михайло відбув на засланні, але всій сім'ї вдалося врятуватися і втекти із Сибіру вже після смерті Сталіна. У цьому їм допомогло справжнє диво та прозорливість маленької Марійки - тієї самої дівчинки, яка через роки берегтиме сімейний знімок у своєму рідному селі Королівка.

- У моєї бабусі Марії був дар, вона багато що передчувала, - пояснює Руслан Литвинчук. - У бараках її помітила жінка - чи то ворожка, чи то ведунка. Побачила в дитині здібності і чогось навчила. Після цього багато людей у ​​засланні приходили до неї, маленької дівчинки, за порадами та пророцтвами. Саме Марійка в якийсь момент відчула: «Час тікати, це наш шанс». І мати її послухала. Щоправда, після повернення із заслання бабуся більше ніколи не користувалася цим даром. Ходить до церкви, молиться й досі. Їй уже 92 роки.

До фотографії привів кожух

Михайлу Гнатюку в таборах, якщо можна так сказати, пощастило більше, ніж багатьом іншим в'язням. Його не відправили на важкі роботи завдяки ремеслу: він був відомим кушніром, умів шити. У таборі його залишили кроїти рукавиці та шапки.

Цим мистецтвом сім'я Гнатюков досконало володіла, про майстрів на батьківщині знала вся округа. Саме з їхнього таланту і починається історія світової подорожі весільного знімку.

- Якось до них у Королівку приїхав співробітник Музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття з Коломиї, - згадує сімейні оповідання Руслан Литвинчук. - Шукали кептар - це багато прикрашений, розшитий гуцульський кожух. Потрібен був для виставки. А оскільки прадіди були відомими кушнірами, у них був такий зразок. Прабабуся без питань віддала їм кептар. І тут музейник побачив на стіні їхній весільний знімок і попросив позичити для виставки ще й його.

Вже у Коломиї унікальний кадр оцінили столичні колеги та попросили привезти його до Києва. Там на київській виставці його перефотографували іноземні журналісти. Незабаром обличчя Софії та Михайла Гнатюків знали далеко за кордоном.

Фотограф виставив знімок у вітрині як зразок

Сама фотографія справді вийшла неймовірно вдалою. Настільки, що фотограф - єврей Кіблер, який вважався найкращим майстром у Коломиї, - виставив її у вітрині свого салону як зразок майстерності.

До речі, знімок був за океаном ще до музейних виставок. Софія Гнатюк відправляла його родичам до США - похвалитися весіллям та красенем-нареченим. Ті зробили в Америці кілька копій та переслали їх назад до України разом із оригіналом.

- Коли музейники зацікавилися цим кадром, прабабуся пропонувала їм американську копію, але чомусь потрібен був саме оригінал, - ділиться Руслан Литвинчук. - Тож у нас залишилася лише копія. А пізніше співробітники музею в Коломиї розкопали в архівах фотосалону і другий оригінал - той самий, що залишався у фотографа Кіблера. Ні Кіблера, ні його салону давно немає – там тепер ремонтують телефони. А перший оригінал у нас забрали і так і не повернули київські колеги музейників. Прабабуся до кінця життя шкодувала, що віддала його. Ні до них за життя, ні до сім'ї він уже не повернувся - випросити його у музею так і не змогли.

Як сімейне фото врятувало ремесло

З початком 2000-х років кушнірство в цій династії стало на паузу. Внучка героїв фотографії (мати Руслана) пішла у медицину. Сам Руслан у важкі 90-ті роки встиг запозичити від діда деякі секрети:

- Я відучився на медика, але роботи не було, і дід підключив мене до сімейного ремесла, - згадує Руслан. - Та й школярем ціле літо виробляв шкури. Штук 300-400 за сезон встигав. Тяжка робота.

Здавалося, ремесло забуте. Але завдяки копії знімку, що збереглася в хаті, кушнірство на Гуцульщині не зникло повністю. Сьогодні його намагається відродити місцевий мешканець Михайло Вінтонюк. Історія їхньої зустрічі схожа на сценарій кіно.

- Михайло якось прийшов до моєї бабусі Марії - вона попросила його скосити траву на городі, - розповідає Руслан Литвинчук. - Зайшов у хату попити води, побачив на стіні цей знімок і обімлів: «Звідки він у вас?!» Бабуся здивувалася: «То це ж мої батьки». Михайло був у шоці. Цей знімок знали всі етнографи, але у всіх архівах та музеях його походження було помилково підписане як «Космач».

Михайло Вінтонюк, який задивився на розкішні кептарі гуцулів на фото, давно мріяв навчитися робити такі самі. Він вже думав, де у величезному Космачі шукати наступників цього майстра, а успіх сам прийшов до рук - у Королівці він потрапив до дочки тих самих молодят. Бабуся Марія і навчила його тонкощів крою. Сьогодні Михайло Вінтонюк - один із останніх кушнірів Гуцульщини.

У ТЕМУ

Чим кожух відрізняється від гуцульського кептаря?

- Кожух - це звичайний кожух, нічого складного: зшита шкіра, як куртка, та пофарбована у коричневий колір, - пояснює різницю Руслан Литвинчук. - А от із кептарем праці набагато більше. Це розшитий кожух, прикрашений хутром, шкіряною аплікацією, капсляний - тобто з металевими круглими вставками.

Кептар міг собі дозволити далеко не кожен - це був показник статусу. Коштував він недешево. Якщо за звичайний гуцульський кожух потрібно було віддати 500-600 рублів за тодішньої мінімальної зарплати в 120, то святковий кептар коштував у кілька разів дорожче. Це було прибуткове ремесло, хоч і орієнтоване на свого покупця.

- Вони були у нас фантастично популярні, - згадує Руслан. - Якось я маленьким був свідком такої ситуації на базарі. У лавці залишився один кожух. Підійшов чоловік, приміряв і питає у подружжя, яке тут же стояло: «Ну, гляньте, як мені?» А жінка каже: «Мій чоловік такої самої статури, як ви, нехай він одягне - ви й подивіться». Той віддав кожух, чоловік одягнув, жінка сунула продавцю гроші - і все, пішов одяг! А тому мужику що залишалося - тільки руками розвів…