Гонитва за Африку. Пекін грає в шахи, Вашингтон — у шашки

Китайські компанії віднедавна не лише володіють частками приблизно третини всіх портів Африки, але й контролюють програмне забезпечення, автоматизацію та інструменти ШІ, які керують цією інфраструктурою. Зазвичай подібні новини губляться у потоці більш резонансних світових подій. А між тим в Африці триває одна з головних економічних воєн століття, і кожна така новина — доказ цьому.

За Африканський континент із півторамільярдним населенням, наймолодшою робочою силою планети і приблизно третиною світових запасів критичних мінералів змагаються двоє головних гравців — Китай і Сполучені Штати. Цікаво, що суперники в абсолютно різних вагових категоріях. Один зайшов сюди двадцять років тому й працює системно, другий схаменувся нещодавно та діє ривками, ще й сам собі ставить підніжку.

Китайська перевага в економіці виглядає майже непристойною

Почнемо з цифр, бо вони не залишають місця для ілюзій. Торгівля Китаю з Африкою 2024 року сягнула приблизно 295 млрд дол., тоді як у США це близько 105 млрд, тобто майже втричі менше. Головним торговельним партнером континенту Китай став ще 2009 року й відтоді цієї позиції не віддавав. За весь час ініціативи «Пояс і шлях» Пекін вклав в Африку понад 182 млрд дол. у 49 країн, а лише за перше півріччя 2025-го африканські держави підписали з Китаєм будівельних контрактів на 30,5 млрд дол., що у п'ять разів більше, ніж роком раніше.

Метод теж відточений до автоматизму. Китай будує порти, залізниці, аеропорти й електростанції, переважно руками власних робітників і переважно в кредит. Приблизно 94% наданих коштів — це позики, а не гранти, і саме тут проявляється зворотний бік. Коли держава не може розрахуватися, вона віддає концесії, ресурси або сам об'єкт. А у травні 2026 року Пекін зробив ще й елегантний хід — запровадив нульові мита майже для всіх африканських країн якраз тоді, коли Вашингтон підняв тарифи. Тобто поки одні відчиняють двері, інші їх причиняють.

Справжня ставка це не шахти, а переробка

Тепер найважливіше, бо тут ховається суть усієї гонитви. Африка тримає близько 30% світових запасів критичних мінералів, без яких неможливі ні акумулятори, ні електромобілі, ні чипи, ні зелена енергетика. Сама лише Демократична Республіка Конго дає понад 70% світового кобальту, і близько 72% мідних і кобальтових копалень цієї країни контролюють саме китайські компанії. Здавалося б, ось де головний фронт. Але контроль над шахтою — це лише пів справи.

Вирішальна перевага Китаю не в надрах, а в переробці. Навіть видобуваючи більшість світового кобальту, Африка майже не переробляє його сама, а від 80 до 85% світової переробки кобальту й близько 87% переробки рідкісноземельних металів припадають на Китай. Простіше кажучи, навіть якщо метал викопали в Конго чи Замбії, технологічний ланцюг однаково йде через Китай. Саме тому конкуренція ведеться не за окремі родовища, а за весь маршрут від шахти до заводу. Китайські інвестиції в закордонні копальні у першій половині 2025 року — це близько 24,9 млрд дол. анонсованих проєктів, і значна частина з них саме в Африці. До цього додається ще й політичний бонус. Постачаючи африканським арміям дешеву зброю, як от свіжа партія з понад ста броньовиків від китайської державної NORINCO для Буркіна-Фасо, Пекін підсаджує цілі держави на свою техніку, а заразом і на свою лінію голосування в ООН.

США наздоганяють, але примудряються грати самі проти себе

Вашингтон китайську загрозу нарешті усвідомив і змінив гасло з допомоги на торгівлю. Фінансову корпорацію розвитку США посилили, піднявши ліміт відповідальності з 60 аж до 205 млрд дол. З'явилися й конкретні кроки. У грудні 2025 року США уклали стратегічну угоду з Демократичною Республікою Конго про пріоритетні гірничі зони, Гана веде переговори про постачання літію до Штатів, у коридорах обговорюють ідею так званого мінерального НАТО західних країн. Флагман цієї стратегії — це коридор Лобіто, залізниця від атлантичного узбережжя Анголи через Конго до мідного поясу Замбії, яка має вивести африканські мінерали на захід в обхід китайської логістики. Пекін у відповідь розбудовує свою залізницю від Замбії до танзанійського порту Дар-ес-Салам.

Проблема в тому, що американська стратегія сама собі суперечить. Однією рукою Вашингтон обіцяє інвестиції та партнерство, а другою рубає допомогу й піднимає тарифи. Ключова торговельна програма AGOA, яка давала 32 африканським країнам безмитний доступ до ринку США, фактично закінчилася у вересні 2025 року, її подовжили лише до кінця 2026-го й без жодних довгострокових гарантій. Результат цілком передбачуваний. Після оголошення трампівських тарифів африканський експорт до Китаю зріс, а до США у значної частини держав просів. Тобто кожен різкий крок Вашингтона не послаблює Китаю, а, навпаки, заганяє Африку ще глибше в його обійми. Додайте сюди історичний факт, що США ніколи всерйоз Африкою не переймалися, тримаючи фокус на Латинській Америці, і масштаб відставання стає зрозумілим.

Чому Росія в цих перегонах навіть не учасник

Окремо варто сказати про Росію, бо її часто згадують у цьому контексті, а іноді навіть ставлять в один ряд із Китаєм і США. У тих перегонах, про які тут ідеться, Москва фактично не гравець. Уся російська присутність на континенті будується не на капіталі, інфраструктурі чи технологіях, а на двох вузьких важелях — приватних арміях та атомі. Економічно Росія тут радше карлик. Її товарообіг з усією Африкою ледве дотягує до 30 млрд дол. проти китайських майже 300 млрд, причому понад 70% цієї торгівлі припадає лише на чотири країни — Єгипет, Алжир, Марокко та ПАР. Будувати порти й залізниці власним коштом, як це робить Пекін, Москві просто забракне ресурсу.

Перший важіль — це приватні армії. Після заколоту й загибелі Пригожина 2023 року ПВК «Вагнер» переформатували в Африканський корпус під крилом російського Міноборони, де колишні вагнерівці становлять до 80% особового складу. Модель проста й хижа. Москва продає режимам у Малі, ЦАР, Судані, Буркіна-Фасо та Нігері захист від заколотів і повстанців, а натомість отримує доступ до золота й діамантів та слухняне голосування в ООН. Але навіть ця схема дає збій.

Після падіння Асада наприкінці 2024 року під питанням опинилися сирійські бази Хмеймім і Тартус — ключовий перевалочний вузол для постачання африканських операцій, а плани військово-морської бази в Судані Кремль наприкінці 2025 року взагалі заморозив. Додайте сюди те, що Росія вербує самих африканців воювати проти України, і видно, що ресурсу на велику гру в Москви немає.

Другий важіль — це енергетика, а точніше, атом. Тут у Росії справді є флагман, станція Ель-Дабаа в Єгипті на чотири реактори, яку «Росатом» зводить під власний кредит на 25 млрд дол. і обіцяє запустити до 2030 року. «Росатом» має угоди ще з півтора десятка африканських країн, від Нігерії до Нігеру, і тримає близько 70% світового ринку експорту нових атомних станцій. Проблема в тому, що більшість цих домовленостей так і залишаються на папері, бо АЕС не по кишені бідним державам, а війна й санкції підірвали саму здатність «Росатома» будувати та вигравати нові контракти. Нафта й газ не стали для Москви в Африці великим важелем, кілька ліцензій «Газпрому» й «Лукойлу», а весь прогнозований російський енергетичний внесок до 2030 року оцінюють лише від 8 до 10 млрд дол. На тлі китайських десятків мільярдів самих тільки гірничих інвестицій — це другорядна величина. Тому в розмові про економіку РФ не можна називати повноцінним конкурентом Штатам чи КНР у боротьбі за Африку.

Що з цього випливає

Головний висновок простий і дещо невтішний для Заходу. Це гонитва двох різних філософій. Китай грає в довгу, мислить десятиліттями й вибудовує цілісну систему — від копальні до голосування в ООН. США грають короткими ривками, від виборчого циклу до виборчого циклу, і їхня транзакційність відлякує саме тих, кого вони намагаються перетягнути. Поки переробка залишається переважно китайською, формальний контроль над окремими шахтами мало що змінює по суті. Але є й нюанс на користь Заходу. Африка давно не пасивний приз, вона навчилася грати на суперечностях великих держав і торгувати своїми надрами як козирем, тож остаточно ця партія не зіграна.