Культурний геноцид у Кримінальному кодексі: чи можливо та які перспективи?

Удар по Києво-Печерській лаврі в ніч із 14 на 15 червня 2026 року став поштовхом до того, щоб у Верховній Раді зареєстрували (аж!) два законопроєкти — №15331 і №15331-1. Обидва пропонують додати до статті про геноцид складник руйнування культури, фактично легітимізуючи поняття «культурний геноцид» (до цього воно було лише частиною академічної дискусії в усьому світі). 30 червня комітет ВРУ підтримав №15331 і відхилив №15331-1, зауваживши, що окремі його елементи можуть бути враховані пізніше.

Рішення давно назріле й позитивне, але диявол у деталях: чи стане нова норма внеском у міжнародне право, чи залишиться політичною реакцією на війну, покаже час, а поки варто розібратись у самих проєктах.

Звідки ідея?

Ідея не нова, а просто добре забута. Ще у 1940-х Рафаель Лемкін, описуючи звірства нацистів, вкладав у слово «геноцид» ширший зміст: знищення групи означає знищення всього, що робить її такою: мови, культури, релігії, пам’яті. Цих ідей не підтримали, не в останню чергу через спротив держав, власна політика яких підпадала б під таке визначення. Тож культурний вимір вилучили з фінального тексту Конвенції про геноцид 1948 року, залишивши тільки його окремі елементи, зокрема заборону насильницького переміщення дітей.

До цієї спадщини звернулося Товариство Рафаеля Лемкіна, чию концепцію 2026 року підтримав профільний комітет ВРУ — і на ентузіазмі вже самих депутатів вона роздвоїлася: замість одного з’явилося два проєкти.

Тож тепер питання — який обрати? Треба читати й аналізувати!

Спільне й відмінне

Обидва проєкти додають до статті 442 («Геноцид») пункт про знищення культурної спадщини, привласнення культури та переписування пам’яті як інструмент вчинення геноциду. На цьому спільне закінчується — можна виокремити дві основні відмінності.

№15331 подає ці злочини як ієрархізовану систему з правовим, політичним і риторичним підґрунтям, чого бракує другому проєкту. Натомість №15331-1 додає до списку ще й переслідування дієвців культури, науки, освіти, медіа та релігії й нав’язування «вищості» чужої культури, але прив’язує ці положення переважно до окупованих територій.

Проєкт №15331-1 також пропонує змінити статтю 298 ККУ й карати за те, що музейні цінності вчасно не евакуювали із зони бойових дій, через що ті загинули або дісталися ворогу. Ідея справді непогана, але ризикована: під удар можуть потрапити музейники, які просто фізично не встигли всього врятувати, — й ефект вийде зворотний, люди боятимуться брати на себе відповідальність. До того ж це більше схоже на службову недбалість (стаття 367), аніж на міжнародний злочин, і по суті настільки відрізняється від геноциду, що має бути частиною цілком окремого законопроєкту — з додатковим переглядом і самого порядку евакуації цінностей. А нині це радше «мертвий причіп», аніж продуманий крок.

Сильні й слабкі сторони кожного з проєктів

№15331 зосереджений на якісному опрацюванні злочину культурного геноциду: він визнає знищення культури геноцидом не саме собою, а тоді, коли воно є способом чи підготовкою до знищення групи. Культура тут — інструмент, а не окрема мета злочину. Це утримує норму в межах загальноприйнятого розуміння геноциду й водночас потенційно знижує ризик закидів, що Україна в односторонньому порядку «винайшла» культурний геноцид усупереч Конвенції 1948 року. Та й сама пояснювальна записка до проєкту варта уваги — це доволі непоганий науковий текст, який незалежно від долі законопроєкту точно може збагатити українську та міжнародну дискусію навколо розуміння й кваліфікації культурного геноциду.

Водночас є й вада — проєкт не згадує переслідувань дієвців культури, освіти, медіа та релігії як доказу злочину, хоча такі аргументи вже звучали — і в Лемкіна, і в Трибуналі щодо колишньої Югославії (зокрема у справах Блашкича, Прліча, Стругара). Втім, це легко виправити, якщо доопрацювати текст.

№15331-1 додає й перевагу: переслідування діячів культури та навʼязування вищості однієї культури над іншою. Але водночас проєкт обтяжений кількома вадами й до того ж помітно більш політичний за тоном: його супроводжує постанова №15338 із формулюваннями на кшталт «Путін назавжди зафіксував свій статус одного з найжорстокіших руйнівників української культури». Таку риторику на міжнародній арені традиційно сприймають радше як полеміку, а не виважену правову позицію.

Головна вада проєкту — територіальна привʼязка: переслідування діячів культури визнають геноцидом лише на ТОТ, хоч автори ніяк не пояснюють таке обмеження, що суперечить самій природі злочину: те саме діяння поза окупацією — формально вже не геноцид. Разом зі згадкою про «вищість іншої групи» (читай: ідею «триєдиного народу») складається враження, що норму писали під один конкретний конфлікт і виконавця. А таку по суті політичну позицію легше буде відкинути, особливо на міжнародній арені, де партнери зможуть аргументувати, що Україна криміналізує не геноцид як такий, а конкретного ворога.

Ще одна критична проблема — пояснювальна записка не збігається з текстом самого закону: вона в кількох місцях говорить про створення окремого злочину «культурний геноцид», а текст лише додає новий спосіб учинення до вже наявної статті про геноцид. Якщо ж цю частину скопіюють у фінальний текст проєкту, у майбутньому наші судді чи прокурори можуть стикнутися з тим, що не розумітимуть, як цю норму застосувати, а тому й узагалі не працюватимуть із нею. До того ж записка не пояснює, чому «нав’язування культурної вищості» взагалі має стосунок до геноциду: саму собою таку ідею можна висловлювати й без наміру когось знищити. Інакше кажучи, ідею (непогану) до закону додали, а логіку, чому вона взагалі є геноцидом, — ні.

І, нарешті, у проєкті змішано дві різні за вагою речі — розширення поняття геноциду та покарання за неевакуйовані музейні цінності. Складається враження, що автори ніби «урівнюють» найтяжчий міжнародний злочин зі звичайною службовою недбалістю, хоча за ступенем тяжкості це речі геть різного порядку.

Геноциду без умислу не буває

Простими словами: щоб довести геноцид, масштаб руйнувань не є головним чинником, хоч і важливий. Головне — це довести намір: тобто показати, що злочинну дію було вчинено саме для того, щоб знищити групу.

Тут може постати питання: а що як пам’ятка постраждала випадково — скажімо, ракета чи дрон відхилилися через дію РЕБ? Справді, таке трапляється. Але один такий випадок нічого не спростовує: намір не доводять за окремим епізодом, тим паче випадковим. Його встановлюють через сукупність різних чинників і дій, наприклад, системність ударів по об’єктах культури, риторику ідеологів чи виконавців геноциду, послідовність їхніх дій у часі, а також узгодженість цього з ширшою політикою — офіційними доктринами, діями на захопленій території (перейменуваннями, забороною мови, знищенням архівів) чи паралельним тиском на саму групу.

Культурний геноцид: практика й перспективи

Тут варто бути чесними. Сам собою новий пункт у законі — це не чарівна паличка. Він не означає, що завтра почнуть виносити вироки за культурний геноцид.

Що він справді дає, то це правильну рамку. Зараз слідчий, який документує знищення музею чи церкви, мусить «перекладати» це на мову фізичного насильства, обхідними шляхами доводячи намір знищити групу. Новий закон робить цей зв’язок прямим — і дає чітку основу для доказів і майбутніх вироків проти російського керівництва.

Ризик у тому, що це працює лише за двох умов: чіткий текст і реальна спроможність на місцях — навчені слідчі, прокурори, експерти-культурологи тощо. Без цього закон залишиться красивою декларацією.

Реальна сила цього закону — не стільки всередині України, скільки на міжнародній арені: наша країна веде боротьбу не лише за території, а й за те, якими словами світ описуватиме цю війну.

Визнання культурного знищення частиною геноциду може стати дієвим інструментом у цій боротьбі — адже це сигнал для серйозної міжнародної розмови й внесок у доктрину права, яка десятиліттями обходила культурний геноцид стороною. Україна тут не першопроходець — схожі дискусії вже точилися в Канаді щодо шкіл-інтернатів для дітей корінних народів і в уже згаданому Трибуналі щодо колишньої Югославії.

До того ж дедалі частіше міжнародні суди визнають порушення проти культури окремим злочином: таке ми бачили, зокрема, в рішеннях ЄСПЛ щодо ситуації в Криму та в Міжнародному суді ООН щодо дискримінації в освіті на ТОТ.

Замість висновку

Обидва проєкти не є ідеальними, однак якщо ретельно над ними попрацювати й не рухатися поспіхом, на емоціях від наслідків чергової атаки РФ проти української культури, то цілком може вийти якісна та практична норма, яку наші прокурори та судді справді зможуть застосувати на практиці проти російських злочинців.

По суті Україна зараз формує не лише власне кримінальне право, а й мову, якою світ описуватиме цю війну. Культурний геноцид може стати частиною цієї мови, але лише за умови, що він буде виписаний як універсальна правова категорія, а не як реакція на конкретного агресора. Адже сила правової норми вимірюється не тим, наскільки точно вона описує сьогодення, а тим, наскільки переконливою й актуальною вона залишається після того, як сьогодення стане історією.