Старим тут місце

Десять років тому в Україні в серіалі за моїм сценарієм знімався польський актор, правдива кінозірка Даніель Ольбрихський. На той час йому виповнився сімдесят один рік. Я не був на майданчику в момент, про якій оповім далі. Розказали колеги — і я відчув те, що називають іспанським соромом. Хтось із редакторської групи, керуючись вочевидь власною логікою і насправді нічого принизливого, крамольного чи знецінювального не бачачи, дописав у сценарії слово «старий» як вікову ознаку його героя.

Так сталося, що в ті часи продакшни ще замовляли сценарії російською, і так сталося, що Ольбрихський російську знає. Прочитавши ремарку, він — зі слів очевидців, — скинув сорочку, оголив торс і почав демонструвати отетерілим присутнім треноване тіло з саркастичним: «Хто тут старий? Ану, хто тут старий? Де ви бачите старого? Хто це написав?».

Як сценарист із досвідом я ніколи не описую вік, якщо це не пряма мова. Лише вказую його в дужках, і то цим вказівкам не обов’язково слідувати. Коротше, актор гнівався на сценариста за чужу ініціативу.

Згадалося це під час перегляду нового документального фільму від Суспільного «Анатомія віку». Враховуючи, що стрічка двосерійна, загальний хронометраж складає понад дві години. Навряд можна було менше, адже авторка і режисерка Олена Кривенко зібрала в одному проєкті тринадцять героїв плюс одного ейдж-менеджера (нова спеціалізація, але про нього окремим абзацом нижче). Всіх об’єднує вік — як зараз заведено казати й писати, 60+. А ось чого категорично не заведено і що не вітається, так це визначати згадану вікову категорію словами «старий» і «стара». Зібрані в один проєкт люди себе теж так не ідентифікують.

Загалом нинішній час доби декларує нові вербальні вимоги. Нема інвалідів, є люди з інвалідністю. Інвалідне крісло тепер — колісне крісло. Худих ще можна так називати, але товстого товстим — зась, бо це бодішеймінг. Згадувати колір шкіри, якщо це не білий, теж не толерантно. А самку собаки в жодному разі не назвеш «сучкою». Прикладів можна навести ще чимало, проте слова «старий» і «старість» до цього сегменту належать. Адже згадувати вік і навіть зважати на нього нині називається ейджизмом і подібна практика засуджується. Найбільш прийнятно — люди поважного віку, ще краще — віку щастя.

Я не знаю, чи слідують герої «Анатомії віку» новим тенденціям або ж чи готувала авторка кожного з них з урахуванням цих тенденцій. Проте жоден із них жодного разу не вжив слово «старий» відносно себе або інших. Вік задують регулярно, але — лише як справді вік щастя й, що цікаво, цілковитої незалежності від зовнішніх факторів. Звісно, не зважати на багаторічну війну та регулярні тривоги задіяні в фільмі герої не можуть. Мається на увазі інша незалежність: кожен у своєму житті вже досягнув усього, чого прагнув, тож відтепер, після шістдесяти років і далі, насолоджується життям винятково для себе. Як то кажуть, уже нікому нічого не винен.

Хтось із них після п’ятдесяти почав водити автомобіль і кататися на роликах. Хтось опанував великий теніс. Хтось не лише одружився, а й не соромиться заявляти, що має з дружиною такого ж віку регулярний секс. Та коли послухати їх і подивитися на них не окремо, а комплексно, приходить розуміння: практично жоден із запрошених до участі в фільмі своє життя у поважному віці не почав наново, з нуля.

Одне з обличь української футбольної та загалом спортивної журналістики Валентин Щербачов як віддавав замолоду, так і віддає зараз себе футболу й спорту в ширшому розумінні. В’ячеслав Дюденко не полишав перукарської справи й був зіркою своєї професії задовго до настання пенсійного віку. Алік Олісевич — жива легенда львівського андеграунду, один з останніх світоглядних гіпі, працює освітлювачем у театрі вже пів століття. Наталія Фаліон до того, як створити «Лісапетний батальйон», керувала музичною школою та створювала інші самодіяльні творчі колективи. Це лише медійні персонажі, але у фільмі все ж таки переважають люди з меншою медійністю або зовсім без неї. Що не означає відсутності в них схожих життєвих історій: практично кожен у віці щастя — слово «щастя» найбільш уживане тут, хай усякий розуміє його по-різному, — починає зосереджуватися на тому, аби розвивати в собі й для себе набуте замолоду.

Нема такого: мовляв, усю молодість і все зріле життя, весь свій робочий вік мене змушували робити те, чого я не хотів, ламали через коліно — і ось тепер я вільно дихаю, займаюся, чим хочу, нарешті стаю собою. Навпаки, складається враження, — хибне, до речі, але таки складається, — читання заготованого наперед правильного тесту про щастя, набутий досвід, свободу, творчість, любов. Враження ці від однакового, спільного розуміння людьми таких базових речей, як щастя, особиста незалежність, досвід, особисті кордони тощо. Під час перегляду швидше намагаєшся згадати або впізнати наступного персонажа, аніж шукаєш між ними світоглядні відмінності.

Трошки заморочує від загалом однакових, одностайних сентенцій і висновків: треба жити для себе, мати своє коло спілкування, займатися спортом, цікавитися життям — і будете жити довго й щасливо. Компенсує подібність монологів інша одностайність: ніхто не сприймає вік як вирок і ніхто не відчуває себе в календарному віці. Незалежно від року народження й соціального статусу всі вони молоді.

До речі, а як це представлено в літературі та кіно? Найперше згадується американська стрічка «Красиво піти» — оригінальна Мартіна Бреста, знята 1979 року, і більше знайомий сучасникам римейк Зака Браффа, створений 2017-го. За сюжетом, троє пенсіонерів вирішили на схилі життя пограбувати банк, проте яскравим від того схил життя не став. Актуальніше — «Юність» і «Благодать» Паоло Соррентіно, де немолоді герої кожного приймають свій вік не як фінал, а як досвід, яким хочеться ділитися. Роман Стівена Кінга «Безсоння» українською не перекладений, і його герої — чоловік і жінка віком під вісімдесят, у яких починаються романтичні, включно з інтимними стосунки. В Україні це передусім «Зів’ялі квіти викидають» Ірен Роздобудько, про останній притулок акторок пенсійного віку, та «Червоні хащі» Олександра «Фоззі» Сидоренка — теж про мешканців будинку для людей похилого віку, котрі починають інакше відчувати життя. Куди ж без «Старим тут не місце» Кормака МакКарті, жорсткої кримінальної драми про обнулення всіх кодексів, звичних немолодим людям, агресивними молодими ділками без честі.

До речі, про агресію. З агресивного кадру починається друга серія фільму, в якій на перший план виходить Євген Шагов, згаданий вище перший ейдж-менеджер України. Він завзято, з молодечим запалом лупить боксерську грушу, демонструючи гарну фізичну підготовку. Цей вступний кадр задає тон його присутності в проєкті: «Я і тільки я знаю, як знизити ваш біологічний вік, призупинити процес старіння».

У мене склалося враження, що це якась прихована реклама його єдино правильної методики. Озброївшись якою, кожен у перспективі зможе і здатен прожити довше і лишатися внутрішньо молодим. У чому дисонанс? У тому, що навіть не поради, а повчання пана Шагова жодному з героїв двосерійної стрічки відчутно не потрібні, навіть зайві. Адже маємо з одного боку активних людей того самого віку щастя, які без повчань ейдж-менеджера зробили свій життєвий вибір. Тобто дійшли до цього самостійно й ладні порадити іншим те саме. З іншого — підведення під життєвий досвід людей фундаменту власних наукових досліджень, котрі по суті складаються з численних заборон: те не їсти, стільки не спати, так і там не ходити тощо. Науковець чомусь уперто не враховує вже згаданої мною обставини: люди у своєму віці мають власні практики, власні вподобання та власні досвіди, на які й спираються у фінальних стадіях свого життя. Кожна людина враховує своє, а не чуже. Саме в цьому ключі від секретів щасливого життя в поважному віці. І так, слова «старий» далі уникаємо…

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).

Головне фото — Суспільне