Генерал Каволі: Україна показала Заходу, що таке справжня велика війна

Генерал Крістофер Каволі 38 років прослужив в армії США і вийшов у відставку чотиризірковим генералом. Він був 20-м Верховним головнокомандувачем ОЗС НАТО в Європі (SACEUR); цю посаду першим обіймав Дуайт Ейзенгауер. Європейське командування США (EUCOM) він очолював із 2022 по 2025 рік, ставши на чолі лише через п'ять місяців після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Фахівець із Росії, який читає російську військову доктрину в оригіналі, він тепер є партнером у Valor Equity Partners. Він поспілкувався з Бутсом Данлепом, колишнім офіцером армії, який служив під його командуванням в Афганістані, а тепер керує інвестиційною компанією RRA Capital, для подкасту "Boots on the Ground". Далі - розповідь Каволі про війну, якою він керував, і про ворога, якого вивчає десятиліттями, а також про промислову слабкість, яку Захід лише зараз намагається виправити.

Чому чотиризірковий генерал пішов працювати в приватний капітал

Бутс Данлеп: Розкажіть про свій перехід у Valor Equity і чим ви там займаєтесь.

Кріс Каволі: За пару років до відставки я вже бачив, що кар'єра добігає кінця. На щастя, я міг це спланувати - багатьом офіцерам такої можливості не випадає. І якраз тоді дві мої посади почали виявляти серйозні проблеми в оборонно-промисловій базі.

У мене було дві ролі. Як командувач Європейського командування США я насамперед відповідав за допомогу Україні, зокрема за постачання їй величезних обсягів боєприпасів і техніки. Це дало змогу побачити проблеми з нашими запасами - не лише в США, а й у всьому альянсі. Деякі позиції почали закінчуватися дуже швидко, наприклад артилерійські боєприпаси. Наші виробничі потужності були розраховані на мирний час, на рівень підтримки запасів. У нас просто не було спроможності виробляти такі обсяги техніки й боєприпасів, яких вимагає сучасна велика війна.

Водночас як Верховний головнокомандувач ОЗС НАТО в Європі я відповідав за відновлення здатності альянсу воювати у великому масштабі. Після холодної війни ми зосередилися на невеликих операціях поза зоною відповідальності - на Балканах, миротворчих місіях, в Афганістані. Тепер постало питання, як знову захищати територію всього альянсу, а це означало відбудову цілих структур, формування нових підрозділів, більше техніки, більше боєприпасів.

Тобто ці дві проблеми накладалися одна на одну. І я зрозумів, що великим стратегічним проєктом Заходу на наступне десятиліття стане відновлення здатності виробляти зброю й техніку у великих обсягах та впроваджувати новації на полі бою так, як ми бачимо в Україні. Кращого способу працювати над цим, ніж залучити до проблеми приватний капітал, я не бачив. Саме цим я, серед іншого, і займаюся у Valor.

Стигма навколо оборонної галузі зникає

Бутс Данлеп: Коли ми були в Афганістані, ще у 2006-2007 роках, технологічна галузь ставилася до оборонки як до тютюнового бізнесу - не хотіла й торкатися. Тепер Кремнієва долина дуже хоче допомагати. Що змінилося?

Кріс Каволі: У технологічному світі ми пройшли шлях від протестів співробітників проти будь-якої роботи, пов'язаної з обороною, до щирого ентузіазму щодо неї. Кілька тижнів тому я був у Гарварді й МІТ, де діє невеликий консорціум-інкубатор для молодих оборонно-технологічних компаній, які здебільшого засновують студенти й аспіранти. Рівень залучення та ентузіазму просто фантастичний. Гадаю, це пов'язано з почуттям служіння серед молоді, яка виходить із коледжів, - таким, якого в нас не завжди було останні 30 років.

Ця стигма стосувалася не лише Кремнієвої долини. Уряди європейських країн мали жорсткі заборони на інвестиції в оборону - пенсійні фонди не могли й наближатися до виробників зброї. Марк Рютте, ще коли був прем'єр-міністром Нідерландів, казав мені, що є три речі, в які не можна інвестувати: тютюн, порнографія та оборона. А я йому відповідав: дякую, Марку, дякую, що поставив мене в таку хорошу компанію.

Але тепер це здебільшого позаду. За останній рік ЄС послабив ці обмеження. Екологічні критерії, які раніше домінували в інвестиційних рішеннях, більше не стосуються оборони. Багато інституційних інвесторів у Європі нарешті можуть зайти в цю сферу, і це важливо, адже європейські ринки капіталу зовсім не схожі на наші, і компаніям там важче стати на ноги й дожити до самоокупності.

Переозброєння альянсу не може чекати

Бутс Данлеп: Ви казали, що важливість і терміновість переозброєння альянсу неможливо переоцінити. Чому?

Кріс Каволі: Тому що ми занадто сильно скоротили можливості після холодної війни. Під час холодної війни все в альянсі підпорядковувалося одному документу - Загальному плану оборони. Ми знали плани Радянського Союзу і мали план протидії їм. Він визначав рівень боєготовності, потрібні сили, порядок навчань, командну структуру. Коли Радянський Союз розпався, цей план втратив чинність. І 35 років НАТО не мало жодних постійних планів, лише кілька планів на випадок непередбачених обставин.

Натомість ми всі домовилися зосередитися на менших операціях поза зоною відповідальності. Вони відбувалися далеко, за нашою власною ініціативою, проти суперника, який нам не рівня. У це було закладено величезну гнучкість. Не потрібні були сили вище рівня бригади. Логістику можна було передати комерційним підрядникам. Це і був той самий славнозвісний мирний дивіденд, і ми всі його отримали. Ми оптимізували наші сили саме під такий тип війни - а це буквально протилежність того, що потрібно для ведення великої звичайної війни.

Потім настав 2022 рік, і в Європі знову несподівано спалахнула справжня велика війна. Голови урядів країн НАТО зібралися в Мадриді у червні і наказали моєму попереднику, Тоду Волтерсу, негайно розробити стратегію захисту території альянсу - забути про операції поза зоною відповідальності і показати, як знову захищати альянс. Я прийняв командування через п'ять днів, і моєю роботою стало переписування воєнних планів.

Коли план є, треба визначити, які сили потрібні для його виконання. Тож уперше з 1989 року в нас з'явилася вимога до структури сил, яка була воєнно обґрунтованою і спиралася на реальні плани. Саме звідси і взявся той список закупівель, що стоїть за відомою метою у 2 відсотки. На жаль, за моїми підрахунками, ближче до реальності було 3,7 відсотка нашого сукупного ВВП протягом десяти років. Звідси й беруться ті 5 відсотків: 3,5 відсотка на базову оборону для формування сил, яких вимагають плани, плюс 1,5 відсотка додатково на підготовку, логістику та інфраструктуру. Саміт в Анкарі кілька днів тому був якраз про це - ми узгодили плани, узгодили сили, кожна країна зголосилася розвивати конкретні спроможності. Тепер час це виконувати.

Одне слово, яким можна описати цю війну: масштаб

Бутс Данлеп: В Україні це виглядає як абсолютно нова доктрина - найдешевші дрони, ракети, засоби протидії дронам. Як виглядає план майбутнього бою?

Кріс Каволі: Найголовніше, що ми бачимо в Україні, - це масштаб. Просто масштаб, масштаб, масштаб: обсяги витрачених боєприпасів, кількість втрачених життів, кількість техніки. Це зовсім не те, до чого ми готувалися останні 35 років.

Росія втратила в цій війні понад 4000 основних бойових танків. Чотири тисячі. Для порівняння: у Великій Британії їх близько 200, і вона скорочує парк приблизно до 150. Франція має бойовий парк близько 220 танків. Канада - 74. Росія втратила танків у кілька разів більше, ніж увесь парк великого союзника - і до того ж замінила ці танки новими. Виробництво й витрачання матеріальних ресурсів - настільки вагома частина великої війни, що це повертає нас до часів Другої світової. Є вагомі підстави вважати, що в тій війні наша воєнна майстерність була цілком пристойною, а от промислова потуга - фантастичною, і саме тому ми перемогли.

А ми готувалися зовсім не до цього. 35 років операцій поза зоною відповідальності проти суперників, які нам не рівня, розбалансували наші сили. Ми не воювали ні з ким, у кого була авіація, тож позбулися наземної протиповітряної оборони. В армії США ми буквально списали всю нашу наземну ППО ближньої дії. Тепер вона знову потрібна.

Можливості без спроможності

Бутс Данлеп: Чи варто нам взагалі й далі будувати танки? Хіба зараз усе не звелося до дронів?

Кріс Каволі: У період, коли в нас не було рівного суперника, ми зробили кілька речей. Ми виходили з того, що виграватимемо бої швидко й коротко, тож оптимізували зброю саме під це. Генерали вимагали дедалі досконаліших систем, ми просили справді витончених розробок, і промисловість їх постачала. Тепер у нас фантастична зброя - бомбардувальник B-2 і подібні речі. Але їх надзвичайно складно виробляти, вони коштують дуже дорого, а їх виготовлення забирає багато часу, тож ми маємо їх небагато.

А потім потрапляєш у війну, яку не вигравають одразу, - затяжну війну, як в Україні, - і раптом виявляється, що потрібен значний запас боєприпасів, більше техніки, а виготовити це вчасно не вдається, бо зброю спроєктували надто складною для швидкого виробництва. Наша філософія проєктування дала нам колосальні можливості, але не дала спроможності виробляти у великих обсягах. У нашому арсеналі бракувало саме дешевої масової зброї.

І саме це можуть дати оборонно-технологічні компанії. Стартапу з п'яти людей складно за одну ніч побудувати бомбардувальник B-2, але вони цілком здатні знаходити творчі способи налагодити дешеве масове виробництво, і це вже добре спрацювало. Тож зрештою ми матимемо армію, в якій одна частина буде високотехнологічною, здатною робити те, що наші бомбардувальники B-2 зробили в операції "Опівнічний молот" (Midnight Hammer) проти Ірану торік. Основна ж маса залишиться застарілою технікою, доповненою технологіями, що підсилюють її ефект. Так виглядала більшість армій в історії. Перемагає та сторона, яка найкраще вміє підсилювати свою застарілу техніку.

Бутс Данлеп: Тобто танки в нас усе одно залишаться - просто ми їх адаптуємо, обвішаємо технологіями?

Кріс Каволі: В історії дуже важко знайти чарівну зброю, яка змінює все одразу. Останньою такою була атомна бомба. Зазвичай зміни відбуваються поступово. Мій друг, відставний тризірковий генерал Ерік Веслі, написав чудову статтю про те, що дрон - це як кулемет часів Першої світової війни. Кулемет змінив усе - аж поки не знайшли контрзасіб. Щойно британці винайшли танк, маневрена війна повернулася. Проблема з війною дрон проти дрона в тому, що це, по суті, бої повітря-земля, а вони не дають вирішальних результатів. Так країну не завоюєш. Саме тому в Україні все виглядає так, як виглядає, - дуже смертоносно, але без переможного результату.

Ерік дуже влучно сформулював: дрони ускладнили наземний маневр, але не зробили його непотрібним. Ця відмінність важлива. Має бути спосіб просуватися вперед із вогневою міццю й захистом, щоб узяти ключову територію або контролювати населення. Наразі це танк. Можливо, згодом це буде не танк, але хоч би що це було, воно муситиме діяти інакше, з новими технологіями, "прикрученими" зверху, щоб долати нинішню загрозу - дрони. А щойно дрони перестануть бути проблемою, з'явиться щось інше.

Що коїться в голові Путіна

Бутс Данлеп: Ви вивчаєте Путіна вже давно. До чого це все йде? Чи здасться він колись? Чого він хоче?

Кріс Каволі: Намагатися залізти в голову Путіна - справа небезпечна, але необхідна. Загалом досить очевидно, що він хоче відновити велич Росії. Він хоче, щоб Росію сприймали серйозно як світову державу, здатну домінувати у своїй частині земної кулі і з якою неодмінно радяться в будь-якому питанні глобального значення.

Завжди виникає питання, чи Путін стратег, чи тактик. Я б сказав, що він розуміє свою стратегічну мету, але переважно йде до неї через ситуативні тактичні рішення, сподіваючись, що вони накопичаться в щось таке, що приведе його до мети. У короткостроковій перспективі необхідна частина цього - підкорити Україну, заперечити її існування як незалежної нації.

Бутс Данлеп: Тобто ви не думаєте, що можлива мирна угода лише щодо Донбасу чи його частини?

Кріс Каволі: Він хоче все. Він хоче, щоб Україною керували з Москви на державному рівні, і хоче, щоб українці бачили себе частиною більшої російської нації, а не незалежним народом. Це частина дедалі більш месіанського бачення майбутнього Росії - і що грандіознішою робиться його концепція відновлення російської величі, то небезпечнішою вона стає.

Україна - це поточний проєкт, але цим не обмежиться. Гадаю, він почне з того, що намагатиметься відновити домінування на території колишнього Радянського Союзу, а потім повільно, але впевнено збиратиме її знову докупи. Це узгоджується з дуже реалістичним геополітичним поглядом на світ, зосередженим на географічних вузлових точках, які завжди мали значення в європейських війнах. У Росії історично не було справжніх природних кордонів - великих річок чи гірських хребтів. Натомість є широко відкриті коридори на кшталт Смоленсько-Брестських воріт, що проходять через Центральну Європу, - своєрідна магістраль, якою армії впродовж історії марширували в обидва боки. Він намагатиметься збирати території так, щоб поєднувати політичний контроль із вигідною у воєнному сенсі географією.

Чому ядерні погрози втратили силу

Бутс Данлеп: Після останнього саміту союзники пообіцяли десятки мільярдів на високоточні далекобійні удари, протиповітряну оборону й дрони, а українські дрони тепер долітають на 1800 миль (близько 2900 км) углиб Росії, за Урал. Чи є реальний ризик, що Путін застосує ядерну зброю?

Кріс Каволі: Я не з тих, хто вважає це неминучим ризиком. Путін час від часу досить ефективно брязкав ядерною зброєю, щоб відлякати нас від певних рішень. Але для нього це стає дедалі менш дієвим. Що частіше країни це чують, то більше розуміють, що навряд чи це справді станеться. Навіть у пікові моменти брязкання зброєю ми бачили дуже мало практичних кроків до реального розгортання чи застосування ядерної зброї - а ми, як ви розумієте, стежимо за цим дуже уважно.

На початку було важко. Під час холодної війни в нас були добре розроблені теорії стримування й управління ескалацією. Ми вивчали Волстеттера, Кана та подібних до них. У нас були рамки контролю над озброєннями, постійні консультативні органи, гарячі лінії й ціла мова сигналів, якими обидві сторони могли передавати наміри. Це було справді вражаюче. Разом з усім іншим ця майстерність зникла після холодної війни, і нам довелося заново вчитися їй - і на воєнному, і на політичному рівні.

Спочатку, у 2022-2023 роках, через це ми діяли значно обережніше. У міру того як зростала наша впевненість в управлінні стримуванням та ескалацією, ми почали йти далі. Пам'ятаєте, у 2022 році головним питанням було, чи не підштовхне росіян до ядерної зброї те, що Україні передадуть HIMARS. Тепер це звучить майже наївно. Не думаю, що нам загрожує щось подібне. Росіяни дуже ретельно підтримують стратегічну ядерну стабільність у відносинах із нами - саме тому, що не хочуть, аби варіант застосування тактичної ядерної зброї на театрі воєнних дій коли-небудь узагалі постав на порядку денному.

Іран і ті самі проблеми знову

Бутс Данлеп: Перейдімо до Ірану. Якби ви радили президентові чи союзникам, який курс дій був би найкращим?

Кріс Каволі: На це важко відповісти публічно - адмірал Бред Купер зараз обіймає в Центральному командуванні США (CENTCOM) ту саму посаду, яку я мав у Європейському командуванні США, і йому не потрібно, щоб якийсь відставник давав забагато публічних порад. Але я можу назвати теми, які напрошуються одразу.

В Ірані ми бачимо ту саму проблему невигідного обміну, що й в Україні. В Україні росіянам було дешево налагодити випуск копій "шахедів" і запускати їх хвилями, тоді як єдине, чим могла оборонятися Україна, - це надзвичайно дорога західна зброя, яку ми їй передали. Звідси й той відомий випадок, коли ракета Patriot вартістю 2 мільйони доларів збиває дрон за 20 тисяч доларів. Українці багато чого зробили для адаптації - розрахунки з кулеметами в кузовах пікапів, які збивають повільніші дрони. Але все це повторилося в ситуації з Іраном, який так само запускав низькі й повільні "шахеди", а ми не скористалися попередніми чотирма роками спостереження за Україною, щоб побудувати власні системи для їх збиття. У підсумку ми опинилися не на тому боці цього невигідного обміну. За останні кілька місяців ми зробили багато, щоб це виправити, і наші союзники в Перській затоці теж доклали чимало зусиль.

Друга тема - те, що географія визначає все на війні: вузлові точки, ключова місцевість, усе це формує, хто переможе, а хто програє. І нарешті, дуже й дуже важко досягти вирішальних результатів лише з повітря. Ми пробували це знову і знову в історії, і насправді є лише один приклад - Японія 1945 року, - коли повітряна міць сама собою дала стратегічний результат.

Бутс Данлеп: Іранці здаються ірраціональними, коли доходить до переговорів. Мене турбує, до чого це веде, і щодо Росії теж.

Кріс Каволі: Я б не вживав слово "ірраціональні". Я б сказав "позараціональні". У більшості країн є позараціональна складова в ухваленні рішень, яку важко зрозуміти ззовні, - і в Росії вона точно є. Можна сперечатися, що й у нас теж. В Ірані вона коріниться в тому, що це глибоко релігійний режим. Можна не погоджуватися з їхнім тлумаченням, але їхні рішення ґрунтуються на вірі й переконаннях, а не на нездатності мислити логічно. Це не те саме, що ірраціональність. Країні з такою історично секулярною традицією, як США, справді важко зрозуміти мотиви теократії, особливо радикальної.

Проблема в тому, що ми всі схильні до дзеркального мислення - припускаємо, що інша сторона думає так само, як ми, - і це створює сліпу пляму. Так відбувається з Іраном, так постійно відбувається з Росією. Ми просто не розуміємо мотивацію, і рішення не мають для нас сенсу.

Що він шукає зараз - у засновників і в лідерів

Бутс Данлеп: Коли ви дивитесь на оборонні компанії й компанії у сфері стійкості, що ви шукаєте як інвестор?

Кріс Каволі: Усе починається із засновника й команди, які мають бачення, компетенції для його реалізації, а також відданість і завзятість довести справу до кінця. Далі їм потрібен продукт, що відповідає ринку, - і цю відповідність ми маємо реально бачити. Valor зосереджується на стадії зростання - близько третини наших людей узагалі не займаються інвестиціями, вони входять до так званої групи масштабування: інженери, фахівці з виробництва та доходів, які приходять і допомагають компанії розв'язати конкретну проблему на шляху масштабування. Ми шукаємо компанії, яким це дасть унікальну перевагу. І ми ставимося до цього як до довгострокових відносин, тож розвиваємо їх поступово, спершу інвестуючи невеликі суми, поки з обох боків не з'явиться впевненість і довіра.

Бутс Данлеп: З огляду на ваш військовий досвід, що ви шукаєте в лідері?

Кріс Каволі: По-перше, щоб у лідера були правильні цінності - і для нас це означає, що вони збігаються з нашими. Досконалість і чесність, але, що критично важливо, відповідальність і скромність. Я рідко бачив, щоб десь особливо наголошували на цих двох останніх, а коли ближче познайомився з Valor, зрозумів, що тут це справжнє.

Крім цього, я спираюся на військові дослідження. Джордж Маршалл під час Другої світової війни замовив дослідження, щоб з'ясувати, що об'єднувало найвидатніших командирів дивізій. Точно визначити не вдалося - в одних була чудова фізична форма, в інших ні. Але дві риси були спільними для всіх найкращих бойових командирів: енергія та оптимізм. Заснувати компанію - це шалено важка робота, і потрібно мати просто бездонні запаси енергії - енергії, яка заражає інших. І потрібен оптимізм, віра в те, що все вийде і що противник хвилюється більше за тебе. Саме це дає змогу нав'язувати свою волю і долати проблеми.

Бутс Данлеп: Яка звичка лідерства дає найбільшу віддачу?

Кріс Каволі: Самоаналіз. Якщо в тебе звичка постійно запитувати себе, чи правильно ти вчинив, запитувати про це інших, дивитися на власні рішення одночасно з вірою і скептицизмом, - із часом судження стає дедалі кращим. Частина лідерства - не показувати підлеглим свою розгубленість, навіть коли ти справді розгублений, а інша частина - чесно розібратися з цим потім.

Тенденція, яку він хоче бачити зниклою, і та, яку хоче повернути

Бутс Данлеп: Яка тенденція, на вашу думку, мала б зникнути назавжди?

Кріс Каволі: Небажання йти на державну службу. Гадаю, зараз ми якраз бачимо, як ця тенденція обертається у зворотний бік - відродження інтересу до державної служби серед молоді 18-25 років, - і це важливо. Під державною службою я маю на увазі армію, уряд, навіть благодійність, але й загальне відчуття, що є речі важливіші за тебе самого, і готовність діяти відповідно. Громадянська свідомість. Самовідданість. А тенденція, яка їй передувала, - сподіваюся, вона й далі відходитиме в минуле.

Бутс Данлеп: Якби решта світу могла запозичити одну американську традицію, яка б це мала бути?

Кріс Каволі: Підприємливість - із розумінням, що невдача є необхідною частиною зростання, а не ганебною плямою, яка закриває решту кар'єри. Гадаю, це майже суто американська риса. Я міг би повезти вас у багато країн, які знаю і люблю, і показати культуру, де такого підходу немає.

Бутс Данлеп: Останнє питання. Яке спорядження ви особливо любите?

Кріс Каволі: Дві речі, бо вони йдуть у парі: паракорд 550 та армована стрічка (та сама, яку називають "стрічкою для 100 миль на годину"). Якби мені дозволили взяти з собою на безлюдний острів, у літак чи на пікнік лише одну річ, це був би рулон армованої стрічки і трохи паракорду 550.