Його вигадав Захід

Примітка редакції. Спроба приручити скажену собаку чомусь виявилась невдалою. Тож не будемо забувати, як цю загрозу вигодували.

Був короткий історичний проміжок, коли Захід вирішив, що Росію можна вмонтувати у власний порядок. Не перемогти остаточно, не розібрати на запчастини, не тримати в карантині, а саме вбудувати.

Масова культура, як завжди, побігла попереду політиків і почала продавати глядачеві майбутнє, якого насправді не існувало. У цьому майбутньому росіянин уже не був головним ворогом. Він ставав суворим, мовчазним і трохи диким партнером, який вбиває виключно таких самих поганих хлопців, яких не любить американець.

Після 11 вересня 2001 року головним універсальним ворогом став «міжнародний тероризм». Світова політика отримала нову зручну рамку, де реальних ворогів немає, а ВПК можна завантажити дорого і беззмістовно.

Напевно, у цій картині Росія виглядала майже ідеальним партнером. Велика ядерна держава, член Радбезу ООН із власним досвідом війни проти ісламістів. Росії це також було зручно. Другу Чеченську війну стало простіше продати західній аудиторії як місцеву ділянку глобальної війни з тим ворогом, якого на Заході вже знали.

Те, що вчора виглядало як імперська кампанія з воєнними злочинами, після 11 вересня стало картинкою для чийогось телевізора в Маямі. Трохи підчистити, підсвітити іншим прожектором — дивіться, та це ж боротьба з екстремізмом.

Чеченці влаштовують росіянам Беслан? Ні, що ви, це не акт відчаю після того, як росіяни вирізали в горах цілі села. Це — їхнє 11 вересня. Це — злий терорист, який просто так прийшов когось вбивати. І ось, Буш-молодший вже висловлює співчуття Путіну.

Десь на цьому місці російський спецпризначенець у західній уяві перестав бути прямим спадкоємцем радянського ворога і перетворився на корисного професіонала. Так, грубого, небезпечного. Але корисного. Вороги ж у нього ті самі. А це в нульові багато що прощало.

Кіно й відеоігри зловили цю конструкцію швидше за політтехнологів. У масовій культурі з’явився знайомий типаж російського бійця — мовчазний, похмурий, фізично сильний, зневажливий до бюрократії. Готовий працювати поруч з американським героєм проти терористів, наркобаронів або якогось генерала-зрадника. Звати його Іван чи Юрій.

У такій рамці росіянин ставав уже не політичним ворогом, а екзотичним членом того самого клубу. Американець був більш технологічним, демократичним і взагалі з гарним личком для постера. Решту, тобто весь бруд, простіше залишити комусь зі Сходу.

На відміну від багатьох сучасних авторів, я не вважаю, що це було любов’ю до Росії. Це відсутність кращої моделі майбутнього. У дев’яностих Росію сприймали як програну, залежну, зламану країну, яка ходить по світу з простягнутою рукою і ядерним арсеналом у кишені. У нульові вона вже виглядала достатньо сильною, щоб бути корисною, але ще недостатньо самостійною, щоб її знову сприймали як системного противника.

Вашингтон виходив із припущення, що Москва поступово увійде в західну економіку. В уяві американця це пік мрій для держави, яка може збудувати золоті гори на продажі своїх енергоносіїв. Неприємний, але цілком керований партнер.

Це була серйозна помилка сприйняття. Американці часто дивилися на співпрацю надто функціонально. Коли Росія почала перетворювати паради 9 травня на таке знайоме нам «побєдобєсіє», ніхто не помічав змін у цьому керованому партнері. Коли Путін приїхав до Мюнхена зі своєю промовою-погрозою. Коли керований партнер некеровано напав на Грузію, а його за це пробачили. Коли він напав на Україну, а його не добили.

Та це ми зараз такі розумні й навчені (хоч і не всі). Тоді надворі був час майже монополярного світу. Після розпаду СРСР американська культура могла дозволити собі переглянути статус росіян, яких більше не сприймала як рівну собі загрозу. Переможений противник буває цікавим персонажем.

Росія цим періодом скористалася максимально. Вона отримувала технології, гроші, ринки, легітимність і шанс описати власне насильство мовою західної «війни з тероризмом». Все, чим вона воює з нами зараз, отримало живлення тоді. Замість розрухи Єльцина, в якій за 10-15 років росіяни свої ракети радісно міняли б на картоплю чи макарони, до РФ потекли величезні гроші.

Як бачите, ці кошти пустили не на підйом російської глибинки чи нові лікарні. Саме це і стало головним уроком тієї епохи. США вважали тероризм порушенням наявного міжнародного порядку. Росія вважала сам цей порядок власною історичною поразкою.

З погляду масової культури, образ російського спецпризначенця був цікавішим для західної аудиторії, ніж образ російського ліберала-реформатора. Лібералів Заходу вистачало й у себе вдома. А це було для глядача щось новеньке.

Західна культура інтуїтивно захоплювалася саме цими якостями російської держави, які пізніше стали проблемою: культом сили, автономністю силовиків, презирством до цивільних інститутів, готовністю вирішувати політичні питання кулаками.

Російського бійця любили не за демократизм. Ніхто не чекав, що він проведе семінар про верховенство права. Його любили за ефективність і брутальність. Просто на Заході мріяли, що ця брутальність працюватиме в правильному напрямку — проти терористів, спільних ворогів, проти хаосу десь там. Подалі від європейських столиць.

Нульові були часом великої західної самовпевненості. Тому раджу сприймати образ російського спецпризначенця в західній культурі нульових як відбиток цілої епохи. Ось і вся романтика нульових. Трохи диму, трохи помилкової віри у «спільні загрози».

Світ раптом згадав, що якщо хтось професійно вміє ламати двері — то головне питання не в тому, наскільки він харизматичний. Головне питання, чиї двері він вважає для себе наступними.

Але зізнаюсь сам, тоді було легко вірити в таку версію майбутнього. Надто багато людей хотіли, щоб їхні особисті сподівання не були самотніми. І вони дійсно зробили все, щоб Росія могла стати нормальною державою. Шкода, що вона цього насправді не хотіла.

Як і випадковий роман у студентські роки, згадую цю помилку без зайвої гіркоти.