Кремль у плюсі, світ у заручниках: чому перемир’я США та Ірану не пережило навіть місяця

Менш як місяць минув від моменту підписання меморандуму між США та Ісламською Республікою Іран, а вже можна впевнено стверджувати, що сторони справді досягли повного взаєморозуміння. І в Тегерані, й у Вашингтоні одностайно констатували: меморандум втратив чинність, а разом із ним — і режим припинення вогню. Крім того, партнери з дестабілізації світової економіки погодилися, що настав час покласти край вільному й безперешкодному судноплавству через Ормузьку протоку. Залишилися тільки незначні розбіжності стосовно того, хто саме збиратиме данину. Банди вуличних рекетирів для вирішення таких питань зазвичай «забивають стрілку»; приблизно так учинили високі договірні сторони й у цьому випадку.

Для тих, хто не стежив за всіма перипетіями чергового сезону вже набридлого серіалу «Криза у Перській затоці»: приводом для відновлення бойових дій минулого тижня стали атаки Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) на торговельні судна, зокрема танкери, які прямували через Ормузьку протоку південним маршрутом — уздовж оманського узбережжя. Меморандум про взаєморозуміння зобов’язував Тегеран «докласти всіх зусиль, аби гарантувати безпечний та безоплатний прохід комерційних суден протягом 60 днів із Перської затоки до Оманської протоки й назад». Представники Ісламської республіки заперечують, що порушили свою обіцянку. Вони досить хитромудро тлумачать цей пункт угоди так, ніби він підтверджує, що саме Іран може розпоряджатися всім потоком суден і вантажів через протоку. Отже, стверджують у Тегерані, з благословення Вашингтона саме з іранцями мають узгоджувати свій рух усі судна. Після підписання меморандуму Ісламська республіка справді ніяк не перешкоджала проходженню через протоку суден, які обрали північний маршрут уздовж іранського узбережжя, і навіть, наскільки відомо, не стягувала з них плату. Водночас Іран чітко висловив намір запровадити збори в майбутньому, розробивши певну систему та визначившись із тарифами.

Паралельно посланці з Тегерана спокушали керівництво Оману взяти участь у розподілі ренти за експлуатацію природної торговельної артерії. І в цьому Іран діяв відповідно до Меморандуму, який передбачав ведення «діалогу для визначення майбутнього управління та морських послуг в Ормузькій протоці у співпраці з іншими прибережними державами Перської затоки, відповідно до чинного міжнародного права та суверенних прав прибережних держав Ормузької протоки». В іранській інтерпретації це означало, що інші прибережні держави Перської затоки можна буде поставити перед фактом, із міжнародного права слід узяти лише положення про територіальні води, а от з Оманом було б непогано домовитися.

Судячи з повідомлень медіа, в Маскаті вагалися. Окрім безумовної фінансової вигоди, пропозиція Ісламської республіки була то переконливішою, що робили її, як заповів Аль Капоне, з великим пістолетом у руці. Іран демонстрував фізичну здатність узяти під контроль проходження суден через протоку в односторонньому порядку, атакуючи тих, хто намагався скористатися оманським фарватером. З іншого боку, погодившись грати за правилами біснуватих аятол і встановивши новий режим функціонування Ормузької протоки на основі двосторонньої домовленості з Тегераном, Маскат налаштував би проти себе решту арабських монархій Перської затоки, Сполучені Штати, та й усю міжнародну спільноту. Крім того, Оман має юридичні зобов’язання гарантувати свободу судноплавства через водну артерію, що вважається міжнародною: султанат ратифікував Конвенцію ООН з морського права (на відміну, до речі, від Ірану, який керується тим, що її положення для нього не є обов’язковими).

Під час візиту американського держсекретаря Марко Рубіо до країн регіону наступного тижня після підписання Меморандуму про взаєморозуміння Оман підтвердив прихильність до вільного та безпечного судноплавства в Перській затоці. Після цього КВІР почав атакувати судна, що намагалися скористатися південним маршрутом. Офіційно Тегеран не брав на себе відповідальності за ці напади. Однак спроби американців, що прагнули зберегти переговорний процес, ухопитися за версію «окремих непідконтрольних радикалів, які намагаються зірвати угоду», виглядали непереконливо. Ісламська республіка була послідовною й відвертою у своєму специфічному тлумаченні Меморандуму як такого, що нібито надає їй повний контроль над протокою.

Зрештою іранські атаки зірвали угоду про припинення вогню. Збройні сили США у відповідь почали уражати іранські ракетні установки й об’єкти берегової охорони. Тегеран незмінно реагував на ці удари й публічно саме їх розцінював як агресію та порушення Меморандуму американською стороною. Після кількох раундів обміну обмеженими ударами, що супроводжувалися відчайдушними спробами посередників зупинити це божевілля, ескалація набула незворотного характеру.

І одразу після підписання Меморандуму мало хто вірив, що США та Іран зможуть досягти всеосяжної угоди, яка передбачатиме вирішення питання ядерної програми, протягом обумовленого двомісячного строку. Не було сумнівів і в тому, що не всі положення навіть підписаного Меморандуму буде виконано. Армія оборони Ізраїлю хоч і зменшила інтенсивність ударів по «Хезболлі», але, як і раніше, без вагань ліквідовувала бойовиків, які становили безпосередню загрозу або встигли відстрілятися по «сіоністських окупантах». Іран зі свого боку і далі чинив тиск на ліванський уряд, що навряд чи добре поєднується із зобов’язанням «сприяти забезпеченню суверенітету» Країни Кедрів. І це лише те, що стосується першого пункту Меморандуму, який проголошує припинення бойових дій.

Однак я сподівався, що взаємне усвідомлення безперспективності війни сприятиме подальшій імітації переговорного процесу хоча б протягом строку, визначеного Меморандумом. Домовленість виглядала як взаємоприйнятний розмін: відкриття Ормузької протоки у відповідь на зняття морської блокади Ірану. Сполучені Штати пішли на всі мислимі й немислимі поступки, аби знизити напруженість на світових енергетичних ринках. Виправданим здавалося припущення, що принаймні до проміжних виборів до Конгресу Вашингтон утримуватиметься від відновлення бойових дій.

Мушу зізнатись: я був занадто оптимістично налаштований. Протоку знову заблоковано, військово-морські сили США відновили блокаду іранських портів, американські ракетні удари вже не обмежуються прибережною смугою, а країни регіону знову зазнають іранських ударів у відповідь. Ба більше, деякі тенденції свідчать навіть про погіршення ситуації порівняно з ранньою весною. Кілька інцидентів свідчать про те, що єменські хусити готові підтримати своїх іранських покровителів і долучитися до протистояння, що загрожує розширенням хаосу на міжнародних морських торговельних шляхах. Трамп зі свого боку копіює рекетирські замашки іранців і анонсує 20-відсоткові збори з усіх товарів, що проходять через Ормузьку протоку, водночас не маючи змоги гарантувати безпечне судноплавство в ній.

Про безперспективність спроб військовими методами підірвати спроможність іранців атакувати судна в Ормузькій протоці без масштабної й тривалої сухопутної операції чимало говорили ще навесні. Морська блокада в певному сенсі продемонструвала ефективність, але вона не може забезпечити швидкий результат. До того ж в Ірану залишається непідконтрольний американцям канал зовнішнього постачання через Каспій. Росіяни вже активно розширюють порти Астрахані, Махачкали та Оля.

Кремль залишається головним вигодонабувачем від кризи в Перській затоці, а міжнародна спільнота — заручником амбіцій Вашингтона й Тегерана.