Що від нас приховував Гомер: справжня історія Одіссея

16 липня в український прокат виходить «Одіссея» Крістофера Нолана — найдорожчий фільм у кар’єрі режисера та перший в історії кінематографа, знятий повністю на камери IMAX. Голлівуд традиційно обіцяє глядачеві епос про великого героя. Проблема в тому, що Гомер, якщо читати його уважно, розповідав про інше.

Найвідоміший мандрівник світової літератури — не зовсім той ідеальний взірець, за який його видають шкільні хрестоматії. Насправді він намагався ухилитися від мобілізації, підступно знищив людину, котра його викрила, найперше після перемоги пограбував мирне місто, втратив усіх своїх людей і повернувся додому з розповідями, достовірність яких ніхто ніколи не зміг перевірити.

Саме тому гомерівська «Одіссея» — це значно цікавіший і складніший текст, аніж прийнято думати. Це, ймовірно, найдавніший у західній культурі документ про те, що фізично дістатися додому з війни — лише найпростіша частина повернення.

«Хмару всю чорну раптово наслав громоносний Кроніон на корабель наш доладний...»

Кар’єра славетного героя починалася з відвертого ухилянтства. Коли Агамемнон і Менелай збирали коаліцію проти Трої, Одіссей категорично не хотів воювати. Оракул попередив: якщо він піде на війну, то повернеться лише за 20 років жебраком. На той момент у царя Ітаки щойно народився довгоочікуваний син, він мав невелике заможне царство й красуню-дружину — й ані найменшого бажання покласти своє життя на вівтар чужої подружньої драми. Тож він просто вдав божевільного: запріг у плуг вола й осла, почав орати берег і демонстративно засівати його сіллю.

Його викрив Паламед — умовний голова комісії з «установлення придатності» й, можливо, єдиний персонаж циклу, розумніший за самого Одіссея. Паламед (який, за переказами, створив для греків частину алфавіту, придумав гральні кості та розробив систему маяків) просто поклав немовля Телемаха на борозну перед плугом. Батько інстинктивно зупинив запряг — і цим розписався у власному мобілізаційному розпорядженні на 20 років.

Свою помсту Одіссей плекав усю війну. За пізнішими джерелами, він підкинув у намет Паламеда золото й сфабрикував листа від троянського царя Пріама. Мудрого винахідника військо забило камінням як зрадника. Це варто пам’ятати щоразу, коли Одіссея називають «хитромудрим»: в оригіналі його хитрість має присмак не стільки гострого розуму, скільки жорстокої спецоперації проти незручного свідка.

Троянський кінь — вершина його інженерної думки — став прелюдією до того, як ціле місто вночі вирізали разом із літніми людьми й дітьми. А перша зупинка його флотилії дорогою додому — місто кіконів Ісмар — була пограбована просто тому, що трапилася на шляху: чоловіків убили, а жінок і майно поділили, про що сам герой спокійно розповідає в дев’ятій пісні. Античність ілюзій не мала: Данте відправив Одіссея у восьме коло пекла, де він горить в одному полум’ї з Діомедом саме за Троянського коня та інші «подвиги розуму».

«Вернеться все ж Одіссей…»

Усі хрестоматійні дива «Одіссеї» — циклоп Поліфем, сирени, чаклунка Цирцея, що перетворює людей на свиней, лестригони-людожери та спуск до царства мертвих — вміщаються лише в чотири пісні з двадцяти чотирьох. І всі вони розказані самим Одіссеєм. Герой сидить на бенкеті у царя феаків Алкіноя, який обіцяє йому корабель і багаті дари, і починає розповідати, де його носило цілих десять років. Є пряма залежність: що багатші обіцяні дари, то дивовижніша історія.

Гомер послідовно демонструє, що його герой віртуозно й із задоволенням бреше. Повернувшись на Ітаку, Одіссей на ходу вигадує собі щонайменше п’ять різних біографій — свинопасові, дружині, рідному батькові. Дослідники називають це «критськими оповідями», адже в кожній вигадці він чомусь родом із Криту.

Тож єдине джерело інформації про чудовиськ — це професійний брехун, якому конче треба було якось пояснити суспільству, чому із 12 кораблів і кількох сотень людей додому не повернувся ніхто, крім нього. Якщо перечитати ці епізоди як свідчення єдиного вцілілого, текст починає звучати як історія людини, котра просто конструює собі виправдання.

Вже у першому рядку поеми Гомер називає Одіссея polytropos — епітетом, який століттями перекладали як «хитромудрий» чи «велемудрий». Перекладачка англійською Емілі Вілсон запропонувала варіант complicated man, тобто «непроста людина».

«Цілих три роки вона лукавством морочить ахеїв...»

Поки Одіссей розповідає феакам про німф і чудовиськ, на Ітаці відбувається менш мальовнича, але не менш героїчна історія. Дружина Одіссея Пенелопа — це не плаский літературний символ пасивного очікування, яким її зробила пізніша традиція. Це досвідчений політик в облозі.

Сто вісім претендентів на її руку — не залицяльники в романтичному сенсі, а претенденти на трон, які роками бенкетують у чужому домі й проїдають чуже майно. За архаїчними нормами того часу вдова царя була легітимним інструментом передачі влади. Свекор Лаерт замість того, щоби стати опорою, занурюється в депресію та живе у страшних злиднях. Держави, яка б стала на захист цариці, просто не існує: вона — сама собі держава.

Жінка в повному розквіті сил, донька царя Спарти, постає перед жорстоким вибором: здатися, побудувати нове життя та поховати в серці гірку правду або приректи себе на нестерпне очікування й стати на захист власного дому. Подібно до левиці, яка після зникнення партнера мусить боротися за своє потомство від зазіхань чужих левів, Пенелопа стає для дитини і годувальницею, і захисником, і батьком, і матір’ю. Вона переживає те, що сучасна психологія називає амбівалентною втратою: ніхто не може ані підтвердити, ані спростувати факт загибелі чоловіка, тому емоційне завершення просто не може настати.

Тут з’ясовується, що найефективнішою зброєю в поемі є не лук, а ткацький верстат. Чотири роки вона терпіла грабунок, три з яких вигравала час, водячи за носа озброєних чоловіків. Вона обіцяла обрати нового чоловіка, щойно зітче поховальний саван для Лаерта, але щоночі таємно розпускала денну роботу.

Пенелопа стала хамелеоном: демонструвала силу й показувала зуби там, де це було необхідно, а потім зачинялась у спальні й гірко ридала. Жінка, змушена перетворитися на моноліт і вирватися з архаїчних соціальних норм, — хіба це не один із головних подвигів «Одіссеї»? Трагедія і героїзм Пенелопи нічим не поступаються шляху самого Одіссея.

«Годі дитиною бути!»

Поруч із нею дорослішає Телемах — хлопець, який навіть не пам’ятає батькового обличчя, бо той пішов на війну, коли йому не було й року. Чи змогли б ви вказати на вихід ста восьми кремезним чоловікам, якби були 16-річним юнаком, якого підтримують лише матір і старий знайомий? Телемах був бажаною дитиною, зростав у материнській любові, його зв’язок із батьком ретельно плекали. Проте у його вихованні критично бракувало сильної чоловічої фігури.

Батько — це той, хто дозволяє синові помилятися. Коли настає час пересідати на двоколісний велосипед, саме батько знімає додаткові коліщата. Він відпускає, аби потім із гордістю дивитися, як «майбутня зірка», попри збиті коліна, мчить йому назустріч. Для Телемаха цю роль узяла на себе жінка — богиня мудрості Афіна. Ховаючись за образами царя Ментеса та старого наставника Ментора (від чийого імені й походить саме це поняття), вона зняла з юнака ці «додаткові коліщата».

«Знову, доладне узявши весло, йди по світу блукати...»

Греки мали окремий жанр — nostoi («повернення»), цикл поем про шлях героїв додому. «Одіссея» — єдина з цих історій, що збереглася повністю. Саме від її ключового слова походить термін, вигаданий швейцарським студентом Йоганнесом Гофером 1688 року: ностальгія (від nostos — повернення та algos — біль). Цим словом він описував фізичну хворобу швейцарських найманців на чужих війнах — вони переставали їсти, спати й воювати. Тож туга за домом народилася саме як військовий діагноз.

Наприкінці ХХ століття психіатр Джонатан Шей, який десятиліттями працював із ветеранами В’єтнаму, прочитав Гомера як текст, у якому можна впізнати механізми бойової травми та складного повернення до мирного життя.

За Шеєм, міфічний маршрут Одіссея — це мапа станів ветерана. Лотофаги уособлюють залежності, в які тікають від болючих спогадів (супутники плачуть, коли їх відривають від солодкого плоду). Печера циклопа — самовпевненість командира, що призводить до загибелі побратимів. Сирени, які ваблять Одіссея не тілом, а інформацією про те, «що діялося під Троєю», — це румінація, нав’язливе й неможливе повернення до пережитого досвіду.

А сім років на острові Каліпсо — емоційне заціпеніння людини, яка плаче на березі й хоче лише додому, але не здатна зрушити з місця.

Найточніша психологічна деталь розкривається після прибуття. Одіссей не біжить обіймати родину. Він з’являється в лахмітті й перевіряє власну дружину, сина та слуг, з’ясовуючи, хто зберіг вірність.

Коли стара нянька Евріклея впізнає його за шрамом під час миття ніг, він миттєво хапає її за горло й погрожує смертю. Це класична гіпернастороженість людини, яка повернулася з пекла й розучилася довіряти. Фінал обертається моторошною різаниною — сто вісім трупів женихів, дванадцять повішених служниць і скалічений пастух. Громадянську війну на Ітаці зупиняє лише пряме втручання Афіни.

Гомер ніби зізнається: людських механізмів, щоби зупинити цю спіраль насильства, він не бачить. Аби знайти спокій, провидець Тіресій наказує Одіссеєві взяти весло й іти вглиб суходолу, поки він не зустріне людей, які не бачили моря й назвуть весло лопатою для зерна. У сучасному прочитанні це звучить як пошук місця, де війна нарешті втратить над людиною владу.

«Й не у хвилі морській тебе смерть після того легка спіткає…»

Втрачена антична поема «Телегонія» дописала цьому міфу ще гіркіший епілог: багато років по тому героя вбив Телегон — його власний син від чаклунки Цирцеї. Юнак, який так само виріс без батька й, припливши на Ітаку, просто не впізнав його. Цей своєрідний темний двійник Телемаха поставив крапку в історії великого мандрівника, прохромивши Одіссея списом із отруйним шипом ската.

Нолан перетворює цей матеріал на найдорожчий міф в історії кіно — близько 250 мільйонів доларів. Попри те, що фільм іще до прокату став епіцентром культурної «війни» через сучасні акценти акторів і некласичний кастинг (що обурило правих коментаторів, включно з Ілоном Маском), критики здебільшого відзначають безпрецедентний розмах і навіть елементи горору.

Нолана влучно називають «режисером-Роршахом» — у його фільмах кожен бачить підтвердження власних поглядів. І хоча трейлери продають нам класичного героя з м’язами та батальними сценами, Нолан, який зняв «Оппенгеймера» про тріумф як прокляття, навряд чи робитиме з Одіссея плаский монумент.

Ми дивитимемося фільм у країні, де «Одіссея» давно перестала бути античною метафорою. Де сотні тисяч жінок тримають свої доми і стають монолітами, як Пенелопа. Де зростає ціле покоління Телемахів, які часто не мають поруч своєї Афіни.

Гомер чесно попередив нас крізь тисячоліття: дорога додому буває значно довшою за саму війну, а повернення людини — це завдання на багато років.