Від закону до практики: протидія сексуальним домаганням у війську

Україна перебуває у війні на виснаження. За відсутності чітких строків служби питання залучення, утримання та розвитку людського капіталу в армії є так само важливими, як і постачання зброї.

Сьогодні фронт тримається завдяки двом ключовим ресурсам — мотивованим людям і зброї. У цих умовах особливо важливо не лише забезпечувати військо ресурсами, а й створювати безпечне та справедливе середовище служби. Питання СЗЧ набуло серйозних масштабів, і людей в армії неможливо зберегти лише завдяки належному забезпеченню чи підготовці. Військовослужбовці мають бути впевнені, що їхні права захищені, а умови служби гарантують справедливе ставлення та захищеність на всіх рівнях.

Це стосується всіх без винятку, але особливо актуальним є для жінок, кількість яких у Збройних силах України щороку зростає. Як повідомляв головнокомандувач Олександр Сирський, станом на 2026 рік у лавах ЗСУ перебувають понад 75 тисяч жінок, зокрема понад 55 тисяч військовослужбовиць.

Останніми роками тема сексуальних домагань, насильства за ознакою статі та дискримінації у війську перестала бути табу. 2024 року на сайті президента було зареєстровано петицію із закликом запровадити механізми протидії сексуальним домаганням в армії.

Водночас у соціальних мережах і медіа дедалі частіше почали з’являтись історії про випадки дискримінації й насильства. Наприклад, у липні 2025 року військова 155-ї окремої механізованої бригади з позивним «Мавка» Єлизавета Марцинюк заявила, що її побратим неодноразово домагався її, командування не допомогло їй у відстоюванні своїх прав, а офіцер психологічної підтримки звинуватив її саму та відмовився сприяти проведенню розслідування. Про цей інцидент командирка відділення взводу розвідки та керування бойових безпілотних систем розповіла у соціальних мережах. Хоча наразі цей пост видалено, в іншому дописі дівчина згадує, що була «свідком і жертвою домагань».

Раніше, 2021 року, начальниця відділу фінансового забезпечення Чернігівського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки підполковниця Ольга Деркач публічно заявила, що неодноразово зазнавала сексуальних домагань від керівника. Вона подала заяву до поліції, проте відтоді справа не просунулася далі досудового розслідування.

У відповідь на суспільний запит навесні цього року Верховна Рада ухвалила закон, який створив механізми реагування на випадки дискримінації й насильства за ознакою статі у військових колективах і зобов’язав командування реагувати на такі випадки, проводити службові розслідування, залучати гендерних радників та забезпечувати додатковий захист постраждалих. Утім, ухвалення закону — це лише перший крок: ефективність нових норм залежатиме від того, наскільки якісно їх буде впроваджено на рівні Міноборони та Генштабу.

Що мають зробити Міноборони та Генштаб, аби закон запрацював на практиці?

1. Підготовка командирів і гендерних радників. Закон покладає на них нові обов’язки. Вони мають не лише знати, що сексуальні домагання є неприпустимими, а й уміти правильно реагувати на такі випадки. Саме тому необхідно оновити посадові обов’язки гендерних радників, розробити чіткі алгоритми реагування та запровадити обов’язкове навчання для командирів і радників.
2. Ефективні механізми повідомлення. Якщо військовослужбовець боятиметься повідомляти про випадок або рапорт не прийматимуть, чи він «загубиться», довіри до системи не буде. Закон створює додаткові механізми захисту постраждалих під час проведення розслідувань, але для цього службове розслідування мають розпочати. Одним із таких механізмів може стати можливість подання скарг через Армію+. Це зменшить вплив людського чинника й додасть іще один запобіжник для об’єктивного старту розслідування.
3. Розбудова інституційної спроможності. Розслідування проводять на місцях, але якщо система дала збій, потрібні інституції, здатні приймати звернення, контролювати розслідування та захищати права військових. На сьогодні такими інституціями є Головне управління захисту прав військовослужбовців та Офіс військового омбудсмена. Стандартні операційні процедури для таких звернень допоможуть забезпечити швидке реагування та зрозумілий алгоритм дій.
4. Система збору даних. Має бути централізований збір та обробка даних щодо кількості звернень, їхньої категорії та результатів розслідувань. Цю інформацію також важливо зіставляти з даними, які є у громадських правозахисних організацій. Саме так можна побачити реальну картину: чи працює законодавство на практиці, чи залишаються прогалини, які ще потрібно закривати.
5. Зміна культури. Цей пункт є найголовнішим, адже мета закону — не покарати якомога більше військових, а створити культуру взаємної поваги. Тому командири мають насамперед на власному прикладі демонструвати нульову толерантність до сексуальних домагань, дискримінації й насильства.

Урешті-решт, упровадження цього закону — це не лише про захист прав військовослужбовців, а й про формування професійного сектору безпеки та оборони й зміцнення довіри всередині військових колективів. Люди залишаються в системі, якій довіряють. А довіра неможлива без справедливих правил, ефективного реагування на порушення та впевненості, що права буде захищено.

Саме тому ухвалення закону — це лише початок реформи. Попереду ще великий пласт роботи над розробленням підзаконних актів, навчання командирів та гендерних радників, посилення інституцій та зміна підходів до реагування на такі випадки. Лише тоді нові норми працюватимуть у реальному житті військовослужбовців.