Берлін згадав про укриття?

Примітка редакції. Здається, не лише в нас бомбосховища здали в оренду бізнесменам, і ось так зустріли війну.

Стіни Boros Collection, приватної колекції сучасного мистецтва в Берліні, мають два метри завтовшки. Вікна існують лише для декору — всередині повітря прохолодне, близько 10°C.

Про це нам розповідає гід, яка веде нас спорудою, що здається цитаделлю з арматури. Поки вона починає пояснювати, навіщо сучасному мистецтву потрібні такі укріплення, сирена повітряної тривоги наростає до пронизливої гучності. Вона лунає відтоді, як ми зайшли до будівлі. Жінка, яка стоїть поруч зі мною, заспокоює гіда, що ми все ще чуємо її слова. «Це вайб», — каже вона.

Те, що гід намагається донести до нас крізь шум аварійної сирени, полягає в тому, що будівля площею 3000 кв. м, у якій ми стоїмо, насправді є колишнім бомбосховищем часів Другої світової війни. Його будували у 1942 році за наказом Адольфа Гітлера. Об'єкт був розрахований на те, щоб прийняти від 1200 до 4000 людей. Сьогодні нас значно менше, близько десятка.

Якщо когось на екскурсії й дивує історія цієї будівлі, вони цього не показують. У Берліні майже все — релікт іншої епохи. Вже закритий нічний клуб Berghain колись був теплоелектростанцією. У північно-західному Берліні в пивоварні проводять паб-квіз у котельні колишньої фабрики лампочок.

А у травні у старому радіомовному центрі НДР, який сам колись був фанерною фабрикою, проходила виставка. Місто переповнене воєнною інфраструктурою. Тут можна пройти повз церкву чи офісну будівлю, стіни яких досі всіяні слідами від куль та інших бойових пошкоджень.

Берлін — місто бункерів. Там були сховища, де місцеві жителі колись ховалися від безперервних бомбардувань союзників. Є підземний комплекс, де Гітлер наклав на себе руки. У роки Холодної війни Берлін жив під загрозою ядерного знищення, обіцяючи вберегти громадян у бункерах, які мали відфільтровувати смертельну радіацію з повітря.

Багато міських сховищ простояли майже століття глобальних конфліктів. Тому для багатьох стало шоком, коли наприкінці 2024 року Федеральне відомство з питань цивільного захисту і допомоги в разі катастроф повідомило, що Берлін (як і решта Німеччини) насправді стикаються з небезпечною нестачею бункерів.

Колись у країні було приблизно 2тисячі громадських сховищ із місцями для 1,6 мільйона людей; сьогодні їх лише 579. У столиці вже не залишилося жодного придатного до використання бункера. Повернувшись до Boros Collection, ми чуємо, як сирена трохи стихає. Вона дає нам змогу почути, як саме це сховище стало частиною сумної статистики.

Після війни Reichsbahnbunker, як він колись називався, певний час слугував складом для бананів та інших імпортних тропічних фруктів. Після возз’єднання Німеччини у 1990 році він спорожнів і на певний час був покинутий. Потім він став тим, що й багато закинутих сховищ у Берліні, — нічним клубом.

«Уявіть собі до 50 діджеїв, які грають одночасно, і до 1000 рейверів у залі», — каже нам гід, поки ми дивимося кудись вгору. Клуб, який колись був тут і отримав винахідливу назву The Bunker, був одним із ранніх берлінських техно- і фетиш-просторів, рекламуючи хардкорні рейви і секс-вечірки від організаторів, які згодом відкрили Berghain.

«Коли впала Стіна, ми просто заходили до порожніх будівель, спускалися в підвали й відкривали для себе ціле нове місто», — каже Даніель де Пічотто. Вона — музикант, яка бувала там у ранні часи бункерних вечірок і допомогла змінити репутацію міста. «Ми не шукали саме бункери. Але, оскільки вони були там, зрештою вони стали клубами», — каже вона.

Протягом років The Bunker працював із вівторка до неділі, цілодобово, і не мав ані туалетів, ані водопроводу. Керівництво клубу запалювало свічки, які згасали, коли ставало надто мало кисню, щоб відвідувачі могли дихати, і це було сигналом: усім відвідувачам пора додому.

Такі умови — брудні, клаустрофобні й захопливі — були типовими для бункерних вечірок, каже нам де Пічотто. «Було дуже багато таких місць, де не було чорного входу, дуже вузькі коридори. Коли танцюєш усю ніч і приймаєш екстазі чи щось таке, про такі речі не думаєш».

Пізніше під час екскурсії ми зупиняємося в місці, яке колись було даркрумом The Bunker. Чорна фарба облупилася зі стін. «Кажуть, зі стелі тут капав дощ із поту», — розповідає наша гідиня. Сьогодні тут виставлено роботи тайвансько-американської художниці Брук Сюй.

У 2001 році німецький уряд продав колишній Reichsbahnbunker приватним особам. Через два роки його перекупили колекціонери мистецтва Крістіан і Карен Борос.

Нові власники хотіли відкрити музей, але архітектура перебувала під охороною як історична пам’ятка і не відповідала правилам безпеки, необхідним для громадських просторів. Натомість вони збудували на даху пентхаус у стилі Баухаус і оголосили бункер своїм постійним місцем проживання. Тож суто технічно ми перебуваємо на екскурсії їхнім житлом.

Коли за годину ми виходимо з бункера, денне світло на мить усіх засліплює. Зовні люди сидять біля вкритих графіті бетонних стін, обідаючи прямо під сонцем. Нікому не спадає на думку, що німецький уряд вважає: цілком може настати час, коли всередині бункерів їм буде набагато безпечніше.

Велика «дебункеризація» Німеччини триває вже певний час. Після 1990 року країна швидко знайшла кращі способи використати громадські сховища, дозволивши переобладнати їх під інші види діяльності, яким пасує темний бетонний простір, — музичні репетиційні студії, стрілецькі тири і щонайменше одну підтриману державою зону зимівлі кажанів.

У Фрайбурзі один бункер був викопаний на 33 метри углиб. Зараз там вирощують гриби для продажу в автоматі біля входу. А у Гамбурзі 50-метровий бункер Hochbunker, колись розрахований на десятки тисяч людей, тепер містить сад на даху, ресторан і готель Reverb Hard Rock.

У 2007 році Німеччина вирішила, що ризик іноземного нападу настільки низький, що утримувати громадські сховища більше немає потреби. Через рік вона почала системно демонтувати цю мережу, виставляючи бункери на продаж.

Панівна думка полягала в тому, що Німеччина оточена друзями, каже Норберт Геббекен, керівник Дослідницького центру RISK в Університеті Бундесверу. «Бундесвер, тобто збройні сили, і цивільна оборона вважалися табуйованими темами. Кожного, хто порушував це питання, називали розпалювачем нової війни».

Лише тепер у НАТО з'явився консенсус, що Росія може напасти вже до кінця десятиліття. Німеччина готує свої збройні сили, аби ті були готові воювати вже з 2029 року. «Цивільний захист стикається з найбільшим викликом за десятиліття», — каже Крістіна Левінські, речниця федерального міністра внутрішніх справ.

У травні міністр Добріндт оголосив про безпрецедентний план вкласти 10 мільярдів євро в посилення цивільної оборони. Наприклад, урядовці створять мобільний застосунок, який показуватиме громадянам найближчий бункер. Та уряд залишається нечітким як щодо загрози, так і щодо виконання плану.

Геббекен каже: «Досі ніхто не визначив, яка система озброєнь має бути "еталоном" — пістолет, дрон чи 10 тонн вибухівки. Тож ми не знаємо, від чого саме маємо себе захищати». Також незрозуміло, який тип і масштаб захисту мають забезпечити.

Інститут Геббекена провів дослідження для розроблення концепції сховищ, яка вже понад рік «лежить без руху» і не публікується департаментом Добріндта. Розпливчастий план Німеччини полягає не в будівництві нових сховищ, а в пошуку колишніх бункерів — а також підземних паркінгів, глибоких станцій метро та інших наявних просторів, схожих на підвали, — які могли б слугувати захистом у разі нападу.

Але щоб міста могли визначити такі простори, федеральний уряд спершу мав би встановити вимоги до сховищ, чого він досі не зробив. До того часу міста вільні зберігати або продавати бункери на власний розсуд, не думаючи ані про майбутнє, ані про минуле.

У Берліні бункер біля Бранденбурзьких воріт, де у 1945 році нацистського коменданта сфотографували під час капітуляції перед Червоною армією, мають знести. Там місцева влада хоче звільнити місце для офісів і квартир.

І прихильники збереження бункерів, і історики критикують ці плани; Берлінська рада з питань пам’яток стверджує, що бункер «символічно уособлює» кінець нацистського режиму і має бути збережений як частина історії. Але місто стикається з дефіцитом квартир, який, принаймні для декого, здається нагальнішим за удари дронів.

«Ми не стоятимемо на заваді новому житловому будівництву лише заради збереження бункера, який потім може стати місцем паломництва», — сказав місцевій газеті берлінський сенатор з питань міського розвитку Крістіан Геблер.

Тим часом Кай Гайне купував стільці. У нього вже кількасот стільців, складених у кімнаті з низькою стелею в бункері Blochplatz у берлінському районі Веддінг. Їх було придбано, щоб за потреби до 900 людей у бункері мали де сісти, якщо їм доведеться ховатися тут. Бункер колись планували приблизно на 2500 людей, каже він, можливо, навіть до 5000, — але це вже початок.

Гайне керує організацією Berliner Unterwelten («Берлінські підземелля») — це асоціація з приблизно 600 учасників, які опікуються більш ніж десятком колишніх бункерів у місті. Нещодавно вона змінила свій статут, включивши цивільну оборону, і планує перетворити два старі бункери на функціональні аварійні бомбосховища.

«Іноді мені здається, що Німеччина трохи сонна, — каже Гайне. — Почалася війна в Україні, і всі такі: "О, у росіян є атомні бомби, можливо, нам варто щось зробити". А потім їм знадобилося півроку, щоб створити комісію для пошуку укриттів».

Гайне показує мені, що ще є в бункері Blochplatz: кілька металевих двоярусних ліжок, 1200 літрів води. Є система фільтрації повітря, яку можна запускати вручну, якщо зникне електрика. Unterwelten намалювала на стінах неонові стрілки й обвела дверні проходи, щоб ніхто не вдарився головою.

Хоч би де ти перебував у бункері, всюди чути, як під тобою гуркотить метро. Пізніше інший член асоціації проводить мене старим каналізаційним тунелем, жартуючи, що в них «немає бюджету на автентичні запахи». Тож Гайне скептично ставиться до урядового плану.

«Я дуже сумніваюся, що до кінця року буде реально забезпечити сховища для 100 тисяч людей у Німеччині та окремий застосунок». Також малоймовірно, каже мені Геббекен, що Німеччина зможе досягти чогось подібного до концепцій сховищ у таких країнах, як Швейцарія, — відома своїм нейтралітетом держава, яка, за іронією, має найбільше бункерів на душу населення у світі, достатньо, щоб гарантувати захист дев’яти мільйонам громадян. Базове місце у сховищі коштує близько 2000 євро, краще обладнане — близько 10000. У масштабах країни йдеться про суму від 200 до 800 мільярдів євро. Німеччина не має ані грошей, ані технічних і людських ресурсів, щоб здійснити це протягом наступних двох десятиліть», — каже він.

Він пропонує свою теорію, чому всі зволікають: «Профілактика не має слави».

Між 1935 і 1945 роками Гітлер збудував у Берліні приблизно 1000 бункерів — деякі для окремих груп населення, як-от посольства, лікарні або інші державні органи. Один із таких екземплярів, колись призначений для міністерства продовольства і сільського господарства, належить до небагатьох укриттів, що ще залишилися.

У своїх пошуках того, що сталося з берлінськими бункерами, я намагалася відвідати Underground Lasergame — бізнес із лазертагу, який працює у старому бункері. Відгуки в Google багатообіцяючі: відвідувачі називають атмосферу «захопливою» й «автентичною». Але коли я приходжу, то бачу лише тротуар із непримітною металевою решіткою там, де мав би бути вхід.

Сучасні бункери можуть бути прихованими. У південно-східному Берліні я оглядаю одне таке укриття, яке тепер є клубним будинком мотоклубу 44er, давнього елементу байкерської сцени. Бункер не має дверного дзвінка, тож я можу лише дивитися на замкнені металеві двері з ручкою у формі чорної кістяної руки.

Мало хто говорить про повернення таких просторів для подолання критичної нестачі. Але є щонайменше одна людина, яка вважає, що уряд категорично ігнорує цілком придатні бункери.

«Вони стверджують, що укриття більше не функціонують, — вони чудово функціонують. Я експерт у таких речах», — каже Маріо Пейде, який керує BSSD Defence, компанією з будівництва бункерів і кімнат безпеки в Берліні. Його компанія зафіксувала різке зростання попиту після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, продаючи бункери розміром із садовий сарай і відновлюючи підвальні сховища; останнє становить 80% його замовлень.

Приватні бункери Пейде в середньому коштують від 50 до 70 тисяч євро, хоча індивідуально збудовані бункери з висококласними зручностями можуть коштувати у кілька разів більше. Він каже, що його клієнти представляють широкий зріз суспільства: самозайняті люди, лікарі, або навіть продавчиня з пекарні.

Попри те, що нестача громадських бункерів певною мірою відповідає його інтересам, Пейде вважає, що в багатьох випадках рішення було б таким простим, як просто відчинити їх. «Усі стіни на місці, стеля вся на місці. Там трохи брудно, треба прибрати». На його думку, законодавцям просто лінь цим займатися. «Їм начхати», — каже Пейде.

За три десятиліття миру німці забули, що означає бути у війні. Тепер вони мають зробити все можливе, щоб це згадати.

Тім Штухтей, виконавчий директор Бранденбурзького інституту суспільства і безпеки, формулює це питання так: «Чи готове наше суспільство говорити за обіднім столом про те, куди ми підемо, якщо зараз пролунає сигнал тривоги? Що ми візьмемо з собою?»

Йдеться не про те, щоб люди панікували і боялись, каже він. «Ви ж не хочете, щоб у них був непродуктивний страх. Але вони мають бути занепокоєні, і це занепокоєння має перетворитися на дію».

Штухтей показує індивідуальний військовий набір для виживання з їжею на кілька днів. Він закуповує такі коробки, які зберігаються до 25 років, оптом. Потім дарує їх на днях народження і коктейльних вечірках. «Я пишу на коробці: "Сподіваюся, тобі це ніколи не знадобиться. Але якщо знадобиться, ти згадаєш мене"».

На думку Штухтея, повернення бункерів, призначених не для розваг, вечірок чи відпочинку, було б символічним сигналом ворогам Німеччини. «Якщо ми чітко передамо це послання, тоді виявиться, що за 20 років в цих укриттях знову гратимуть техно».