Президент Литви Гітанас Науседа: «Твори Вітауте Жилінскайте збагатили літературу всього світу»

Минулого року давню традицію відзначати День захисту дітей 1 червня було перервано, й відтоді заходи, які традиційно асоціювалися з омріяними літніми шкільними канікулами, перенесли на похмуре 20 листопада («для синхронізації із Всесвітнім днем дитини та підкреслення пріоритету правового захисту»). Відтак ідея написати про дитячу літературу на початку літа стала неактуальною — а отже, до теми цілком можна звернутись і в його середині.

Писати про дитячу літературу непросто — можливо, тому що її забагато, і переважно низькоякісної. Адже існує поширена ілюзія, що писати для дітей найпростіше. Жодних логічних бар’єрів, жодних обмежень у героях і сюжетах. Що там морочитися? Головне — знайти видавця, який візьметься за просування чергової «чарівної книжки про какашки» (це не жарт: така книжка справді є на українському ринку).

На щастя, ситуацію з дитячою літературою добряче рятує перевидання старої перевіреної класики. Вічний і завжди популярний Вінні-Пух, трохи призабуті Малий і Карлсон, менш відомі, але доволі широко представлені на книжковому ринку герої «Вітру у верболозі» та, звісно ж, Гаррі Поттер, а серед української дитячої класики, само собою, широко представлений Всеволод Нестайко. Не слабне інтерес читачів та видавців і до Миколи Носова з його Незнайком.

Популярності не втрачає й серія пригод казкових чоловічків Муфтика, Півчеревичка та Мохобородька, вигаданих естонським письменником Ено Раудом (1928–1996). Найсвіжіше видання однієї з книжок — «Котячий набіг» — датується 2025 роком.

А роком раніше, 2024-го, на ринок дитячої літератури повернулася дещо призабута, але варта окремої уваги литовська письменниця Вітауте Жилінскайте. У видавництві «Ранок» вийшла друком її невеличка оповідка «Замок брехунів» (у перекладі Олександри Петраускайте), написана далекого 1968-го й екранізована у вигляді мультфільму 1983 року. Нібито простенька казка про те, чому не варто брехати, в Інтернеті час до часу зазнає глибоких інтерпретацій, адже ця дитяча історія стала таким собі посібником із симулякрів для початківців.

Герой казки, хлопчик Дінас, потрапляє до замку, в якому все виявляється імітацією: розкішна обстановка палацу — грубою та ненадійною бутафорією, смачні на вигляд наїдки — неїстівною тирсою та болотяними водоростями, а за підробними завісами із цукеркових обгорток замість веселого товариства з іграми й розвагами ховаються неволя та нудна й безглузда щоденна праця, на кшталт прив’язування до гілок опалого листя…

Такі казки «зі змістом» — дуже типові для Вітауте Жилінскайте (1930–2024), яка писала й сатиру для дорослих, але прославилася насамперед як дитяча письменниця, чиї твори перекладали з литовської не лише в СРСР, а й англійською, німецькою, португальською та іншими європейськими мовами. З нагоди смерті 94-річної авторки висловилися керівники Литви. За словами президента Гітанаса Науседи, твори Жилінскайте збагатили літературу всього світу: «Її глибока і смілива творчість завжди буде джерелом натхнення і віри в перемогу добра — в людському серці й у світі». «Не одне покоління виросло, читаючи її тексти, з них ми і сьогодні черпаємо мудрість», — додала тоді прем’єр-міністр Інгріда Шимоніте. Втішно, що ці твори були перекладені й українською. Так, 1983 року побачила світ збірка казок «Робот і Метелик» (переклад Ольги Градаускене, малюнки славетного Анатолія Василенка).

Попри милі картинки та позначку «для молодшого шкільного віку», деякі з казок збірки виявилися геть не легковажними і навіть не надто дитячими. Наприклад, «Коник у склянці» — зараз би цю казку оцінили зоозахисники. Сумна історія впійманого в банку коника, який у процесі ловлі втратив лапку і вдає перед цікавою комашиною публікою, буцімто у нього все гаразд, граючи на скрипці. Або історія двох рибок, які втекли з акваріума та загинули, не діставшись до омріяного океану. Чи оповідання про юного качура, що гине, стикнувшись із літаком…

Утім, не всі казки збірки аж такі сумні — але всі серйозні, інколи на межі переходу в жанр фантастики, як-от «Сміх паяца», де начебто оживають вічно розстріляні фігурки в тирі й мстяться хлопчику, котрий не втримався від спокуси і протринькав на кулі видані на продукти гроші…

Ну а безперечним шедевром, який просто необхідно перевидати наново, є казка Жилінскайте «Подорож у Тандадрику». В українському перекладі тієї ж Ольги Градаускене книжка вийшла друком 1986 року, лише за два роки після написання. Це повноцінна понад 250-сторінкова казка-мандрівка, написана в жанрі «Історії іграшок». У новорічну ніч іграшки, які мали бути викинуті на смітник, завдяки безсовісному водієві сміттєвоза опиняються не на звалищі, що вічно палає, а на лісовій галявині (бо шоферові закортіло не лише скоротити шлях, а й зрубати до свята гарну ялинку). Після цього починається дивовижна космічна подорож на планету Тандадрика, де іграшки живуть щасливо, їх не ламають, а навпаки, лагодять і шанують, — на, вочевидь, невипадково знайденому в лісі іграшково-справжньому космічному кораблі. Кожна з іграшок опинилась у сміттєвозі через своє каліцтво, а тому кожній хочеться потрапити на диво-планету та оновитися — й облисілій красуні Ляльці, й одноногому мудрому Пінгвіну, й однорукому Пілотові…

Під час фантастичних пригод у кожного героя проявляються й приховані вади характеру: у Жаби з її організаторськими здібностями — також підлабузництво і схильність до кар’єрних інтриг, у доброго та хороброго одновухого Зайчика — схильність до самозакоханості й авторитарної поведінки. І в «Подорожі у Тандадрику» Жилінскайте не зраджує своєму стилю, роблячи фінал казки несподіваним і, можна сказати, соліпсичним.

Враховуючи букіністичну рідкість виданої 40 років тому книжки та її несподіваний успіх у наших недобрих сусідів, які спромоглися перекласти її лише 2014 року, за належної розкрутки ця глибока, добра й повчальна казка могла б знову потішити і дітей, і дорослих, що мають смак до якісної дитячої літератури. А наразі охочі можуть прослухати її на YouTube-каналі «Тося читає казки», де коментатори з ностальгією зазначають, що це була одна з їхніх найулюбленіших книжок.