Харківський художній музей: як зберегти мистецтво і людей?

Російський дрон, який 14 червня пошкодив будівлю Харківського художнього музею та його експонати, водночас спричинив шквал критики в соцмережах.

На якийсь час там з'явилося безліч поціновувачів мистецтва та експертів із музеєзнавства. Звісно, можна не знати, що державний протокол евакуації з'явився лише в лютому 2026 року. Можна, мабуть, ніколи в житті не бачити самої будівлі музею й навіть не уявляти, скільки там поверхів. Але чи можна за такого рівня обізнаності розпалювати хейт на адресу музейників, — це вже питання морального характеру.

Проте можна й щиро співчувати або пропонувати реальну допомогу. Люди різні. Наша розмова із завідувачкою відділу зарубіжного мистецтва Харківського художнього музею Мариною Філатовою — про збереження людей, людяності та мистецьких творів. Саме в такому порядку.

«Ми, музейники, звикли говорити про культурні цінності, про фонди, про унікальні твори. Це наша робота, наша відповідальність. Але найголовніша цінність — людина», — впевнена Марина Іванівна.

— Пані Марино, коли перший шок і афект трохи минули, у пам'яті зазвичай залишаються найгостріші стоп-кадри. Як цей день починався для вас і ваших колег?

— 14 червня випало на неділю. І, хоч би як дивно це звучало, я досі думаю про це, як про єдиний щасливий збіг, що врятував людей. З початку повномасштабного вторгнення музей не працює для відвідувачів у звичному режимі. Харків є прифронтовим містом, культурно-масові заходи заборонені, у неділю музей був зачинений. У будівлі не було співробітників. І це головне. (Від уламків під час удару постраждали люди поблизу будівлі. — М.Б.)

Мій особистий нав’язливий спогад — звук. Я живу поруч із музеєм. Поверталася додому, і ця гидота пролетіла буквально наді мною, я це відчула фізично ще до того, як побачила. Сховалася в арку. За кілька хвилин був вибух. Це був такий звук, після якого тіло раніше за голову розуміє: щось сталося. Побачила пожежні машини, швидку, які мчали в бік музею. Зайшла в квартиру — одразу дзвінок від Віри Ярової, нашої головної зберігачки. Каже, поліцейський із пункту охорони зателефонував, що музей горить.

Домовилися: ми з чоловіком за десять хвилин будемо на місці, вона намагається дістатися якнайшвидше.

— Якщо відновити хронологію: що побачили, коли переступили поріг, як координували дії?

— У той момент хронологія — це не зовсім про послідовність. Це коли ти не встигаєш думати, а просто дієш на адреналіні.

Коли ми приїхали, біля музею вже були екстрені служби, ДСНС, швидка, поліція, мер міста Ігор Терехов. Пожежники розгорнули рукави й готувалися подавати воду. Я повідомила, що всередині ще є експонати. Ігор Терехов дав команду почекати з водою настільки, наскільки це було можливо. Почали ламати двері до сховища. Не було часу шукати колби з ключами, не було часу на звичну музейну послідовність дій. Допомагали рятувальникам усі: мер, наші співробітники, реставратори Харківської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України (ННДРЦУ), митці Харківської організації Національної спілки художників України (ХО НСХУ), заступник директора департаменту культури і туризму Харківської ОВА Олександр Костін, хлопці та дівчата з «Добробату», просто люди, які були поруч.

Ніякої «красивої» героїки. Дим, пил, напруга, уламки, крики, вода, сирена. Але всередині цього хаосу люди діяли максимально швидко. І дуже точно, бо будівля стара: 1914 рік, пам'ятка архітектури місцевого значення, побудована за проєктом Олексія Бекетова… дерев'яні перекриття, дранка між залами. Горить дуже швидко. Мабуть, найбільшим шоком був сам вигляд музею. А ще — безпорадність. Бекетовський особняк — це тіло музею. Його обличчя, його пам'ять, його нерв. І раптом ти бачиш його пораненим. Простір, у якому ми все життя берегли красу, сам потребує порятунку.

— Як вирішувалося, що рятувати в перші хвилини? Чи існує в музеї свій внутрішній протокол «медичного сортування», тобто «тріажу» для експонатів, коли цінність визначається, наприклад, за матеріалом?

— У музейній роботі завжди є розуміння пріоритетності. Ми враховуємо художню й історичну цінність, матеріал, стан збереження, вразливість до води, вогню, механічних пошкоджень.

Однак розмови про «сортування» розбиваються об реальність, коли пожежники кричать, що зараз усе рухне, і починають рясно лити воду. Тоді ти вже не думаєш про матеріал, а хапаєш усе, до чого дотягуються руки.

Вогонь знищує миттєво. Вода для творів мистецтва теж є страшною загрозою. Тому першочергові дії були дуже прості: винести те, що можна винести; відокремити мокре від сухого; не допустити подальшого намокання.

І весь час треба тримати в голові: жоден експонат не вартий людського життя. Це не красива фраза. Це правило, яке в надзвичайній ситуації має бути жорстким. Коли я була на тренінгу під егідою ЮНЕСКО щодо збереження культурної спадщини в умовах війни, зарубіжні колеги сказали дуже просту річ. Якщо в критичній ситуації перед вами людина, тварина й експонат, черговість порятунку саме така: спочатку людина, потім кішка чи собака. І вже тільки потім — експонат. Для музейника це навіть боляче чути. Бо ми роками живемо з думкою, що маємо зберегти твір за будь-яку ціну. Але будь-яка ціна не може бути людським життям.

— Як оцінюють на сьогодні масштаби та характер збитків? Які першочергові діагнози ставляться постраждалій частині колекції?

— Поки реставратори ННДРЦУ не завершили обстеження всіх постраждалих творів, я не маю права розкидатися висновками. Кожен предмет має бути звірений за документами, оглянутий і зафіксований актом. Важливо сказати, що постраждалі твори готувалися до евакуації, частково були спаковані. Їх не «забули». Вони були в процесі переміщення. Окремо рятували твори тимчасового зберігання, зокрема колекцію Іллі Лучковського. Саме про ці роботи багато хто питає, бо на відео було видно, як їх виносили. Але повний перелік і стан конкретних творів мають звучати тільки після офіційної фіксації. Інакше можна нашкодити. Сказати неточно — дати привід для чуток. Реставратор іноді бачить шанс там, де неспеціаліст уже поставив би хрест. Буває й навпаки: зовні робота здається не дуже пошкодженою, а всередині вже пішли процеси, які важко зупинити. Найважливіше зараз — стабілізація: висушити, не допустити грибка, не дати основі деформуватися ще більше, зафіксувати пошкодження, зробити описи. Реставрація — це місяці, іноді роки роботи.

— Чи вистачає для цього спеціалістів і специфічних матеріалів?

— Чесна відповідь: ні, таких ресурсів завжди мало. Особливо в Харкові. Особливо коли йдеться про цілу групу творів. Ентузіазм не замінює обладнання, матеріалів, реставраційної майстерні, вентиляції, безпечного фондосховища.

— Чи існує зараз загроза, що через бюрократичні затримки або відсутність фінансування постраждалі експонати не зможуть вчасно потрапити на реставрацію?

— Так, така загроза є. І вона дуже реальна. Реставрація потребує грошей, матеріалів, фахівців, часу, приміщень. Найнебезпечніше — втратити перші тижні, коли ще можна зупинити частину процесів руйнування. Мені навіть страшно подумати, якби ця жахлива історія відбулася у морози, коли промоклі твори неможливо було б підсушувати природним способом.

Бюрократія в музейній сфері існує не випадково. Вона захищає фонди. Але під час війни вона не має паралізувати порятунок.

— З якими юридичними та логістичними глухими кутами стикався музей усі ці роки з початку повномасштабної війни?

— На початок повномасштабного вторгнення не було сучасного, придатного саме для цієї війни порядку евакуації музейних фондів. Музейна система тягнула за собою старі радянські протоколи. І за цими протоколами для харківських музеїв у разі небезпеки була рекомендована евакуація фондів до російського Бєлгорода. Тобто люди на місцях мали приймати рішення в умовах реальної війни, а нормативна база жила в іншому вимірі.

Крім цих старих протоколів, існував ще загальний порядок евакуації у разі надзвичайних ситуацій, затверджений постановою Кабміну №841 від 30 жовтня 2013 року. Це чинний документ, він задавав загальну рамку: хто ухвалює рішення, організовує евакуацію, як працюють комісії, які органи залучаються. Але музейна колекція не вкладається в загальну евакуаційну схему. Для неї потрібен окремий порядок, з урахуванням обліку, збереження, реставраційних ризиків і юридичної відповідальності за кожен предмет. Картину, графічний аркуш, ікону, скульптуру чи предмет декоративно-ужиткового мистецтва не можна евакуювати за логікою звичайного майна.

— Які плюси та мінуси постанови Кабміну №229 від 18 лютого 2026 року?

— Вона справді важлива, бо затвердила окремий порядок тимчасового переміщення, тобто евакуації, культурних цінностей державної частини Музейного фонду України під час воєнного стану та їхнього повернення. Плюс у тому, що з'явилася зрозуміла зона обов'язкової евакуації. Культурні цінності мають переміщуватися із закладів, розташованих на територіях бойових дій або тимчасово окупованих, а також із закладів, що перебувають ближче як за 50 кілометрів від лінії зіткнення. Раніше музейники часто мусили доводити очевидне: небезпека реальна, вона тут.

Ще один плюс: визначено, що евакуйовані цінності мають переміщуватися до закладів, розташованих більш як за 75 кілометрів від лінії зіткнення. Це вже не абстрактне «безпечне місце». Також прописано черговість евакуації: унікальні культурні цінності та фондово-облікова документація, найцінніші твори загальнодержавного значення, потім інші культурні цінності державної частини Музейного фонду. Для великого музею це має значення, бо все одночасно евакуювати фізично неможливо.

Важливо і те, що у разі прямої загрози керівник закладу або уповноважена особа може самостійно ухвалити рішення про евакуацію, а потім невідкладно повідомити відповідні органи.

Але мінуси теж очевидні. По-перше, документ з'явився майже через чотири роки після початку повномасштабного вторгнення. По-друге, постанова не створює автоматично місця, куди можна вивезти колекції. Можна написати «належні умови зберігання», але спеціалізованих фондосховищ в Україні не вистачає. Багато безпечніших регіонів уже прийняли величезну кількість переміщених фондів.

По-третє, документ не вирішує питання людей. Можна прописати правильну черговість евакуації. Але хтось має знати колекцію так, щоб визначити цю черговість не формально, а по суті. Хтось має пакувати, переносити, описувати, звіряти, відповідати за акти, контролювати стан.

І все це роблять музейники. Часто за зарплату, яка не відповідає ані рівню освіти, ані масштабу відповідальності, ані воєнним ризикам. Сама постанова колекції не врятує. Її мають виконувати живі люди.

— На якому етапі зараз перебуває евакуація колекції?

— У нас було кілька черг евакуації. Найціннішу частину колекції вивезли ще на початку повномасштабного вторгнення. Але в нашій колекції — понад 26 тисяч предметів. Робота триває. Частина творів вже переміщена, частина готується, частина потребує огляду після удару, частина — стабілізації перед будь-яким транспортуванням. Не кожен пошкоджений предмет можна просто взяти й повезти. Іноді дорога може «добити» його остаточно.

— Зараз дискутується ідея нового приміщення. Як ви бачите цю перспективу?

— Проблема приміщення у Харківського художнього музею існувала давно. Колекція велика, будівля історична, але вона не пристосована до всіх вимог сучасного фондового зберігання. Думаю, музею потрібен не жест, а продумане рішення. Бекетовський особняк має залишитися частиною музею. Але фондова й виставкова робота в Харкові сьогодні потребує інших умов. Безпечніших, просторіших, технічно підготовлених.

Треба думати не лише про квадратні метри, а й про сховища, температурно-вологісний режим, укриття, доступність, транспорт для переміщення творів, реставраційні майстерні, простір для виставок і для людей, які там працюватимуть щодня. Музей має бути не лише красивою адресою.

І я дуже хотіла б, щоб це рішення не ухвалювали кулуарно або поспіхом. Тут мають говорити музейники, архітектори, реставратори, інженери, фахівці з безпеки. Бо якщо припуститися помилки на цьому етапі, ми потім десятиліттями будемо з нею жити.

— Сьогодні також обговорюється будівництво спеціалізованого підземного сховища для музею. Чи означає це, що класичний формат музею з великими світлими залами відходить у минуле?

— У місті, яке живе під постійною загрозою ударів, у музею обов'язково має бути захищена частина. І в цьому випадку підземне сховище для колекції — шанс вижити. Питання тільки в тому, що це має бути не просто бетонний підвал із табличкою «фондосховище». Це має бути професійний музейний простір: клімат, безпека, логістика, доступ реставраторів, нормальні умови для наукової та виставкової роботи. Інакше ми просто перенесемо проблему з однієї будівлі в іншу.

Хоч як це сумно, класичний формат музею у Харкові — справді вже романтичне минуле.

— Чи готові ми до «підземного кураторства»? Наприклад, як виглядатиме українське бароко чи класичний живопис у бетонних стінах підземелля?

— Саме слово «підземне» не має нас лякати. Питання не в тому, під землею чи над землею. Питання в тому, чи зроблено це професійно.

Звичайно, українське бароко в бетонному просторі звучатиме інакше, ніж у класичному залі. Класичне мистецтво теж сприйматиметься інакше. Але, я вважаю, це може відкрити нові сенси, якщо з цим працювати розумно.

Тут легко скотитися в красиву метафору. А музей більше не витримає самих лише метафор. Потрібна спільна робота, без якої «підземне кураторство» залишиться ефектною фразою.

Нові сенси не народжуються з руйнування автоматично. Руйнування саме по собі нічого не створює. Сенси доводиться витягувати з болю дуже обережно. Іноді я сама не знаю, чи маю на це сили. Але в такі моменти особливо ясно розумієш: за твоєю спиною стоять не інвентарні номери. Стоять Дюрер, голландська графіка, сотні років європейської культури, що зійшлися в Харкові. Стоять Аделунг, Каразін, Бецький, Алфьоров і багато інших людей, завдяки яким ця колекція стала можливою. І тоді вже не думаєш, чи вистачає сил. Просто розумієш, що не маєш права перервати цю історію. Тому сьогодні ми просто робимо свою роботу: рятуємо, звіряємо, пояснюємо, шукаємо можливості для нових проєктів.

— Чи немає у вас побоювань щодо можливого «перерозподілу» або децентралізації фондів на рівні вищих державних інституцій після війни?

— Було б дивно робити вигляд, що таких побоювань немає. Колекція — це цілісний організм. У нього є історія формування, логіка, зв'язки між творами, школами, авторами, колекціонерами.

Евакуація рятує, але роз'єднує збірку. І дуже важливо, щоб тимчасове переміщення не перетворилося на нову норму. Убезпечити колекцію можна тільки прозорими документами, чітким статусом переміщених предметів, державною позицією й професійною солідарністю. Харківська збірка має повернутися до Харкова, коли для цього будуть безпечні умови. І це треба проговорювати вже зараз. Не потім, коли всі втомляться, звикнуть і скажуть: «Ну, воно ж уже там». Ми стоїмо зараз тут, згадуючи наших попередників-музейників із 1940-х років, які так само рятували колекцію з вогню у Другу світову. Вони зберегли її тоді, а ми зобов'язані зберегти і повернути її зараз.

— Як колектив музею переживав хвилю критики?

— Дуже боляче. Я не проти критики. Але вирок без знання реальності — не критика. Це дуже боляче б'є по людях, які в цей момент не сидять у соцмережах, а рятують музей.

Питання ставити можна й треба. Музей — публічна інституція. Ми маємо пояснювати, що сталося, що робилося, які були рішення. З боку іноді здається, що існує якесь одне правильне рішення, якого просто не виконали.

Нам потрібна система, яка довіряє фахівцям і водночас захищає фонди. Бо зараз часто виходить так, що музейник відповідає майже за все, але не завжди має реальні інструменти, щоб це «все» врятувати.

І тут знову повертаємося до людей. Бо жодна інструкція не винесе роботи зі сховища. Жодна постанова сама не звірить інвентарного номера. Жоден наказ не замінить зберігача, який знає свою частину колекції й розуміє, що можна рухати, а що краще не чіпати до огляду реставратора.

Щодо другого поверху, чому колекція там була. Це було вимушене професійне рішення. Наш музей уже тричі страждав від вибухових хвиль, будівля має проблеми з фундаментом, а цокольний поверх абсолютно сирий. Ми рятували твори від повільної смерті від вологи. А тепер нас у цьому ж і звинувачують. Це не просто брак розуміння реальності сучасного Харкова, це системна хвороба нашого суспільства.

— Чи допомагає оголошений збір коштів?

— Будь-яка допомога зараз важлива. Фінансова, матеріальна, професійна, інформаційна. Потреб дуже багато. Збір коштів допомагає. Але це крапля в морі, і він не має підміняти державну відповідальність. Донати можуть закрити частину нагальних потреб. Стратегічне відновлення музею — це рівень держави, області, міста й міжнародних партнерів. І мені здається, тут треба говорити прямо: якщо музей є частиною національного культурного надбання, його порятунок не може бути приватною справою колективу.

— Голова НСХУ Костянтин Чернявський оголосив про збір мистецьких творів з усієї країни для поповнення колекції музею. Як ви бачите майбутню структуру цього нового спецфонду?

— Це дуже важливий жест солідарності. Художники відгукуються, вони сприймають Харківський художній музей як свій, навіть якщо живуть в інших містах. Для нас це справді відчутна підтримка. Музейний фонд не може формуватися стихійно. Навіть у такій болючій ситуації кожна робота має пройти фаховий відбір. Треба розуміти її художній рівень, історичну вагу, стан збереження, місце в колекції, можливості подальшого зберігання.

І є ще один практичний момент, про який не можна мовчати. Сьогодні музей фактично не має нормальних умов, щоб одразу приймати у фонди нові твори. Головне завдання — порятунок і стабілізація тієї колекції, яка вже є. Будівля пошкоджена, питання безпечних приміщень і робочих місць для співробітників стоїть дуже гостро. Тому зараз було б неправильно просто приймати все, що пропонують митці, і не мати можливості гарантувати цим творам належне зберігання.

Якщо НСХУ зможе допомогти не тільки самим збором, а й організацією безпечного тимчасового зберігання цих робіт, це вже інша розмова. Тоді можна було б сформувати окремий масив творів, зафіксувати його, забезпечити умови, а пізніше експертна комісія спокійно й професійно відібрала б ті роботи, які справді мають увійти до музейної збірки.

Ця ініціатива може стати важливим свідченням часу, сильною історією, якщо зробити її не на хвилі емоцій, а з повагою до музейних правил.

Можливий іще один шлях: частину творів, які митці готові передати на підтримку музею, можна було б представити на благодійному аукціоні, а кошти спрямувати на відновлення музею, реставрацію постраждалих робіт, обладнання безпечних приміщень.

Стара колекція — це основа, пам'ять, коріння. Новий фонд може стати відповіддю на теперішній час. Не заміною, а продовженням. Головне — не втратити профілю музею й не діяти хаотично. Харківський художній музей має залишитися інституцією з глибокою історією і живою сучасною позицією.