За ваше здоров’я відповідаєте ви самі: як парамедик і блогер Єн вчить рятувати життя гумором

У TikTok та Instagram Єна з Києва знають як парамедика, який уміє говорити про складну роботу простою мовою і з гумором, не завжди цензурно – але завжди влучно. Його відео збирають сотні тисяч переглядів, а багато хто зізнається, що саме завдяки йому уперше замислився про професію медика.

Як прийти в екстрену медицину після десяти років роботи барбером і хто ще може так зробити, що насправді відбувається на викликах швидкої допомоги і коли й кому треба викликати «швидку», а кому - ні, а також що він думає про "клятву Гіппократа", Єн розповів журналісту Коротко про.

“На викликах пацієнти теж мене впізнають - атмосфера одразу стає більш дружньою”

- Єн, нещодавно ви отримали премію United Bloggers Awards 2026. Що це за премія і наскільки це круто?

- United Bloggers Awards 2026 - офіційно зареєстрована в Україні премія за досягнення в сфері інфлюенс-діяльності, я отримав премію в номінації «Прорив року». Це офіційна нагорода, і це, знаєте, взагалі перша нагорода в моєму житті. Це дуже приємно.

Мені важливо через свою роботу підсвічувати соціальні теми - і я знайшов баланс між чорним гумором і серйозними питаннями. Зокрема це теми, пов’язані зі ставленням людей до екстрених служб України. Це допомагає рухатися далі, виходити на новий рівень, де вже можна говорити і про навчання, і про правила, і про повагу до професії. Контент поступово стає більш професійним.

Мені важливо, що завдяки аудиторії, яка росте, нагородам та інтерв’ю, у мене з’являється можливість захищати тих людей, про яких зазвичай мовчать і яких часто називають "обслуговуючим персоналом", хоча це зовсім не так. Тож у мене з’явилася така місія. Це не лише розважальний контент. Це медицина, це щось цікаве й корисне для людей. Я розповідаю про різні захворювання. У моїх роликах є трохи чорного гумору, трохи нецензурної лексики, але це не виглядає агресивно - радше як розмова з другом або старшим братом. Я пояснюю, чому не варто хворіти, що може статися, якщо захворіли, що це за стан чи хвороба.

Так людям легше запам’ятовувати інформацію - наприклад, про гіпертонічний криз та інші стани.

- А чому вирішили поєднати медицину з гумором?

- Я ділю людей на "красивих" і "смішних". І це не про зовнішність, а про поведінку. Бути "смішним" - це дозволяти собі бути собою, сміятися з себе, жартувати з інших. А "красиві" - це ті, хто живе за шаблонами: "мені треба сидіти тільки так", "не фотографуйте мене", "я не вийду з дому, поки не помию голову".

З такими людьми складно пожартувати, і їм самим складно сміятися з себе. Я відношу себе до "смішних" і люблю таких людей поруч. Тому гумор і медицина з’єдналися в моєму блозі природно - через життєвий досвід. Бо робота на "103" - це нескінченна кількість історій.

Напевно, ніде немає стільки смішних і водночас абсурдних історій, як в екстреній медицині. І найцікавіше - вони постійно повторюються. Так усе і склалося: захотілося розповідати, сміятися разом з людьми.

- І дуже вдало. Як керівництво реагує на ваші ролики? А колеги?

- Якогось особливого ставлення лише через те, що я блогер, немає. Але, як мені здається, завдяки мені стає більше людей з екстрених служб, які теж починають вести блоги і показувати свою роботу - справді важку фізично і морально.

При цьому постійно треба тримати баланс. Я ніби весь час ходжу по лезу ножа - дуже легко оступитися. Я знімаю не лише гумористичні постановки, а й реальні 24-годинні зміни, розповідаю про виклики. Пацієнти різні.

Тому треба дотримуватися лікарської таємниці: не показувати адреси, телефони, номери бригад. Я все змінюю - навіть вік пацієнтів. Але показую медичну історію як випадок, який може статися з кожним.

Я знаю, що мене дивляться. Кажуть, що я подобаюся навіть керівництву. Мене запрошують в Одесу, пишуть із Харкова - усе добре.

- Вас уже впізнають на вулиці?

- Так, і це приємно, коли ти просто гуляєш. Але під час чергування - це інше. Не всі розуміють, що я реально працюю на "103". Багато хто думає, що це сценічний образ.

Іноді підходять у момент, коли ти з реанімаційним рюкзаком, коли людина при смерті, а тобі кажуть: "Можна фото?" У мене ступор. Я відповідаю, що я на роботі, а у відповідь: "Ну буквально хвилинку". З дітьми це приємно, але з дорослими буває складно. І ти потім ще довго думаєш: люди просто не розуміють, що таке екстрена медицина.

На викликах пацієнти теж впізнають - атмосфера стає більш дружньою. Жартують: "Зніматимете про мене щось у своєму чорному гуморі?" Я кажу: "Давайте краще спокійно працювати". У більшості випадків усе проходить нормально. І під час роботи я нікого не знімаю.

«На жаль, на свою адресу часто чуємо образи»

- До речі, про нецензурну лексику. А вам не прилітає хейт через це? Як ви до цього ставитеся?

- Ставлюся до цього абсолютно спокійно. Нецензурна лексика - це частина нашої мови та повсякденного життя. Ми чуємо її щодня: не лише від себе чи друзів, а й від родичів, випадкових людей, перехожих. Вона була у наших предків, є зараз і буде в майбутньому. Головне - розуміти контекст і ситуацію, коли це доречно.

Наприклад, мені часто пишуть щодо нецензурної лексики у Facebook люди старші за 55–60 років. Я не ображаюся, бо розумію: у них інше виховання, інші життєві установки - це нормально. Але іноді вони настільки жорстко мені пишуть, що я думаю: "Вибачте, ви дорікаєте мені за пару міцних слів, а самі фактично мені погрожуєте".

- Напевно, як ви й казали, "смішна" людина може собі це дозволити?

- Так. Але знову ж таки все залежить від контексту. Звичайно, на викликах я ніколи не дозволю собі грубо звертатися до пацієнтів або використовувати ненормативну лексику. Хоча на свою адресу ми, на жаль, регулярно чуємо образи. Бувають навіть напади на бригади екстреної медичної допомоги.

- Нічого собі…

- Таке відбувається постійно. Нас можуть хапати за форму, штовхати, вимагати: "Обслуговуйте мене!", влаштовувати скандали. Звісно, не всі пацієнти такі, але подібні історії трапляються.

Єдине, від чого я сам намагаюся відучитися, - це звичка занадто лагідно звертатися до пацієнтів. Буває, розмовляю з людиною і автоматично кажу: "Сонечко, давайте я вам допоможу", "Зайчику, потрібно ж приймати ліки". До речі, так розмовляє дуже багато працівників швидкої допомоги. Іноді замість різкого слова автоматично виривається: "Сонечко". Замість того щоб сказати щось жорстке, відповідаєш: "Ну ви ж самі викликали швидку, зайчику. Чого ви від нас хочете?"

"Близько 70% викликів узагалі не потребують термінової госпіталізації і не становлять загрози для життя"

- А як ви взагалі стали парамедиком? Де навчалися? Плануєте й надалі працювати в екстреній допомозі чи хочете розвиватися в іншому напрямі?

- Я закінчив Київський медичний коледж імені Павла Гаврося. До медицини майже десять років працював барбером. Розумів, що це не моє. Паралельно займався танцями, вокалом, шукав себе. Водночас із дитинства мріяв стати медиком - можна сказати, це завжди було в мені. Але, як я жартую, у житті я був досить безвідповідальною людиною, і мене треба було тримати в суворих рамках.

Потім почалося повномасштабне вторгнення. Барбершопи закрилися, багато хто виїхав. Я залишився в Києві й нікуди не виїжджав. Зрозумів, що зараз маю шанс нарешті отримати освіту, про яку мріяв. Я завжди кажу, що вчитися ніколи не пізно. Вступив до медичного коледжу, закінчив його, отримав диплом і вже майже рік працюю на швидкій допомозі.

- І як вам робота на швидкій? Втомлюєтеся? Плануєте залишатися чи будете продовжувати навчання?

- Скажу чесно: хочу залишитися. Я завжди жартую, що піду зі "103" лише в одному випадку - якщо мене звільнять. І попереджаю: якщо це колись станеться, піду з великим скандалом. Поки мене не звільняють, я працюватиму. Я тут не через гроші - я справді люблю цю роботу.

На жаль, зараз, в умовах війни, повномасштабного вторгнення та постійних відключень електроенергії, кількість викликів не зменшується, а ставлення людей залишається тим самим. Багато хто просто не замислюється, що навколо повітряні тривоги та обстріли.

Буває, бабуся викликає швидку, бо їй сумно. Потрібно підняти настрій, дати корвалол, заспокоїти, обійняти, виміряти температуру. Молоді мами викликають нас для консультації. Ми безкоштовно приїжджаємо і пояснюємо: "Сонечко, вже багато років дітям не ставлять свічки при кожній температурі. Використовуйте парацетамол або ібупрофен - їх можна чергувати кожні шість годин".

І людям здається, що такі виклики - це нормально. А через війну, постійні відключення світла та величезне навантаження багато працівників звільняються. Нових приходить мало. Чоловіків мобілізують. На жінок лягає колосальне фізичне навантаження.

Уявіть: під час відключення електроенергії потрібно пішки піднятися на шістнадцятий поверх із медичною валізою, електрокардіографом, сумкою з обладнанням. А якщо ще потрібно нести кисневий балон, реанімаційний рюкзак і дефібрилятор - це практично неможливо. А потім пацієнта ще треба транспортувати вниз, наприклад при інсульті.

- А що ж робити?

- Багато хто не розуміє, що на виклик приїжджають не двадцять людей. Наше завдання - надати екстрену медичну допомогу і організувати транспортування пацієнта.

Якщо ви розумієте, що стан близької людини важкий і, найімовірніше, знадобиться госпіталізація, заздалегідь подумайте, хто допоможе її винести. Я ніколи не відмовляюся допомагати - завжди беру ноші і несу сам. Але це дуже важка фізична робота. І маленькі тендітні дівчата також несуть і великих чоловіків, і жінок. Саме тому багато хто не витримує такого навантаження і йде з роботи.

- До того ж виклик «швидкої» безкоштовний…

- Зараз триває реформа. Можливо, ви чули, що все частіше працюють бригади з двох людей: парамедик і екстрений медичний технік (водій без медичної освіти). Особисто я вважаю, що така система зможе ефективно працювати лише за однієї умови - якщо країна перейде на страхову медицину, коли непрофільні виклики оплачуватимуться пацієнтами.

Якщо йдеться про екстрений стан, який справді загрожує життю, - усе має покриватися державою. Але якщо людина викликає швидку лише для того, щоб виміряти тиск, дати каптопрес або зробити укол магнезії, то це не екстрена допомога. Близько 70% викликів узагалі не потребують термінової госпіталізації і не становлять загрози для життя. 

- А що ви думаєте про ідеї МОЗ створити спеціалізовані бригади медицини катастроф, які й виїжджатимуть на місця "прильотів" в перші хвилини?

- Знову ж таки, мають змінюватись умови. Сьогодні ж умови залишаються тими самими, а до звичайних викликів додалися повітряні тривоги, обстріли та прильоти ракет, на які ми зобов’язані виїжджати. Ми свідомо обираємо цю роботу і розуміємо, що ризикуємо власним життям. Але все одно сідаємо в машину і їдемо. 

Так само, як співробітники ДСНС і поліція, ми виїжджаємо на місця "прильотів". І, на жаль, бувають трагічні випадки, коли після повторних ударів гинуть парамедики та лікарі. Таке справді трапляється. Але ми все одно продовжуємо працювати. Проте саме через таку складність багато людей не витримують і йдуть із професії. 

- Ви часто згадуєте в роликах, що пацієнти, почувши відмову, можуть дорікнути вам клятвою Гіппократа: мовляв, ви зобов’язані допомагати… Це якось впливає на роботу?

- Таке я чую дуже часто. І не лише я - мої колеги, лікарі, медичні сестри. Я навіть знімав про це емоційне відео. Річ у тім, що сьогодні ніхто буквально не дає клятву Гіппократа. Ми живемо в сучасному світі. Клятва Гіппократа - це радше моральний орієнтир: не нашкодь, поважай пацієнта тощо. Але це не юридичний документ і не присяга. 

Якщо медичний працівник порушує закон, цим займаються відповідні органи. Іноді люди кажуть нам: "Дякуємо за службу". Я завжди відповідаю: "Ми не служимо. Ми працюємо". 

Усі ці розмови про клятву Гіппократа - радше красива традиція, символічний обряд. Але ніхто нікому нічого не винен понад свої професійні обов’язки. У кожної людини є право на відпочинок, право на особисте життя і право на робочий час. 

Якщо людина приходить у стаціонар, а їй відмовляють у консультації за відсутності екстреного стану, це не означає, що лікар поганий. Стаціонар призначений для лікування госпіталізованих пацієнтів, а не для прийому всіх охочих. 

Люди досі живуть радянськими уявленнями про медицину, коли існувало відчуття, що держава повністю відповідає за здоров’я людини. Тоді було простіше вилікувати працівника, повернути його на завод - і система продовжувала працювати. Сьогодні все інакше. За ваше здоров’я насамперед відповідаєте ви самі. Це ваше життя. Воно у вас одне. Саме так до цього і слід ставитися. 

- І останнє запитання. Про що ви мрієте? 

- Я не мрію. Знаєте чому? Тому що для мене мрії - це радше позиція внутрішньої дитини. Дуже багато мрій так і залишаються мріями. Я віддаю перевагу ставити цілі. А хочу я й надалі розповідати про екстрену медичну допомогу, залучати до цієї професії якомога більше молодих людей. 

Хочу, щоб продовжувалися реформи і щоб працівники екстреної медичної допомоги нарешті отримали справжній правовий захист. На жаль, зараз його практично немає. 

Є й творчі плани: розвивати музичний проєкт, збирати великі концертні майданчики, виступати перед глядачами. І над цим я також активно працюю. 

Конкретно

- Як зрозуміти, коли справді потрібно викликати швидку допомогу, а коли - ні? 

- На жаль, не можу дати універсальної відповіді і взяти на себе таку відповідальність. Кожна людина суб’єктивно сприймає свій стан. Один може важко переносити панічну атаку, інший - майже не звертати на неї уваги. Тому неможливо встановити правило, яке підійде всім. 

Але загалом важливо розуміти одну річ. Екстрена медична допомога - це не служба для підняття настрою, не консультаційний кабінет і не можливість викликати бригаду, щоб виміряти тиск, дати каптопрес або просто збити температуру. 

Якщо у дитини температура 38 °C і ви ще нічого не робили і просто не знаєте, що робити, - це не привід викликати швидку. Для цього існують сімейні лікарі. Екстрену допомогу слід викликати тоді, коли є безпосередня загроза життю. 

Хронічні захворювання - гіпертонічна хвороба, серцева недостатність, хвороби нирок, панкреатит, гастрит та багато інших - мають лікуватися у сімейного лікаря або профільного спеціаліста. За потреби людина планово проходить обстеження або госпіталізацію. 

Загалом краще не запускати своє здоров’я: регулярно проходити профілактичні огляди, здавати загальний і біохімічний аналізи крові, робити флюорографію. 

Щодо електрокардіограми: вона показує стан серця саме в конкретний момент часу. Для нас в екстреній медицині ЕКГ особливо важлива тоді, коли ми підозрюємо інфаркт міокарда - саме тоді вона справді інформативна. 

А сказати людині: "Ось при таких симптомах обов’язково викликайте швидку, а при таких - ні", я не можу. 

Є питання

Як почати працювати на «швидкій»

- Ви якось казали, що за рік роботи отримали багато повідомлень від підлітків і дорослих, які пишуть, що ви надихнули їх обрати медицину і піти працювати на "швидку". А як до вас приєднатися? 

- Навчатися. Це обов’язкова умова. Якщо говорити про те, як потрапити в екстрену медичну допомогу, є кілька варіантів. 

Перший - стати екстреним медичним техніком, якщо у вас є водійське посвідчення категорії B. Для цього вас навчають базових навичок надання невідкладної допомоги, насамперед серцево-легеневої реанімації. Медична освіта в цьому разі не потрібна. 

Ви працюєте водієм, виїжджаєте на виклики разом із парамедиком, допомагаєте йому на місці, виконуєте його вказівки, берете участь у транспортуванні пацієнтів і проведенні реанімаційних заходів. По суті, це робота, яку раніше виконували санітари у складі бригад швидкої допомоги. Зараз такої посади вже немає. 

Другий варіант - закінчити медичний коледж. Після 11-го класу навчання триває три роки, після 9-го класу - чотири. Ви отримуєте освіту за спеціальністю "парамедик". Після коледжу необхідно пройти додаткові безкоштовні курси та отримати п’ять обов’язкових сертифікатів. Це спеціалізоване навчання з надання екстреної медичної допомоги. 

Система підготовки зараз змінюється. Попередня модель фельдшерської освіти поступово зникає. У багатьох країнах професії фельдшера в звичному для нас розумінні взагалі немає. Сьогодні всі переходять на модель парамедиків. Головне завдання парамедика - надання екстреної допомоги при критичних станах: зупинці серця, утопленні, повішанні, ДТП, тяжких травмах, опіках, інсультах, інфарктах та інших станах, що безпосередньо загрожують життю. 

Ми не займаємося лікуванням пацієнтів і не призначаємо терапію. Наше завдання - стабілізувати людину, надати необхідну допомогу і доправити її до лікарні, де вже лікарі починають повноцінне лікування. Тож закінчуйте навчання і приходьте працювати до нас. 

- Тобто вік не має значення? 

- Абсолютно. Більшості моїх одногрупників було понад 35 років. Пам’ятаю жінку на ім’я Ольга - їй було приблизно 62–63 роки. Вона вступила просто тому, що хотіла закрити свій внутрішній гештальт. Вона казала: "У мене все є: сім’я, гроші. Я хочу здобути медичну освіту для себе, щоб краще розуміти, як допомагати своїм близьким". Зрозуміло, що в такому віці їй уже не хотілося йти працювати в екстрену медицину. Але це й не було метою. Вона просто хотіла навчитися. І, до речі, закінчила коледж із відзнакою. Тому людей, які приходять навчатися у зрілому віці, справді дуже багато.