«Чорний лебідь», якого не було…

У колонці «Федоров vs Сирський: чорний лебідь для влади» суперечка навколо відставки міністра оборони й публічної реакції головнокомандувача підводиться до ефектного образу: суспільне обурення нібито здатне перетворитися на «чорного лебедя» для влади. Образ яскравий. Проблема лише в тому, що це не той птах.

Метафора «чорного лебедя» – це не прикраса, а поняття з цілком визначеним змістом. І коли ним позначають подію, яка йому не відповідає, страждає не стиль, а сама якість аналізу. Тож почнімо з того, чим «чорний лебідь» є насправді, і чому нинішня ситуація ним не є…

Не кожна криза – «чорний лебідь»

Сам вислів давній. Ще у II столітті римський поет Ювенал писав про «рідкісного птаха на землі, подібного до чорного лебедя», маючи на увазі щось на межі неможливого: у Європі тоді були переконані, що чорних лебедів не існує. У 1697 році голландська експедиція Віллема де Вламінга знайшла їх в Австралії. Цей приклад назавжди увійшов у логіку як хрестоматійне нагадування: скільки б білих лебедів ми не бачили, одного чорного досить, аби спростувати твердження «всі лебеді білі».

Сучасного значення терміну надав Нассім Талеб у книзі 2007 року «Чорний лебідь. Про (не)передбачуваність». За Талебом, справжній «чорний лебідь» має одночасно три ознаки. Перша – це повна несподіваність: подія лежить поза межами звичайних очікувань, і попередній досвід практично не дозволяє її передбачити. Друга – це надзвичайний вплив на систему. Третя – це ретроспективна «очевидність»: уже після того, як усе сталося, з’являється натовп пояснень, чому це «неминуче мало статися».

Сам Талеб роками протестував проти того, щоб «чорним лебедем» називали будь-яку велику неприємність. Найвідоміший його приклад – це пандемія Covid-19, яку він відмовлявся так називати: ризик глобальної пандемії був відомий і давно обговорювався, несподіваною виявилася хіба що неготовність держав. Для протилежного випадку щодо великої, очевидної, але зневаженої загрози сьогодні існує окреме поняття «сірого носорога». Методологічно це два різні звірі, і плутати їх не варто.

Прикладімо цей тест до конфлікту Федорова й Сирського. Чи була ця подія несподіваною, тобто такою, що досвід не дозволяв її передбачити? Ні. Про напругу між міністром і головнокомандувачем писали й говорили задовго до розв’язки. Сам Федоров публічно розповів і про ультиматум, і про непідписані документи. Чи здивувала когось відставка як явище? Навпаки: коментатори найрізніших поглядів давно попереджали, що зіткнення двох управлінських культур у секторі оборони рано чи пізно вимагатиме рішення. Немає тут і ретроспективної раціоналізації, бо ніхто не пояснює постфактум те, чого не бачив наперед.

Іншими словами, за жодним із трьох критеріїв Талеба ситуація «чорним лебедем» не є. Це не приліт рідкісного птаха – це очікувана подія, яку багато хто передбачав. А «чорним лебедем для влади» вона не є, бо саме влада не могла не бачити цього зіткнення. Воно було закладене в самій конструкції.

Очікуване зіткнення – можливо, задумане…

Тут варто сказати те, чого колонка радше уникає. Призначаючи цивільного міністра з бекграундом технологічного менеджера поряд із бойовим головнокомандувачем, політичне керівництво не могло не розуміти, що зустрічаються не дві людини, а дві стихії: цивільно-бізнесова логіка швидких рішень і продукту, і виважена військова логіка, у якій ціна помилки вимірюється життями, а рішення мусить пройти крізь доктрину, планування й субординацію. Амбітність та авторитет міністра сумніву не підлягали. Отже, тертя було не збоєм системи, а її вихідною умовою.

Ставка, судячи з усього, робилася не на те, що один бік «переможе» інший, а на синтез: що з поєднання двох різних середовищ народиться новий шлях до перемоги, тобто інноваційний пошук, посилений повагою і взаємним розумінням. Це ризикований управлінський розрахунок, і він цілком міг спрацювати не так, як задумувалося. Але назвати заздалегідь закладене в конструкцію тертя «чорним лебедем» означає видати кероване (нехай і болісне) рішення за удар стихії, якого ніхто не міг передбачити. Це не одне й те саме.

Зверхньо поставився до слова «візія»?

Окремої уваги потребує теза, що Сирський «не просто зверхньо поставився до слова візія». Що це насправді? Це реакція на конкретну репліку головнокомандувача, який, відповідаючи Федорову, написав, що пишається Київською оборонною операцією 2022 року, завдяки якій у столиці «тепер можуть проходити брифінги, формуватися візії, ухвалюватися рішення». Це риторична шпилька, елемент публічної полеміки. Перетворювати її на доказ зневаги до стратегічної, концептуальної роботи означає будувати серйозне звинувачення на грі слів.

Бо якщо говорити не про шпильки, а по суті, варто спитати: чи уявляє автор, скільки затверджених концепцій, візій і доктрин стоїть за системою, якою керує головнокомандувач? Збройні Сили України діють на розгалуженій доктринальній базі, узгодженій зі стандартами НАТО, від доктрин: «Тимчасової доктрини застосування сил оборони України», «Об’єднані операції», «Об’єднане планування» до цілої родини оперативних і забезпечувальних документів. Та більше: на відміну від доктрин більшості союзників, ця база пройшла перевірку не на навчаннях, а в реальній великій війні.

А вже під час нинішньої війни й особисто за підписом Сирського з’явилися цілком предметні концептуальні документи: затверджена концепція розвитку ракетних військ і артилерії до 2030 року, затверджена Візія розвитку безпілотних систем Збройних Сил України з урахуванням розвитку противника, відбувається послідовна інституціоналізація безпілотних систем, від створення відповідних командувань до масштабування безпілотної компоненти й розвитку «малої ППО». Тобто саме та «візія», без якої не буває ані нових родів сил, ані серійних дронів, ані нових спроможностей на полі бою.

На цьому тлі твердження про «зневагу до візій» виглядає не як аналіз, а як необізнаність, або небажання зважати на документальний бік справи. І тут доречно нагадати банальне, але важливе для воєнного часу правило: варто думати, що транслюється в інформаційний простір. Образ головнокомандувача, який нібито гребує стратегічним мисленням, легко спростовується першим же переліком чинних доктрин, але встигає попрацювати на зовсім інші цілі.

«Привласнив перемогу під Києвом»

Так само обережності потребує формула, що Сирський «привласнив перемогу під Києвом». Що вона означає по суті? Головнокомандувач сказав, що командував Київською оборонною операцією 2022 року. Це не претензія, а констатація факту, зафіксованого документами й визнаного навіть його опонентами: сам Федоров публічно казав, що Сирський у 2022 році «врятував країну». Вказати на те, що ти керував операцією, не означає заперечити внесок усіх інших її учасників.

Оборона столиці справді була результатом спільної праці, а саме стратегічного й оперативного управління, військ, Сил територіальної оборони, Національної гвардії, прикордонників, СБУ, місцевої влади, волонтерів і цивільних. Але ця складність працює в обидва боки: як внесок суспільства не скасовує ролі командувача, так і роль командувача не скасовує внеску суспільства. Протиставляти їх – це штучно.

А головне тут, саме формулювання «привласнив перемогу» є не описом, а готовим гаслом. І тут доречне суто фахове застереження: щоб кинути таке звинувачення, замало добре відчувати слово. Лінгвістична освіта – річ безумовно корисна, але побудова подібних формул вимагає роботи з великим масивом історичних і службових документів, коректного вживання військових термінів, аналізу того, хто, чим і на якому рівні управління командував. Без цього «привласнення» лишається не встановленим фактом, а оцінним судженням, поданим із виглядом вироку.

Показова, до речі, й термінологічна неточність самої колонки – це вживання поняття «регулярні частини» так, ніби Сили територіальної оборони до них не належать. У законодавстві України немає поділу на «регулярні» та «нерегулярні» частини. Бригади й батальйони ТрО – це такі самі штатні військові формування Збройних Сил. Дрібниця? Для тексту, який претендує на експертність у питаннях оборони, доволі промовиста.

Ціна неточності на війні

Усе це – не заклик заборонити критику. Демократія передбачає право ставити незручні питання і владі, і військовому командуванню. Сам по собі конфлікт між міністром і головнокомандувачем – це нормальний елемент цивільного контролю, а не ознака катастрофи чи руху до «чекістської держави». Але право на критику не звільняє від відповідальності за достовірність і за наслідки сказаного.

А наслідки на війні цілком конкретні. Публічне конструювання образу некомпетентного вищого військового керівництва без належної доказової бази – це рівно та фактура, яку системно виробляє інформаційно-психологічна машина держави-агресора: підірвати довіру до командування, створити враження внутрішнього розколу, деморалізувати і суспільство, і партнерів. Коли аналітичну слабкість тексту, а саме: неточну метафору, звинувачення на грі слів, гасло замість доказу, підхоплює той, кому це вигідно, питання стилю перестає бути лише питанням стилю.

Називати речі своїми іменами

Отже, підсумуємо. Відставка міністра й гострий обмін репліками – це подія важлива, болісна й варта серйозної розмови. Але це не «чорний лебідь»: подія була очікуваною, багатьма передбаченою і, найпевніше, свідомо закладеною в саму конструкцію управління сектором оборони. Це не доказ зневаги головнокомандувача до «візій» відносно системи, якою він керує, і за його власним підписом стоїть доктринальний та концептуальний масив, якого бракує багатьом. І це не «привласнення» перемоги – це констатація командної відповідальності, яка не скасовує спільного характеру оборони Києва.

У мирний час неточне слово – це вада стилю. На війні це вже питання відповідальності. Сперечатися про майбутнє сектору оборони, про синтез технологічної і військової культур, про цивільний контроль, про темпи реформ можна й потрібно. Але робити це варто точними поняттями і перевіреними фактами, а не ефектними образами, які розсипаються від першого ж переліку затверджених доктрин. Птах, якого запросили в заголовок, так і не прилетів…

«Слово на війні – це теж зброя... І найгірше, коли воно б’є в спину власному командуванню…».

«Критикувати владу й генералів можна і треба. Але на війні ціна неточного слова вимірюється не редакторськими правками, а стратегічними наслідками…».