День пам'яті Сергія Параджанова: як навчитися розуміти кіномову одного з головних новаторів XX століття

20 липня — день пам'яті Сергія Параджанова. Один із найвидатніших та найбільш новаторських режисерів XX століття пішов із життя 20 липня 1990 року. Вiн — також один із небагатьох режисерів, який зміг переплавити прозу кінематографа на чисту поезію. У його зрілих роботах практично відсутнє все те, до чого звик сучасний глядач: немає ані звичної драматургії, ані психологізму в діалогах, ані самих діалогів — як майже немає й дії, без якої сучасне кіно годі собі й уявити. Сенс його мистецтва народжується завдяки зіткненню візуальних символів, де кожен кадр впливає на наше сприйняття як окрема віршована строфа. Дивитися таке кіно буває не завжди просто. Кінокритик Олексій Росовецький зібрав для вас кілька ключів, які допоможуть відчинити двері у світ Параджанова.

Він був одержимий красою матеріального світу і перетворював предметне середовище на головних героїв своїх фільмів. Це робить параджанівське кіно неймовірно тактильним — ти буквально відчуваєш через екран, який важкий оксамит або ж наскільки холодне срібло. Він розумів красу речей і знав, як передати своє зачарування глядачеві.

Як справжній поет від кінокамери, Параджанов знімав на плівку метафори. Кожен шматок мережива, кожен гранат, кинджал, книга або мушля бездоганно римуються один з одним в кадрі та перестають бути просто реквізитом — вони працюють як зашифровані візуальні послання. Питання в тому, як ви їх прочитаєте. Тож немає нічого дивного в тому, що сучасний глядач, звиклий до стилістики Нетфлікса, занурюючись у світ Параджанова, справді може відчути себе розгубленим і навіть обдуреним.

Тож як дивитися параджанівські фільми, щоб по-справжньому насолодитися його мистецтвом?

По-перше, не бійтеся впустити в своє життя карнавал. Через сумнівний статус великого та незрозумілого генія (який Параджанов сам охоче підтримував), його фільми часто дивляться з надміру серйозними та сповненими пієтету обличчями. А дарма!

Взагалі-то справжні шедеври кіно рідко бувають похмурими. Наприклад, Федеріко Фелліні, інший великий поет кінематографа, обожнював народний, балаганний гумор. Попри всю монументальність своїх кінофресок, Параджанов теж був великим хуліганом як в житті, так і в своєму мистецтві. Він обожнював провокації, буфонаду та гротеск (особливо в "Ашик-Керібі" та "Легенді про Сурамську фортецю"). У його фільмах багато гри, іронії та іскристих, майже дитячих радощів.

Важливо Альтернативна історія кіно: як Одеса втратила шанс стати столицею блокбастерів

По-друге, не чекайте від фільмів Параджанова класичної трьохактної історії із зав'язкою, кульмінацією та розв'язкою. Починаючи з фільму "Тіні забутих предків" (1965), побутова логіка в параджанівському кіно повністю поступається місцем прадавньому міфу. А в просторі міфу люди живуть не законами трьохактної драматургії, а підкоряються невблаганному фатуму.

У кіно Параджанова сюжет своєю чергою підкорюється поетичному ритму та візуальним образам. Його фільми потрібно сприймати так само, як читають вірші. А коли ми читаємо поезію, ми прислухаємося до ритму та рими, йдемо за поетичною логікою, намагаємося розгадати, що стоїть за тією чи іншою метафорою. Дозвольте екранним образам розгортатися вільно, мов поетичним строфам. Щойно глядач перестане марно шукати відповідь на запитання, що взагалі відбувається на екрані — опір матеріалу зникне миттєво.

Сучасне кіно веде нас за руку через увесь фільм до фіналу, як маленьких дітей. Серіали або студійні фільми підказують, на що звертати увагу, направляючи погляд глядача рухом камери. Параджанов, особливо у зрілій творчості, робить рівно навпаки. Він перетворює екран на щось подібне до пласкої середньовічної мініатюри.

Тож не чекайте, що камера зробить за вас усю роботу. Досліджуйте простір кадру самотужки, насолоджуйтеся фактурою килимів, полиском срібла, розгорнутою книжкою або гранатом, який стікає соком на біле полотно. Перед вами не просто реквізит: усі ці речі оживають безпосередньо в кадрі, розігрують власну виставу, де кожен предмет здобуває свій голос, і починається справжній діалог із глядачем.

І наостанок. Сприймайте всю цю етнографічну розкіш у кадрі — гуцульські, грузинські, вірменські національні строї, прикраси та обряди — просто як яскраву, барвисту містерію. Параджанов знімав поетичне кіно, а не документальні фільми для каналу National Geographic. Як видатний майстер колажу, із реальних фрагментів різних культур він збирав докупи власну, універсальну міфологію. І якщо прийняти правила його гри, фільми Параджанова — це завжди неймовірно красиве видовище, яке дійсно (перепрошую за банальність) збагачує нас та надихає.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані матеріали в рубриці "Думки" несе автор.

Важливо Місто, яке неможливо спалити: уроки Блумсдея з Джойсом на тлі російських обстрілів