Дипломатія без міністра: п'ять очікувань від нового глави МЗС України

В умовах війни посаду міністра оборони не можна залишати вакантною навіть на короткий час. Але так само шкідливо залишати вакантною й іншу ключову посаду, а саме: посаду міністра закордонних справ України. Однак саме цей феномен ми сьогодні й спостерігаємо. Два портфелі за конституційною і головною квотою глави держави виявилися порожніми. І скільки вони такими залишатимуться — питання відкрите.

Тим часом ситуація із зовнішньополітичним відомством є не менш важливою, ніж ситуація в Міністерстві оборони. Українські дипломати сьогодні є такими самими воїнами, як і наші військові. 

Просто вони воюють на іншому фронті — фронті консолідації міжнародної коаліції підтримки України, отримання зброї для українського військового, систем ППО, пошук партнерів для перспективних розробок, зміцнення санкційного тиску проти Росії, просування України до Європейського Союзу, НАТО, пошуку нових союзників і створення переговорних рамок для завершення війни.

Як і лінія бойового зіткнення, цей фронт не знає пауз. Міжнародна політика не припиняється ні на день, ні на мить. Щодня відбуваються зустрічі, переговори, ухвалюються рішення, формуються нові коаліції, розвивається комунікація. Саме тому Міністерство закордонних справ не може працювати в режимі очікування, без повноцінного голови.

Читайте також: Правова вакханалія президентських призначень

Хто б не очолив українську дипломатію, вимоги до нового міністра сьогодні мають бути цілком очевидними.

Передусім, повернення суб’єктності самому Міністерству закордонних справ. Саме МЗС має бути центром формування зовнішньої політики держави. Саме дипломати повинні визначати її професійний порядок денний, пропонувати рішення, відкривати нові можливості та брати на себе відповідальність за їх реалізацію. Українська дипломатія не може залишатися лише виконавцем чужих політичних рішень, з яких би високих кабінетів вони не спускалися. На чолі МЗС має бути відповідальний та ініціативний лідер, який в умовах війни буде посилювати, а не просто супроводжувати дипломатичні зусилля Глави держави. 

Друге: відновлення довіри у відносинах із нашими найближчими сусідами. Спадок останнього року виявився надзвичайно складним. Польща й Угорщина дедалі частіше ставали не прикладами успішного партнерства, а прикладами криз, які безпосередньо впливають на українські національні інтереси. Чеська Республіка, Словаччина, Болгарія. Ми вже втратили занадто багато людей, територій і часу. Не можна дозволити собі втрачати ще й союзників. Так само як і довіру. 

Відносини із сусідніми державами значною мірою визначатимуть успіх європейської та євроатлантичної інтеграції України. І про це слід не забувати.

Третє: прискорення вступу України до Європейського Союзу. Міністр закордонних справ не може бути непомітною тінню на цьому треку. Навпаки — він має бути чесним комунікатором між Києвом і Брюсселем та столицями держав-членів ЄС. Усі очікування, рекомендації та вимоги наших європейських партнерів повинні бути почуті не лише в МЗС, а й у кожному українському міністерстві, кожному центральному органі влади і на всіх пагорбах Києва. Членство в Європейському Союзі починається не в Брюсселі. Воно починається в Україні — з реформ, верховенства права, боротьби з корупцією та зміцнення демократичних інституцій. Завдання глави МЗС — не пом’якшувати чи вихолощувати вимоги наших партнерів, не виступати "адвокатом диявола", а забезпечувати їх розуміння і виконання всередині держави.

Читайте також: Конституція на картонці: чому українці знову вийшли нагадувати владі її межі

Четверте: НАТО. Попри війну і складну міжнародну ситуацію, ця тема не повинна відходити на другий план. А особливо на фоні позитивних результатів Саміту Альянсу в Анкарі та рішення про поглиблення взаємодії НАТО з Україною та надання 140 млрд доларів підтримки для нашої держави. Навпаки, українська дипломатія має працювати ще активніше, щоб питання членства України залишалося серед пріоритетів Альянсу. 

Україна має не лише просити про підтримку, а й формувати бачення своєї майбутньої ролі як одного з гарантів європейської безпеки.

П’яте: Глобальний Південь. Китай, Індія, Бразилія, Південна Африка та інші впливові держави цього регіону залишаються напрямком, де українська дипломатія поки що не досягла результатів, на які розраховувала держава. Насамперед це стосується Пекіна. Сьогодні логіка міжнародної політики полягає вже не в тому, що Китай шукає шлях до великих столиць світу, а в тому, що великі столиці світу шукають шлях до Пекіна. Україна також повинна бути присутньою у цьому процесі. Чим менше міжнародної підтримки залишатиметься у Росії, тим швидше наблизиться справедливий мир.

Міністр закордонних справ нового уряду отримає непросту, але водночас унікальну можливість. Це шанс не пояснювати помилки минулого, а виправити їх. Шанс повернути українську дипломатію на висхідну траєкторію. Шанс зробити так, щоб зовнішня політика знову почала приносити результати в найкращих інтересах української держави.

Бо дипломатія сьогодні — це не додаток до війни. Дипломатія сьогодні — це другий фронт України. І від успіху на цьому фронті залежить не менше, ніж від успіхів наших воїнів на полі бою.

Джерело

Про автора. Павло Клімкін, дипломат, ексміністр закордонних справ України

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.