Перезавантаження надії в Україні: чого домагаються учасники акцій протесту

Україна проживає свій другий досвід протестів з початку повномасштабного вторгнення. Щоправда, на відміну від першого, нинішній досвід — повністю автономний.

"Картонковий майдан" на підтримку НАБУ та САП мав "другий фронт" у вигляді європейських донорів. Західні дипломати тиснули на Банкову не менше, ніж протестувальники — і важко сказати, чия вага у кінцевому результаті виявилася більшою. А нинішній протест не може спиратися на підтримку ззовні — і залишає протестувальників наодинці з владою. Результат протесту визначить вагу та гучність голосу вулиці для кабінетів на Банковій.

Володимир Зеленський зумів створити штучну ідеальну бурю. Ще тиждень тому президент країни претендував на статус "прапора", навколо якого відбувається неминуче для воєнного часу єднання. Але арбітраж у конфлікті між популярним міністром оборони та непопулярним головнокомандувачем перетворив Зеленського на заручника власного вибору. Відтепер усі приречені протиставляти не лише Федорова і Сирського, а й до того ж Федорова і Зеленського. Президент міг вважати, що на тлі війни політична авансцена належить лише йому одному — а тепер виявив, що єднання навколо прапора залишилося, а ось сам прапор змінився.

Відставка Федорова навряд чи задумувалася як сигнал, але вона ним стала. Конфлікт між МО та ГШ у суспільному сприйнятті перетворився на конфлікт між реформами та статус-кво. Бінарна розвилка, в межах якої вибір президента всі трактують як ціннісний пріоритет. Четвертий міністр оборони раптово перетворився на символ, і ставлення до нього визначає кожного в політико-етичних координатах. Нові підходи чи старі правила? Технології чи паперова армія? Тиждень тому Федоров був людиною з команди президента. А сьогодні ставлення до Зеленського визначається тим, як він розпорядиться долею Федорова.

Апаратна перемога головнокомандувача тепер ризикує виявитися пірровою. Якщо в перші дні протесту головне гасло зводилося до вимоги повернути міністра, то тепер воно дедалі частіше вимагає зміни головнокомандувача. Для президента ця трансформація в чомусь навіть на руку, бо вона позбавляє його ролі головного антигероя. Але заміна головнокомандувача сама собою може не вгамувати хвилю вуличного невдоволення. Бо для вулиці може виявитися важливим не лише те, кого змінюють, а й те, на кого саме його змінюють.

Важливо Федоров, Залужний, Сирський: хто і як використовує акції протесту в Україні

Можна скільки завгодно пояснювати протестувальникам, що кадрова політика не керується децибелами. Що армійський професіоналізм не визначається публічністю. Що воєнний час вимагає ієрархії та єдиноначальності. Але ці аргументи перестають діяти, коли головною мішенню кадрових перестановок стає суспільний оптимізм.

Прозвучить дивно, але одне із завдань тих самих виборів — це перезавантажувати надії в країні. Ротація влади дає змогу обнулити лічильник публічної фрустрації та депресії. Призначення Федорова стало одним із таких обнулень — і президент не дозволив йому пробути на посаді достатньо довго, щоб накопичити неминучий для цієї посади репутаційний негатив. Люди виходять протестувати не так за нього, як за самих себе. І за ту мрію про майбутнє, яку їм спершу подарували, а потім достроково спробували відібрати.

Безглуздо намагатися здолати міф аргументами. Його можна перемогти лише за допомогою іншого міфу. А ми перебуваємо в ситуації, коли ексміністр оборони перетворився на осередок очікувань. Що час працює на тебе, а не проти. Що "завтра" буде краще, ніж "сьогодні". Кадрове рішення президента раптово перетворило Зеленського з арбітра на одну зі сторін конфлікту. Якщо раніше був він і всі інші, то тепер у межах нового порядку денного є Федоров і всі інші, включно з президентом.

Можливо, ми стали свідками "проблеми тривалого правління". Коли відсутність необхідності озиратися на вибори позбавляє політика відчуття духу часу. Ви хочете відправити прем'єра послом до США, замінити міністра оборони на міністра внутрішніх справ і зберегти головнокомандувача. В результаті звільнена прем'єр-міністерка відмовляється їхати послом, звільнений міністр МВС відмовляється стати міністром оборони, звільнений міністр оборони перетворюється на головного фаворита вулиці, яка тепер вимагає відправити на пенсію головнокомандувача.

Останні два роки наша країна живе в умовах нового соціального договору. Вторгнення унеможливлює проведення виборів — і додаткові роки каденції президента та парламенту можливі в межах консенсусу воєнного часу. Суспільство погоджується вважати політиків легітимними, а влада зобов'язана відповідати громадському запиту на справедливість та обґрунтованість рішень. У липні минулого року спроба порушити цей баланс вивела на вулиці людей із картонками, які нагадали владі про "червоні лінії" в питаннях боротьби з корупцією. Рік по тому суспільство проводить нову червону лінію вже в питаннях оборони. Якщо хтось вважав, що війна порушить зворотний зв'язок вулиці з кабінетами — то він помилявся.

Якщо наша країна переможе, то все перелічене стане сценарієм нашої перемоги. І навпаки.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо "Або змiни, або Коліївщина": у Києві тривають мiтинги за Федорова та проти Сирського (ексклюзив Фокусу)