Wade in the Water: чому держава під час війни карає за компетентність і витягує «чорні кулі» кадрового відбору

— Чому переводиш мене через бурхливі води?

— Бо твої вороги не вміють плавати.

Притча про святого Йосафата

Моя улюблена ілюстрація до механізмів рефлексивного управління — байка про те, як ловити мавп на глечик із вузьким горлом. Жадібна мавпа, набравши повну жменю горіхів, не може витягнути лапу з вузької горловини і стає здобиччю мисливців.

Це метафоричний образ типу людської поведінки, мотивованого здебільшого базовими потребами — «нижчими» за Абрахамом Маслоу. Статистично він притаманний більшості будь-якої людської популяції. Але такий типаж не може до ладу вплинути навіть на власну долю, тому зазвичай стає жертвою та здобиччю, і з цього приводу видає переважно жалібне квиління.

І буває активна меншість. Вона або героїчно гине, або перемагає пасивну більшість. Залежить від контексту. Тобто від того, наскільки специфіка активності відповідає готовності системи до змін.

Із культурою та ідеологією тут мало спільного. Ці феномени потім, заднім числом, розумними словами пояснюють соціальну динаміку. А на практиці достатньо буває одного хамовитого шляхтича Чаплинського, щоб вибухнула національно-визвольна війна (як її потім назвуть) під проводом іншого шляхтича, Богдана Хмельницького.

Активність не завжди тотожна мудрості чи справедливості, бо природа не читала Арістотеля з Платоном. Активна меншість не мусить бути репрезентативною й просити дозволу на свою активність у більшості, якщо хоче перемогти. Звучить недемократично, але демократія — це про бюрократичний баланс наявного, а не про запровадження нового.

Тепер про наш контекст.

Ми про нього знаємо все (або думаємо, що знаємо). Є криваве море війни. Є шанси й потенціал переплисти його і досягти обіцяного берега процвітання та подолання всіх дефіцитів. Нам це обіцяли всі політичні пророки від часів відновлення української державності, ще коли море проблем не було кривавим.

Кожен із пророків заявляв, що має мандат на отримання палиці Мойсея, за помахом якої всякі води, зокрема криваві, розступаються. І народ виходить із полону (далі на місце єгипетського фараона призначався ворог, відповідний до політичної кон’юнктури конкретного пророка).

Але ж кажуть: спочатку ви в ту воду, а я вам потім помахаю. З Монако.

На тих обіцянках рішучого мореподолання ми фактично вже жабри відростили. Бо як інакше пояснити українську стійкість. За всіма формальними ознаками давно вже мали б утопитися, але якось дихаємо. Жабри, не інакше.

Разом із усім світом увійшли в зону, де швидкість змін більше не є лінійною. Це нагадує відео, яке спочатку дивилися на звичайній швидкості, а потім раптово прискорили. Події настільки швидкі, що людське око й непідготовлений розум просто не вигрібають, якщо говорити народною мовою.

Війна, яку ми ведемо, — це не лінійний конфлікт минулого століття. Це динамічний високотехнологічний та безкомпромісний екзистенційний виклик. У цій точці неповернення кожне рішення, кожна реформа, а головне — кожне кадрове призначення перетворюється на різкий рух весла на гребені хвилі. Від того, хто тримає це весло, залежить, чи втримається човен на воді, чи розіб’ється об найближчу скелю.

Якщо трохи розвинути цей образ до реалій сьогодення, то є відносно невелика група людей, які в човні, а всі інші пливуть за ними, як можуть, або взагалі вже стали русалками та водяними в очікуванні рішучих змін. До цих човнярів можна ставитися по-різному, але борт цього човна — наразі єдине, за що можна вчепитися. Можна ще один за одного, але кожен фаховий рятівник скаже, що це найшвидший спосіб утопитися.

І саме в цей момент найвищої напруги українське суспільство стикнулось із парадоксальним і тривожним явищем. Замість максимальної меритократії, якої вимагає логіка виживання, державна та військова бюрократія дедалі частіше демонструє зворотне: карає за компетентність, вимиває автономних професіоналів і підіймає на поверхню лояльну безініціативність.

Суспільні протести та медійні сплески останнього часу чітко сигналізують: ліміт терпіння громадян до кулуарних «кадрових ігор» не безмежний. Люди у воді бачать, що човен розгойдують. Причому без їхньої участі, й багатьом це образливо.

Чому система в часи небезпеки починає боятися компетентності більше, ніж відвертої дурості чи професійної непридатності?

Людська гординя змушує вважати нинішній рівень нашої свідомості піком еволюції Всесвіту. Насправді наша поведінка, реакції та соціальні інститути досі під диктатом еволюційних механізмів дикої природи. Наш мозок заточений під завдання виживання: захист території, миттєве реагування на страх, формування зграй та агресивне утримання ієрархічного статусу.

Більшість проблем системи є проблемами її конструкції, архітектури, а не матеріалів. Але якщо це перекладати на мову стосунків, то погана система завжди зжере й перетравить хорошу людину. Погана система починає керуватися не логікою довгострокового порятунку держави, а рефлекторними інстинктами самозбереження всередині власної структури.

Компетентність за своєю природою є небезпечною для бюрократа, бо вона автономна. Професіонал спирається на жорсткі, об’єктивні дані, закони фізики, математики, воєнної науки та логістики, а не на політичну кон’юнктуру чи забаганки вищого керівництва. Тому професіонала дуже рідко призначають керівником.

Компетентний професіонал викликає у мешканців кабінетної симуляції таку шалену агресію саме тому, що він, на їхню думку, зазіхає на вершину ієрархії.

Для некомпетентного керівника поява такого автономного професіонала є джерелом психологічного дискомфорту. Поруч із талановитим лідером сірість чиновника стає очевидною для всіх. Замість того, щоб використати знання професіонала для спільної перемоги, система вмикає рефлекс захисту території. Лояльність стає єдиною твердою валютою. Некомпетентний, але абсолютно слухняний виконавець є безпечним для системи.

Як наслідок, запускається механізм негативного відбору: система виштовхує розумні, автономні й результативні кадри на периферію, в умовний «відстійник» (переводить на другорядні посади, звільняє під надуманими приводами), а нагору піднімає тих, хто вміє вчасно мовчати.

Це такі химерні обставини сучасного світу. Кожній окремій особистості дано абсолютну владу над своїм життям. Щоби керувати автомобілем, людина має довести свою придатність. А керувати власним життям, яке є складнішою системою, ніж авто, нам дозволено без жодних попередніх умов.

Якщо в масштабах однієї людини це її особиста проблема, то в масштабах держави, що воює, надання абсолютної влади лояльним, але некомпетентним особам стає катастрофою.

Тут стикаємося з помилкою, про яку попереджав Рассел Акофф. Система — це не просто сума частин, а продукт взаємодії. Якщо ви «переставляєте ліжка», то не покращуєте систему загалом, а руйнуєте її.

Намагання системи «вирішити проблему», призначивши умовного слухняного чиновника на складний вузол взаємозв’язків, руйнує всю загальну динаміку оборони.

Тепер знову про мавп. Людство наосліп витягує кулі з гігантського глечика значень і рішень. Це образ філософа Ніка Бострома. Більшість куль — білі або сірі. Проте в глечику є й «чорні кулі» — рішення чи призначення, які за своєю природою є настільки руйнівними, що їх витягування означає кінець системи, якщо вона не має інструментів контролю.

Кожне кадрове призначення під час війни — це запуск руки в глечик Бострома. Призначення лояльного корупціонера чи безініціативного генерала на ключову посаду в оборонному секторі — це витягування «чорної кулі» як спосіб зміцнити політичний статус.

«Синдром відстійника» в управлінні розгортається на тлі безпрецедентної демографічної кризи й тектонічних зрушень у соціальній динаміці.

Війна кардинально переформатувала соціальні групи України та поглибила наявний демографічний розлом: мільйони людей опинилися за кордоном, сотні тисяч мобілізовані до лав Сил оборони, мільйони стали внутрішньо переміщеними особами, а значна частина населення залишилася жити в тилових містах у стані відносного спокою.

Це призвело до зіткнення абсолютно різних життєвих досвідів і, як наслідок, до атомізації суспільства — розпаду соціуму на групи, які дедалі гірше розуміють одна одну.

Усередині колись монолітного суспільства викристалізувалися різні, подекуди діаметрально протилежні погляди на поточний стан речей і майбутнє.

Військові, ветерани та залучені волонтери живуть у парадигмі граничної реальності. Для них компетентність — це синонім виживання. Вони гостро реагують на будь-які прояви кулуарних кадрових ігор у тилу, оскільки платять за них кров’ю.

Частина суспільства в тилу, виснажена тривалим стресом, прагне зануритись у симуляцію нормального життя. Ця група схильна витісняти погані новини, менше цікавитися кадровою політикою та погоджуватися на будь-яку стабільність, яку транслює телевізійна чи цифрова симуляція влади.

Мільйони українців за кордоном поступово інтегруються в інші суспільства. Їхній погляд на події в Україні стає дедалі більш відстороненим, а зв’язок із внутрішніми процесами слабшає.

Ця соціальна фрагментація створює ідеальні умови для того, щоб «синдром відстійника» процвітав. Замість колективного тиску на владу атомізоване суспільство часто занурюється у внутрішні міжусобиці (дискусії про справедливість мобілізації, мовні питання, поділ на «тих, хто поїхав» і «тих, хто залишився»).

Система використовує цю втомлену розрізненість як щит: поки соціальні групи зайняті з’ясуванням стосунків між собою, чиновники можуть спокійно продовжувати свої ігри за престиж.

Однак, попри атомізацію, інстинкт самозбереження періодично перемагає роз’єднаність.

Сучасні суспільні протести — медійні кампанії, мітинги, відкриті заяви авторитетних військових — це спалахи імунітету проти слабоумства системи. Коли чергова кадрова «перестановка» стає гранично абсурдною, розрізнені соціальні групи на мить знову консолідуються. Ліміт терпіння до «кадрових ігор» вичерпується не від фізичної втоми, а від психологічного абсурду. Український народ відмовляється спокійно спостерігати за тим, як погана система ламає й перемагає хороших людей.

Що конкретна людина може з цим удіяти? Як не збожеволіти та на що спиратися?

Системний аналіз і філософія виживання підказують, що стратегія дій для пересічного українця має складатися з кількох конкретних кроків.

Відмовтеся від ілюзій, пасивного споживання заспокійливих міфів (як державних, так і опозиційних). Не можна перетворювати свій смартфон на закриту цифрову модель, де або «вже перемога», або «все пропало». Тверезий аналіз реальності — ваш головний капітал. Потрібно навчитися бачити систему в її цілісності, розуміючи, де чиновники просто тасують елементи, а де відбуваються справді важливі системні зміни.

Якщо ви не можете змінити всю державну систему зверху, то маєте створювати «острівці здорового глузду» знизу. У межах своєї родини, бізнесу, волонтерського осередку чи ОСББ будуйте процеси на засадах жорсткої компетентності та взаємодовіри. Якщо погана система ламає хорошу людину наодинці, то міцні, компетентні локальні спільноти здатні чинити системний опір. Ставайте незамінною професійною частиною загального ланцюга виживання.

Свідомо чиніть опір спробам радикально розділити суспільство. Шукайте точки дотику з представниками інших соціальних груп. Військовий має почути цивільного; той, хто залишився, має зрозуміти того, хто виїхав. Ворог і некомпетентна бюрократія живляться нашою роздробленістю.

Коли виявляєте громадянську позицію, фокусуйтеся не на прізвищах, а на правилах і цілях. Це не конкурси краси, а дискусія по суті.

Суспільство свій вибір зробило — воно обирає боротьбу та виживання.

Тепер свій вибір має зробити система: або вона переступить через свою архаїчну «мавпячу жадібність», або страх перед компетентністю поглине її разом з усіма кабінетами, офісами, звітами та симуляціями.