Америка знову шукає Бога. Але кожен — свого

Кажуть, що в окопах атеїстів немає. Це зрозуміло: страх змушує людей сподіватися на диво й може навіть навернути у віру. Але ось що цікаво: американці в окопах не сидять, на території Штатів із давніх-давен війн не ведуть. Однак у суспільстві наростає тривожність. Згідно з опитуваннями цього року, 62% американців відчувають її високий рівень. Причому їхня тривожність посилилася порівняно з минулим роком. Головні причини — економіка, війна з Іраном, неадекватна охорона здоров’я, злочинність, війни на інших континентах.

Схоже, що це дедалі сильніше окопно-облогове відчуття призупинило колись стабільне збільшення кількості невіруючих у країні й посилило вплив релігії в політиці та житті — насамперед у середовищі республіканців, але також і серед демократів.

Гарним прикладом упровадження релігії в життя може бути закон про викладання релігії в державних школах Техасу. Торік Сенат штату Техас, де домінують республіканці, зажадав від державних шкіл розміщувати в кожному класі плакати з десятьма заповідями. Цього року наприкінці червня консервативна Рада з освіти Техасу схвалила пропозицію про включення біблійних текстів до шкільної програми з літератури.

Показово, що торік законопроєкт про десять заповідей у школах спричинив бурхливі суперечки по всій країні, але цього року країна загалом поставилася до викладання Біблії дітям із більшим співчуттям або апатією.

Як викладачка літератури в американському університеті я могла б лише порадіти, що деякі мої студенти нарешті знатимуть біблійні сюжети. Але не все так просто: історія Ноєвого ковчега розповідає про Бога, який знищив майже все живе на землі, а історія Адама та Єви пропонує ієрархічне уявлення про роль чоловіка й жінки. Такі тексти варті критичного обговорення, але навряд чи в школі їх буде можливо аналізувати як літературу.

У США союз Республіканської партії та релігії почав вибудовуватися ще із середини 1950-х років. Нині суспільну тривогу особливо зручно використовувати у політичних цілях, і звернення до релігійної риторики стало звичним інструментом боротьби за голоси виборців. У цьому сенсі віцепрезидент США Джей Ді Венс не оригінальний. Як видно з усього, 2028 року він має намір висунути свою кандидатуру на посаду президента від Республіканської партії, й вихід його автобіографічної книги «Причастя», де він розповідає про свій шлях до віри, — не що інше, як перші кроки у боротьбі за владу.

У цій книзі Венс описує свій шлях від протестантського виховання до атеїзму й зрештою до католицизму 2019 року. Віра, каже він, визначає тепер його погляди на сім’ю й суспільство. Водночас його вибір на користь католицизму здається дивним навіть йому самому. Він розповідає, що деякі знайомі протестанти «не схвалюють католицької практики молитви святим». «Просити друга помолитися за дорогу людину — це нормально, — пише Венс. — Але звертатися з проханням до померлих людей — це занадто: «Свята Маріє, Мати Божа, молися за нас, грішних, нині і в годину смерті нашої». Цікаво, що Венс як католик не сперечається з тим, що «це дивно», та й сам називає Діву Марію «померлою людиною», забувши, що, згідно з католицьким ученням, Діва Марія жива у Бога.

У книзі про своє воцерковлення Венс практично не пише про душу, любов чи співчуття. Він здебільшого займається просуванням політичних ідей популістів і християнських націоналістів, які стверджують про перевагу своєї релігії над іншими: «Християнство принесло найкращі плоди. Воно породило більше добра, більше істини та більше краси, ніж усе інше, що я зустрічав у житті», — пише віцепрезидент багатоконфесійної країни. Християнство, вважає Венс, — це та мова й той «соціальний клей», який має об’єднувати всю країну незалежно від бажання та віросповідань її громадян. Водночас Венсу потрібен ворог, аби згуртувати прибічників і спрямувати невдоволення співгромадян на конкретну ціль.

Насамперед вороги — це іммігранти. Венса не хвилює, що більшість мігрантів у США — католики з Центральної Америки. Своє непримиренне до них ставлення він озвучував багаторазово, але щоразу пояснював це християнською мораллю: «Я гадаю, що це дуже християнська концепція — любити свою сім’ю, потім любити свого сусіда, потім любити свою спільноту, потім любити своїх співгромадян у своїй країні, а після цього можна зайнятись іншим світом». Венс навіть вдався до немислимого для католика кроку — публічно вступив у суперечку з Папою Римським, який не погодився з ним щодо іммігрантів та ієрархії християнської любові.

Ворогами для Венса є й еліти, винні в тому, що прагнуть професійного успіху, народжують пізно та мало, борються за рівність статей і нечасто ходять до церкви.

Є ворогом для Венса й Західна Європа, яка, на його думку, переживає занепад. «Головна ознака занепаду, — пише він у своїй книзі, — це спорожнілі церкви та відсутність християнства в політиці». Венс обурюється, що на Мюнхенській безпековій конференції 2024 року «не було християнства» й «не згадували Бога». Навіщо він ставить під сумнів моральні цінності європейських політиків, стає зрозуміліше, коли його дратує їхнє твердження «Путін — це зло». На думку Венса, популярність Путіна серед росіян робить його лідером, із яким усім варто рахуватися. Венс, вочевидь, хотів би зблизити США з російським диктатором і повести країну до путіноподібного режиму, використовуючи релігію як зброю та ширму.

Протиотрутою від Венса може стати 37-річний член Палати представників штату Техас Джеймс Таларіко. Він стрімко вирвався на національний рівень як кандидат від Демократичної партії до Сенату від Техасу на виборах цієї осені. За професією він — учитель середніх класів, а нині — студент духовної семінарії. Таларіко активно використовує TikTok і часто виступає на популярних подкастах і телеканалах.

Християнство диктує Таларіко зовсім інші принципи, ніж у Венса. Таларіко категорично проти жорсткого поводження з мігрантами. «Не можна любити Бога й водночас ненавидіти іммігрантів», — каже він і як доказ наводить притчу про доброго самарянина, де Христос розповідає про єврея-подорожнього, якого побили розбійники. У притчі священник і левит проходять повз чоловіка, який помирає, але самарянин жаліє його й рятує. «Для слухачів першого століття самаряни були не просто іншою релігійною групою. Самаритяни були їхніми заклятими ворогами. Отже, Христос розсуває кордони того, як ми визначаємо «ближнього» й кого маємо любити», — пояснює в одному з інтерв’ю Таларіко, вочевидь, полемізуючи з Венсом. Учення Христа, каже він, велить любити тих, кого суспільство вважає чужими. Сьогодні це мігранти.

Його позиція щодо абортів особливо примітна. На відміну від Венса, Таларіко проти криміналізації абортів. Він і тут пояснює свою позицію через емпатію та Святе письмо. Таларіко звертається до історії Марії — «бідної єврейської дівчини, яка жила під гнітом імперії», якій Бог відкрив, що вона народить дитину, здатну змінити світ. Але, наголошує Таларіко, Бог спочатку запитує її згоди. «Янгол спускається й запитує Марію, чи хоче вона цього. І вона каже: якщо це воля Божа, нехай буде так». Для Таларіко ця історія демонструє важливий принцип: навіть Божий задум не здійснюється через примус. «Створення світу має відбуватися за згодою. Не можна змусити когось творити», — каже молодий політик.

Заперечує він і проти плакатів із десятьма заповідями у школах його рідного Техасу. На відміну від християнських націоналістів, включно з Венсом, Таларіко проти того, щоб до релігії схиляли силоміць. Він вважає закон про десять заповідей у школі несумісним із ученням Ісуса. Християнство, каже він, — це насамперед турбота про тих, хто опинився осторонь. Тому його особливо тривожить думка про дітей іншої віри або переконань, які через таке рішення можуть почуватися зайвими й небажаними: «І я просто думаю: якби Ісус побачив це, він би заплакав над долею цих учнів і закликав любити їх як самих себе».

У зовнішній політиці Таларіко — теж пряма протилежність Венсу: він обіцяє підтримувати Україну й притягти до суду лідерів РФ. Це логічно: політик, для якого емпатія є реальною цінністю, не може відвернутися від країни, що потерпає від російської агресії. У заявленій програмі він обіцяє зробити все, щоб «забезпечити збереження свободи та незалежності України» й «підтримати заходи, які дадуть змогу США, Україні та європейським союзникам вести переговори з позиції сили, аби гарантувати довготривалу безпеку України, захист стабільності Європи та притягнення Росії до відповідальності за наслідки її агресії».

У кінцевому підсумку суперечка між Венсом і Таларіко — це суперечка про сенс християнства в політиці. Про те, чи має воно виправдовувати силу або ставати на бік тих, хто став жертвою насильства. І для США, і для України від відповіді на це питання залежить багато чого. Судячи з опитувань, християнська етика Таларіко наразі знаходить відгук у виборців. У глибоко республіканському Техасі цей демократ уже йде ніздря в ніздрю з республіканцем Кеном Пакстоном, політиком із того самого табору, що й Венс.