Москва пожирає Росію. І колись сама залишиться голодною

Місто Москва налічує 13 мільйонів людей, хоча само виробляє дуже мало. Місто живе тим, що викачує всі гроші з регіонів, де є добувна або переробна промисловість, через механізми колоніальної експлуатації. Не останнім з них є «штаб-квартирний колоніалізм», коли центральні офіси регіональних компаній реєструються в Москві, і їхні податки повністю оминають місцеві бюджети. Тому в дуже багатих регіонах РФ панує страшна бідність, а Москва їм підкидає гроші у вигляді субсидій, стверджуючи, що регіони не вміють заробляти і живуть виключно за рахунок Москви.

Отже, сама Москва не виробляє майже нічого, окрім колоніальної політики, яка дає їй рівень життя, що в рази перевищує рівень життя видобувних, промислових чи аграрних регіонів. У Москві живуть колоніальні чиновники та їхня багаторівнева обслуга, від масажистів і кухарів до професорів університетів. По суті, це імперський двір, ханська ставка, яка задовольняє піраміду потреб столиці. Вона завозить все зовні та нічого не вивозить назовні, пожираючи блага й нічого не виробляючи (показані в статистиці величезні обсяги промислового виробництва міста Москва – це якраз облік виробництва товарів в колоніальних регіонах місцевими компаніями, зареєстрованими у столиці). Це не є постіндустріальна економіка послуг, бо всі послуги споживаються всередині.

Водночас місцеві мешканці гребують роботою на нижніх щаблях піраміди потреб, тож столиця завозить величезну кількість робочої сили (до 3 млн людей із 13, з яких значна частина нелегалів). Московити ненавидять мігрантів і водночас не можуть без них обійтися.

Якщо (коли) в РФ почнуться центробіжні процеси, потоки колоніальних грошей почнуть зменшуватися, і те саме почнеться з товарами. Населення розбігатиметься зі страшною швидкістю (так само, як між 1917 та 1920 населення Москви впало майже вдвічі), тікаючи туди, де є якась їжа. Мігранти повертатимуться додому або намагатимуться утворити сталі господарські осередки на місцях життя колишніх панів, як це неодноразово бувало в історії після падіння імперських столиць.

Іншими словами, Москва знову «похорошеет», а природа очиститься. Не думаю, що без колоніальної системи місто здатне прогодувати сталим чином більше ніж пару мільйонів людей.

Тепер питання в тому, щоб ми дожили до цього часу, аби подивитися.

P.S. Давайте розберемося з ключовими запереченнями:

1. Кажуть, всі столиці забирають бюджети в регіонів. Це не так. Наприклад, в Україні донедавна існувала реформа децентралізації, яка залишала більшу частину коштів у місцевих бюджетах. Саме такими є європейські стандарти, і децентралізація входить до пакету євроінтеграції.

2. Кажуть, всі столиці нічого не виробляють. Це не так. Уявімо, що з найбільших світових столиць прибрали їхній столичний статус, тобто перемістили чиновників деінде. Як ви думаєте, Париж залишиться світовим туристичним центром? А Лондон фінансовим? А Токіо? Рим? Постраждають лише штучно створені столиці, на кшталт Вашингтона.

3. Кажуть, всі столиці реєструють центральні офіси в себе. По-перше, це не так навіть в Україні: наприклад, Приватбанк має центральний офіс і реєстрацію в Дніпрі. Величезна кількість місцевих компаній зареєстрована по місцю знаходження. І тим більше це не так у великій країні на кшталт США. Жодна з американських компаній, які спадуть вам на думку, не перенесла свого офісу з місця перебування.

3.1. Одна справа, коли національна мережа має філії в усіх містах, включно зі столицею, і в столиці реєструє центральний офіс. І зовсім інша справа, коли регіональна компанія, в якої всі активи зосереджені у певному регіоні, реєструється в столиці. А в РФ саме так.

4. Кажуть, що я забув про сучасну постіндустріальну економіку послуг. Ні, я не забув, там написано, хоча не всі дочитали до того місця. Але є різниця. Є місто, що виробляє чимало послуг на експорт та на «внутрішній експорт». Наприклад, Лондон чи Сан-Франциско. А є місто, яке виробляє послуги в основному для мешканців, і тут же всередині їх і споживає.

4.1. Кажуть, регіональні еліти купують послуги, що виробляються в Москві. Так це ж частина колоніальної політики: регіональні чиновники й підприємці мусять їздити в Москву, жити там в готелях, їсти там в ресторанах, щоб бачитися з чиновниками імперського двору. Якби не столичний статус, навряд чи б вони їздили подивитися на Васілія Блаженного.

5. Кажуть, в Москві якраз розміщені наукові контори, які розробляють озброєння. Саме так. Цей сегмент і є причиною того, що я вставив слово «майже» у речення «Москва майже нічого не виробляє».

6. Пишуть, що гроші акумулюються завжди у столиці. Але тут прекрасно відповів Михайло Росул: типові фінансові столиці капіталізують ринкові фінанси, R&D та інновації, які допомагають бізнесу зростати, а імперська столиця натомість капіталізує штучну правову монополію – не завдяки унікальній якості фінансових послуг, а завдяки суто адміністративному перетіканню капіталу в межах «штаб-квартирного колоніалізму». Тож якщо прибрати примусову централізацію потоків та зобов'язання обслуговуватися в держбанках метрополії, ці мегаполіси миттєво втратять свій «постіндустріальний» статус, оскільки за ним немає глобально конкурентної бази знань та послуг. Іншими словами, давайте навчимося розрізняти фіскальний федералізм та імперську екстракцію. Дякую, Михайле.

7. Чимало читачів недооцінюють розрив у рівні життя між Москвою та регіонами РФ, бо ніколи такого не бачили в Україні. Дійсно, нам важко таке навіть уявити. Нерівність тут вимірюється навіть не в грошах, а в століттях.