Сім ризиків і п’ять завдань для Кабміну Корецького

Кабмін Сергія Корецького отримує економіку з майже нульовим зростанням, інвестиційним голодом і дедалі дорожчою макрофінансовою стабільністю. Його головне завдання — перевести країну від компенсації воєнних втрат до нарощування виробничої спроможності.

16 липня Верховна Рада призначила Сергія Корецького прем'єр-міністром України. Серед головних пріоритетів він назвав оборону, економічну стабільність і європейську інтеграцію — пріоритети правильні. Однак справжній порядок денний Кабміну визначать факти: нульовий приріст реального ВВП за січень—травень, 79% від довоєнного обсягу економіки, капітальні інвестиції на рівні близько 7% ВВП, кредитування економіки в обсязі лише 14% ВВП, торговельний дефіцит близько 68 млрд дол. на рік. Це вже не набір дисбалансів, а ознаки компенсаційної моделі економіки.

Втрачене виробництво компенсується імпортом, дефіцит бюджету — зовнішньою допомогою, валютний розрив — інтервенціями НБУ, дефіцит кредитів — державними субсидіями, а дефіцит працівників — зарплатами, що відриваються від продуктивності. Система дає змогу вистояти, але не створює основ для розвитку. Це головний виклик для нового уряду.

Ризик перший: стабілізацію можуть видати за відновлення

За оцінкою Міністерства економіки, у січні—травні 2026 року реальний ВВП не зріс. У квітні-травні з'явилася слабка позитивна динаміка, але про стійке відновлення говорити зарано, адже надто глибоким лишається провал у базових секторах: промисловість приблизно на третину нижча за довоєнний рівень, транспорт — більш як на 40%, будівництво — майже наполовину, сільське господарство не відновило близько чверті довоєнного виробництва. Водночас зростає роздрібна торгівля, а державні витрати стали основним джерелом внутрішнього попиту, тобто активність дедалі менше спирається на виробництво і дедалі більше на споживання, імпорт і бюджетне фінансування. Навіть прогнози уряду, Нацбанку та МВФ на 2026 рік передбачають лише 1–2% реального зростання — це не повноцінне відновлення, а повільна стабілізація після руйнувань. Кабміну важливо не підмінити одного поняття іншим: кілька кварталів слабкого плюса ще не означають переходу економіки до самопідтримуваного зростання.

Ризик другий: відбудова без інвестицій

Капітальні інвестиції без оборонних закупівель становлять близько 7% ВВП, тоді як середній світовий рівень валового нагромадження основного капіталу перевищує 25%. Річний обсяг цивільних інвестицій оцінюється приблизно у 16 млрд дол., тоді як потреби відновлення вже сягнули близько 588 млрд дол. Цю різницю неможливо перекрити власними коштами підприємств, хоча саме вони фінансують понад 70% капітальних вкладень: на банківські кредити припадає лише близько 4%, на кошти нерезидентів — приблизно 1%. Без зміни фінансової архітектури відбудова ризикує звестися до ремонту зруйнованого — з відновленою інфраструктурою, але слабкою промисловістю, низькою продуктивністю та залежністю від імпортних технологій.

Ризик третій: український попит працює на іноземне виробництво

За перше півріччя 2026-го товарний імпорт зріс приблизно на 29%, тоді як експорт — лише на 5%; покриття імпорту експортом знизилося до 40%. Частину імпортного стрибка неможливо і не потрібно штучно обмежувати: Україна змушена закуповувати зброю, паливо, енергетичне обладнання, машини та комплектуючі для відновлення — оборонні товари вже формують близько п'ятої частини всього імпорту, енергоносії — ще близько 14%. Проблема в іншому: дедалі більша частина споживчого й інвестиційного попиту також покривається зовнішнім виробництвом, а внутрішня пропозиція не встигає за потребами держави, бізнесу та населення. Торговельний дефіцит товарів і послуг наблизився до 68 млрд дол. на рік, або до понад 30% ВВП; структурний дефіцит платіжного балансу без міжнародної допомоги становить більш як 50 млрд дол.

Експорт відновився лише приблизно до 63% рівня 2021 року. Майже 80% його структури — сировина та матеріали, частка високотехнологічного експорту — лише близько 3%. Значна частина кожної додаткової гривні внутрішнього попиту витікає за кордон. Поки міжнародна допомога перекриває цей розрив, система працює, але залишається критично залежною від рішень партнерів. Новому уряду потрібна не кампанія проти імпорту, а політика розширення внутрішньої пропозиції — підтримка виробництв, здатних конкурувати на європейському ринку.

Ризик четвертий: бюджет заміщує економіку, але його ресурс не безмежний

Видатки держбюджету вже перевищують 60% ВВП, близько 70% усіх витрат спрямовується на оборону, а майже третина видатків фінансується за рахунок міжнародної допомоги. Дефіцит бюджету без грантів залишається поблизу 25% ВВП, держборг перевищив 100% ВВП. Великий дефіцит під час війни сам по собі не помилка — держава повинна фінансувати оборону, соціальні функції, енергетику й відновлення. Проблема полягає у зниженні економічного ефекту кожної витраченої гривні: частина оборонних закупівель припадає на імпорт, а відсоткові платежі за боргом не створюють нових виробничих активів. Висока невизначеність змушує отримувачів державних коштів більше заощаджувати й менше інвестувати, тому фіскальний мультиплікатор поступово знижується. Уряд не може скоротити воєнні витрати, але може змінити їхню структуру — закупівля українського обладнання, багаторічні контракти з виробниками, локалізація комплектуючих і підтримка подвійних технологій дадуть більший ефект, ніж імпорт готової продукції.

Окремий ризик — вартість внутрішнього боргу: ставки за гривневими ОВДП залишаються вдвічі вищими за поточну інфляцію. Хоча внутрішній борг становить менш як чверть загального держборгу, на нього припадає близько 70% відсоткових платежів. Бюджет одночасно фінансує оборону, субсидує кредити, обслуговує дорогі запозичення та підтримує банківську прибутковість — це звужує простір для цивільних інвестицій, освіти, медицини й відновлення громад.

Ризик п'ятий: макростабільність стає надто дорогою

У червні реальна ключова ставка НБУ становила приблизно 8,8% — один із найвищих показників у Європі, хоча зростання залишається близьким до нуля. В економіці накопичено майже 10 трлн грн заощаджень бізнесу й населення, але обсяг банківських кредитів становить лише близько 1,3 трлн грн, або 14% ВВП. Банківська система прибуткова, ліквідна й капіталізована, однак слабко виконує головну функцію — перетворення заощаджень на інвестиції: основні гривневі ресурси банки спрямовують у депозитні сертифікати НБУ та державні облігації, а в структурі бізнес-кредитів домінує торгівля, а не модернізація виробництва. Через високу вартість грошей держава змушена створювати паралельну систему пільгового фінансування — вже близько чверті працюючого гривневого кредитного портфеля пов'язано з урядовими програмами, гарантіями або субсидованою іпотекою.

Уряд не може адміністративно визначати рішення незалежного Нацбанку, але Кабмін і НБУ мають спільно відповісти: як зробити, щоб макрофінансова стабільність перетворювалася на кредитування виробництва? Відповіддю не може бути ані директивне зниження ставок, ані неконтрольована емісія — потрібні розподіл воєнних ризиків, державні гарантії для інвестпроєктів, страхування, співфінансування з міжнародними інституціями та стимули для довгострокового кредитування. Інакше стабільність і надалі оплачуватиметься відкладеними інвестиціями.

Ризик шостий: енергія поверне інфляційний тиск

Зниження річної інфляції до 7,2% у червні може виявитися тимчасовим — значна його частина пов'язана із сезонним здешевленням окремих продуктів. Під поверхнею споживчої інфляції накопичується потужний витратний тиск: ціни промислових виробників зросли приблизно на 45% за рік, а енергетичний компонент — більш як на 80%. Така інфляція виникає не через надлишок споживчого попиту, а через зруйновані потужності, енергодефіцит, дорожчі перевезення, податки й девальвацію. Висока відсоткова ставка здатна пригальмувати попит, але не може збільшити внутрішню пропозицію пального чи щось побудувати, тому енергетична політика нового уряду буде водночас і промисловою, і антиінфляційною.

Ризик сьомий: людей бракуватиме більше, ніж грошей

Україна має парадоксальний ринок праці: безробіття залишається на рівні близько 13%, але підприємства одночасно відчувають гострий дефіцит кваліфікованих працівників. У цивільних галузях упродовж 2025–2026 років кількість зайнятих скоротилася приблизно на 670 тисяч осіб. На сферу оборони припадає вже близько 11% усіх зайнятих проти приблизно 2% до повномасштабної війни. Реальні зарплати збільшуються двозначними темпами, але продуктивність праці у промисловості знижується. Для працівників зростання доходів необхідне й справедливе, проте без інвестицій у технології, обладнання й масштабування виробництва воно трансформується у вищу собівартість та інфляцію.

ОПК: можливість, яку легко перетворити на черговий анклав

Оборонно-промисловий комплекс залишається одним із небагатьох секторів із високою динамікою: його частка в реалізованій промисловій продукції зросла приблизно з 1% 2022 року до понад 8% 2026-го, у першому кварталі номінальні обсяги виробництва збільшилися майже на 50%. Безпосередньо та в суміжних виробництвах зайнято близько 280 тисяч осіб. Це шанс створити новий технологічний контур економіки, але лише якщо оборонні підприємства не залишаться закритим анклавом, повністю залежним від бюджету та імпортних комплектуючих. ОПК має стати джерелом цивільних технологій настільки, наскільки дозволяють безпекові обмеження: для цього потрібні довгострокові контракти, конкурентний доступ приватних виробників до замовлень, кредитування, стандарти НАТО та ЄС, захист інтелектуальної власності й підтримка локалізації.

Що повинен зробити новий уряд

Перший напрям: Кабмін має сформулювати єдину вимірювану мету економічної політики — збільшення внутрішньої виробничої спроможності. Це не кількість виданих кредитів чи освоєних бюджетних коштів, а приріст необоронних інвестицій, нових потужностей, експорту з доданою вартістю, продуктивності та енергетичної автономності. Першим кроком має стати трирічний інвестиційний план із переліком проєктів, джерелами фінансування та відповідальними виконавцями. Міжнародна допомога має дедалі більше працювати не як бюджетний компенсатор, а як капітал першого ризику, що залучає приватні кошти.

Другий — створення повноцінної системи страхування воєнних ризиків і кредитних гарантій.

Третій — зміна структури державного попиту: великі оборонні, інфраструктурні та енергетичні закупівлі мають оцінюватися не лише за ціною, а й за тим, скільки виробництва, робочих місць і податків вони створюють усередині країни. Локалізація не повинна закривати ринок, але держава не може залишатися нейтральною між імпортом готового товару та розвитком української виробничої компетенції.

Четвертий — чесний перегляд макроекономічної координації. Кабмін, НБУ та парламент мають одночасно бачити повну ціну рішень — вплив ставок на інфляцію, кредитування, валютний ринок, державний борг і бюджетні витрати. Монетарна та фіскальна політика не мають компенсувати негативні наслідки одна одної.

П'ятий напрям — політика продуктивності: зростання зарплат потрібно підтримувати інвестиціями в обладнання, цифровізацію, професійну освіту й управлінські технології. Без цього дефіцит працівників перетвориться на постійний інфляційний чинник і стимул для перенесення виробництв за кордон.

Головний вибір нового Кабміну

Уряд може і надалі керувати компенсаційною економікою: закривати бюджетні розриви допомогою, валютні — резервами, кредитні — субсидіями, виробничі — імпортом. За достатньої підтримки партнерів модель ще певний час утримуватиме макрофінансову стабільність, але її ціною будуть зростання боргу, технологічне спрощення, скорочення виробничої бази та дедалі більша зовнішня залежність.

Альтернатива — почати переводити країну до економіки розвитку, де оборонні витрати створюють внутрішні технології, міжнародна допомога залучає приватні інвестиції, банки фінансують виробництво, а споживчий попит дедалі більше задовольняється українськими товарами. У нового уряду немає розкоші обирати між обороною та розвитком — розвиток внутрішньої економіки вже став складовою обороноздатності.

І ще одне. Попередній уряд можна вважати офісом без повноцінного політичного мандата: без затвердженої парламентом програми розмивається відповідальність. Проблема ширша за один документ — за сьогоднішньої моделі зміна прем'єра мало що дає, якщо новий голова уряду також не отримує достатньої автономії, кадрових повноважень і можливості координувати міністерства. Тому каденція нового уряду буде тестом не персональних якостей, а здатності Кабінету міністрів бути урядом, а не виконавчим секретаріатом. Цей тест попередній уряд не пройшов — урок і для нового: чи це буде Кабінет міністрів України або ж Виконавчий офіс.

Головний ризик полягає в тому, що Україна може відновити інфраструктуру, але втратити економіку, яка мала б нею користуватися. Потрібно сформувати Новий економічний курс як Програму національної модернізації України.