Від отруєння до вторгнення: так працює Росія в Україні

Політичні події осені 2004 року, відомі як «помаранчева революція», журналіст і політтехнолог Олексій Мустафін пропонує розглядати в ширшому, ніж там і тоді, контексті. З ним солідарний журналіст Микола Вересень. Цими думками вони поділилися під час допрем’єрного показу стрічки «Отруєння». Це третій епізод документального серіалу «Помаранчева епоха» виробництва Суспільного, який 15 липня вже був у ефірі.

Презентуючи проєкт наприкінці минулого року, команда Суспільного оголосила мету: розкрити історичну вагу суспільно-політичних зрушень на шляху до позитивних змін української державності. І там прозвучало: в справі з «плівками Мельниченка», які вилилися в акцію «Україна без Кучми», що загнало тогочасного очільника нашої держави в міжнародну ізоляцію, є яскраво виражений російський слід. Власне, про це говорили відтоді перманентно, на різних майданчиках, але якось так невпевнено. Тепер спецоперація ФСБ — вже не версія, а даність.

«Отруєння» — про ще одну тогочасну спецоперацію російських спецслужб. Між згаданою в попередніх серіях і цією відстань у чотири роки. І, на відміну від ефективної спроби ізолювати Кучму від Заходу, цей факт, згідно з поширеною два роки тому інформацією, сумніву та двозначним трактуванням не підлягає. Але до цього розуміння скептики йшли аж двадцять років. Хоча, з іншого боку, є чимало злочинів, і не лише політичних, щодо яких американська розвідка, на інформацію якої посилається згадана вище новина, досі однозначно не визначилася. Вбивство Кеннеді візьміть для прикладу. Ніби все давно ясно, але, але, але…

Саме російський слід, цього разу — яскраво виражений завдяки брутальному пізнаваному почерку, й спонукає та дозволяє розширити контекст сприйняття «Отруєння» ширше за одну окремо взяту історію. До речі, першу, якщо не помиляюся, в новітньому життєписі України. Цього разу Олександр Зінченко написав, а Сергій Лисенко зняв правдивий політичний трилер, дуже вправно для чистого жанру скомпілювавши коментарі численних спікерів, серед яких безпосередні учасники тих подій, дружина та соратники тоді ще кандидата в президенти Віктора Ющенка, журналісти умовно «помаранчевого» пулу.

Події розвиваються по висхідній. Опозиційному політику закривають доступ до медіа. Його зачищають з інфопростору. До нього застосовують чорний піар, іноді у форматі повного трешу — «Пане Ющенко, ваша дружина американка!», — йому зривають зустрічі з виборцями. Звучать цілком обґрунтовані підозри щодо можливого замаху. Нарешті — сам замах, балансування на межі життя й смерті, виступ спотвореного отрутою лідера опозиції з трибуни Верховної Ради, прямі звинувачення владі. Далі буде відверта фальсифікація виборів, Майдан, «третій тур», перемога — але дев’ять років потому все повториться вже за значно жорсткішим і кривавішим сценарієм.

Беручи ширший контекст: що було до отруєння? Російський політичний маневр, котрий дозволив США обеззброїти відновлену українську державу, й мова не лише про ядерку. Знезброєння було також політичне, точніше, політтехнологічне: Леоніда Кравчука, яким би компартійним ідеологом він не був, та все ж — законно обраного президента, підштовхнули до дострокових виборів не в останню чергу проросійські сили. До процесу долучився одіозний Дмитро Табачник, чим згодом публічно вихвалявся. Наступний, вже явний російський виверт — протиставлення Кучми і Симоненка під час виборів 1999-го. Хто забув, нагадаю: це дзеркальна копія російської пари Єльцин-Зюганов. Далі — чекістська спецоперація з плівками Мельниченка та використанням власних внутрішніх ворогів і корисних ідіотів. І отруєння як радикальний засіб російського впливу на демократичні вибори — насправді від розуміння: все згадане вже ходить по колу й поганенько працює. У фільмі кілька разів звучить: у особі Ющенка хотіли залякати всю демократичну частину українців.

Майдан 2013—2014, на відміну під «помаранчевого», ніким навмисне підготований не був. Про цю підготовку здіяні в «Отруєнні» спікери говорять відверто. Та й сама організація не залишала сумнівів — чекали, прогнозували, планували. Але і перша, і особливо друга за дев’ять років українська революція були реакцією на російське втручання в наше життя. Сама ж Росія, на відміну від періоду 2005—2013 років, уже вичерпала всі можливості діяти м’якою силою. Тобто купуючи Україну за великі гроші. Зрив підписання Асоціації з ЄС протиставив грошам цінності. Довівши: критично мисляча, пасіонарна частина українців обирає не гроші. Проте цього разу ФСБ Росії не мала одного конкретного кандидата на отруєння. Тож у хід пішли кийки, кулі та як останній на той момент аргумент диктатур — гібридне вторгнення й анексія частини нашої суверенної території. Ще за вісім років вторгнення відкинуло гібридну машкару, ставши прямим і відвертим.

Тож я після перегляду епізоду схильний розглядати отруєння Віктора Ющенка як предтечу повномасштабної російської агресії. І змушений нагадати очевидне: це ж було вже. Маю на увазі закриття опозиційним силам і персоналіям доступу до великих медійних майданчиків, яким найперше є «Єдиний марафон». Три канали — 5-й, «Прямий» та «Еспресо» як відлучили від марафону в квітні 2022-го, так їх там досі нема. Хоча мовлять, та й можливостей порівняно з 2004-м роком значно більше. Але сам принцип і сам підхід, погодьтеся, лишається або прямо російським, або від нього відгонить російським душком.

Як і від нерівного представлення політичних сил у ефірах марафону. Чи ось від заборониПечерським районним судом Києва «Слідству.інфо» та Центру протидії корупції (ЦПК) публікувати розслідування про майно брата директора Державного бюро розслідувань (ДБР) Олексія Сухачова. Або зовсім свіженьке: чотири з пʼяти найбільших українських телеграм-каналів замовчували головну причину протестів, які розпочалися 16 липня через відставку Михайла Федорова з посади міністра оборони. Тож «Отруєння» в частині про зачищення владою інфопростору від невгодних, незгодних і нелояльних, на жаль, актуальне досі…

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).