Нові правила для роботів: експерт-практик про те, як війна в Україні змінює світову індустрію НРК

Український фронт сьогодні диктує нові правила для світового оборонпрому, а війна в Україні стала головним каталізатором «роботизованої революції».

Наземні роботизовані комплекси (НРК) перетворилися з концептів майбутнього на критичну необхідність сьогодення, яка рятує життя бійців на передовій. Як саме український бойовий досвід змушує світові уряди та оборонні гіганти переписувати військові доктрини й масово запускати тендери на робототехніку?

Про унікальні рішення, народжені в окопах, та глобальний бум у сфері мілітарі-тех технологій говоримо із Віктором Павловим — засновником Школи НРК та офіцером профільного батальйону 3 ОШБр.

— Україну сьогодні називають одним зі світових лідерів у сфері наземних роботизованих комплексів. Які саме рішення та підходи, народжені на українському фронті, найбільше вплинули на розвиток сучасних НРК у світі?

— Взагалі, зараз важко виділити якийсь один ізольований аспект, адже на світову індустрію НРК впливає абсолютно весь комплекс нашого бойового досвіду. Ми бачимо колосальний інтерес: безліч міжнародних виробників, урядових та військових делегацій з усього світу приїжджають, аналізують наш досвід, стежать за практикою українських підрозділів, і на основі цього створюють власні варіації платформ.

Хтось з іноземних розробників глибше занурюється в наш фідбек і намагається адаптувати свої машини під реалії сучасної війни. Інші продовжують розвивати концепції, які заклали у свої конструкторські бюро ще роки тому, але все одно суттєво коригують пріоритети під впливом війни в Україні.

Технічні засоби та підходи в усіх різні, проте досвід українського фронту спровокував глобальний бум: провідні країни та оборонні гіганти стрімко почали розвивати напрям НРК, масово оголошувати державні тендери, запускати нові програми навчання та проводити масштабні випробування.

— На виставці Enforce Tac 2026 було помітно, що західні компанії дедалі більше переходять від вузькоспеціалізованих машин до модульних платформ з автономними режимами. Наскільки це є прямим наслідком українського бойового досвіду?

— Я думаю, що це однозначно так. Сьогодні всі західні виробники вже зрозуміли, які саме функції здатні виконувати наземні комплекси в умовах реальної війни. Стало очевидно, що набагато ефективніше мати одну універсальну платформу, ніж створювати окрему дорогу машину під кожне вузьке завдання.

Така базова платформа може успішно закривати логістичні місії та евакуювати людей з передової, а якщо поставити на неї додаткове обладнання, вона швидко перетворюється на інженерну машину чи платформу для вогневого ураження.

Український досвід зараз дуже сильно на це впливає і фактично змушує іноземних розробників переосмислювати свої підходи. Крім самої модульності, через наші реалії щільного РЕБ та складності зв’язку по землі, вони почали фокусуватися на глибокій автономності платформ, коли НРК може рухатися заданим маршрутом без GPS та постійного контакту з оператором.

Також з’являється розуміння, що майбутнє не за поодинокими платформами, а за інтеграцією в єдину екосистему разом з БПЛА. Світові гіганти зараз адаптують свої розробки під умови наших мінних полів та позиційного протистояння, тому вплив України тут визначальний.

— Українські військові часто наголошують, що дорогі й технологічно складні прототипи не завжди виживають у реальній війні. Чому саме масовість і дешевизна платформ стають критично важливими для сучасних НРК?

— Насамперед тому, що в умовах сучасних бойових дій високої інтенсивності НРК — це розхідний матеріал. Тут важливо знайти правильний баланс: платформа не повинна бути занадто дешевою (інакше це може вплинути на якість), але й не має бути надто дорогою.

Оскільки НРК на передовій неминуче втрачаються, нам потрібно багато таких машин, і їхня втрата не повинна бути для бюджету чи підрозділу надто болючою в економічному аспекті.

Порахуйте самі: замість однієї умовної машини за пів мільйона доларів краще купити десять комплексів по 50 тисяч. Ці десять платформ сумарно виконають у десять разів більше місій. При цьому під вогневим ураженням і робот за 50 тисяч, і робот за 500 тисяч доларів знищуються абсолютно однаково.

Звичайно, коли на НРК з’явиться ефективний захист, а тут ключове питання саме коли, рівень втрат може знизитися. Але сьогодні ситуація диктує інші вимоги.

Перед нами стоїть масштабне завдання — роботизувати військо. Це означає, що всі функції та місії, які зараз піхотинці на передовій змушені виконувати вручну, переміщуючись на власних ногах або на пікапах, необхідно перекласти на залізо. Це підвезення боєкомплекту, логістика, евакуація поранених, інженерні та ударні завдання.

Щоб замінити людину безпілотними системами на всіх цих етапах, платформи потрібно масштабувати у великих обсягах, а отже, наземних роботизованих комплексів у підрозділах має бути багато.

— Багато західних платформ досі активно використовують режим «follow me», коли робот рухається поруч із бійцем. Чому український досвід показує обмеженість такого підходу та потребу у повнішому виведенні людини із зони ризику?

— Такі сценарії руху платформи можливі, і в певних умовах їх дійсно можна застосовувати, але точно не на сучасному полі бою. Тому що тут є надто багато критичних ризиків, насамперед повітряних загроз — це ворожі FPV-дрони та скиди.

Головна ж суть і філософія роботизації полягає в тому, щоб максимально вилучити людей із зони ураження, замінивши їх залізом. Тому безпосередньо в зоні бойових дій сценарій «follow me» сьогодні неможливий.

Проте, наприклад, для рятувальних операцій чи для потреб ДСНС цей режим цілком може підходити. У тилових або цивільних умовах немає потреби будувати дальній зв’язок, там завдання інше — максимально полегшити фізичну участь людини.

Замість того, щоб нести пораненого або важке інженерне обладнання в руках, його можна покласти на роботизовану платформу. Робот буде автоматично слідувати за оператором, тим самим полегшуючи його роботу і суттєво зменшуючи кількість людей, яких потрібно залучити до цього процесу.

— У чому головна відмінність між застосуванням НРК на українському фронті та полігонними тестами у США чи країнах ЄС? Які чинники реального бою найчастіше недооцінюють розробники?

— Іноземні розробники найчастіше недооцінюють реальний рівень ризиків та щільність сучасних загроз. На закордонних полігонах дуже важко штучно відтворити умови, в яких техніка перебуває під постійним наглядом ворожої повітряної розвідки, а її знищення ведеться всіма можливими засобами в комплексі.

Йдеться про безперервні атаки FPV-дронів, скиди боєприпасів, дистанційне мінування маршрутів висування та роботу класичних видів озброєння, насамперед артилерії.

Але якщо партнери активно консультуються з українськими військовими, які мають реальний бойовий досвід, то їхні внутрішні тестування та варгеймінги стають максимально наближеними до реалій технологічної війни, яка у нас зараз відбувається. Якщо ж такої взаємодії немає, то всі ці випробування будуються виключно на теоретичних гіпотезах.

А практика показує, що будь-які гіпотези дуже сильно відрізняються від того, з чим стикається наземний роботизований комплекс на справжньому полі бою.

— Українське ноу-хау: які суто українські інженерні рішення в галузі НРК (можливо, у питаннях зв’язку чи прохідності) вже почали копіювати або офіційно запозичувати іноземні компанії?

— Як наочний приклад тут можна навести вітчизняний НРК Protector від компанії «Українська бронетехніка» та аналогічну важку безпілотну машину, яку згодом створили в Штатах фактично за його образом і подобою — це UGV на базі бронеавтомобіля Humvee від американської AM General.

І таких прикладів насправді чимало. Інші країни однозначно пильно аналізують наш досвід, надихаються ним, беруть прямий фідбек і запозичують готові технічні підходи. Як мінімум це стосується архітектури зв’язку: тих методів, протоколів та типів передачі даних, які ми розробляємо та використовуємо.

Вони копіюють усе, що необхідно для адаптації техніки до сучасних бойових умов. Тому так подібні копії будуть з’являтися й надалі. Кожна країна насамперед намагатиметься розвивати власну мануфактуру та своє виробництво.

З огляду на це перед Україною нині стоїть стратегічне завдання національного рівня — максимально стимулювати створення спільних підприємств, joint ventures, щоб зав’язувати стосунки з іншими країнами. Це дозволить українському miltech-сектору інтегруватися у світовий ринок, а нам, як країні, зростати економічно. Інакше ми просто втратимо вікно можливостей.

Нас скопіюють, після чого іноземні гіганти будуть виробляти аналогічні системи самостійно, вже без нашої участі. А так не повинно бути, адже найцінніше, що ми маємо сьогодні — це наш досвід, здобутий надзвичайно високою ціною.

— Modern War Institute нещодавно опублікував серію аналітичних матеріалів про критичні уроки українського фронту для західних армій. Які висновки з цього досвіду, на вашу думку, мають найбільше значення для майбутніх воєн?

— Головний висновок полягає в тому, що військо потрібно тотально роботизувати та робити його максимально автономним. Ті тенденції, які ми нині спостерігаємо на передовій, є вже безповоротним шляхом розвитку. Людина має виходити з безпосередньої зони ризику і керувати процесами на відстані.

Воювати мають саме дрони та роботизовані комплекси, посилені штучним інтелектом. Це тренд, який буде тільки розвиватися, адже ШІ здатний суттєво допомагати в аналізі обстановки та спрощувати прийняття рішень як для операторів, так і для командирів на рівнях управління.

Американські аналітики з West Point у своїх публікаціях дуже правильно підсвітили концепцію делегування ризику, яку ми щодня відпрацьовуємо на практиці. Вони констатують, що епоха поодиноких, штучних і наддорогих «роботів-талісманів» остаточно минула.

Сучасній війні потрібні прості масові платформи. В аналізі автори прямо спираються на наш досвід, де передові підрозділи, наприклад, 3 ОШБр, вже майже повністю передали логістику на «останній милі» наземним роботам. Це найкращий доказ того, що концепція працює.

Інший важливий момент, який зараз детально аналізують у США, — це межі можливостей повітряних дронів. БПЛА зробили фронт абсолютно прозорим, але вони обмежені лімітами підйомної сили та батареї. Дрон не може фізично утримати посадку, зайняти перехрестя та доставити тонну боєприпасів.

Повітря лише дає тимчасові вікна можливостей, а перемогу у війні все одно забезпечує той, хто контролює землю. Оскільки через щільну роботу ворожих FPV будь-яке пересування людини чи звичайної техніки стало занадто небезпечним, саме наземні роботизовані комплекси повертають піхоті здатність здійснювати маневр і діяти під постійним наглядом ворога.

Західні армії зараз тільки переосмислюють свої доктрини та прискорюють власні програми розробки, щоб наздогнати ці зміни. А для нас це щоденна реальність. Стратегічну перевагу отримає той, хто першим навчиться масово виводити людей із зон ураження, передавши небезпечні наземні місії машинам. Просто тому, що залізом можна і треба ризикувати, а життями наших солдатів — ні.

— Зміна парадигми: що саме потрібно змінити у глобальних стратегіях застосування НРК, щоб вони перестали бути допоміжними інструментами й стали самостійною ударною силою, здатною тримати лінію фронту?

— Потрібно, щоб з’явився комплекс активного захисту (КАЗ) для наземних роботизованих комплексів. Різні його варіації розробляються вже зараз. Цей захист базово складається з двох елементів: виявлення загрози за допомогою різноманітних сенсорів та її безпосереднє ураження на підльоті.

Щоб НРК могли повноцінно замінити піхоту на позиціях, вони мають бути захищеними або вміти захищатися самостійно. Робот, на відміну від солдата, не може під час обстрілу сховатися в бліндаж чи укриття, він залишається на поверхні. Тому відсутність такого захисту є головним стримуючим чинником на сьогодні, адже без нього машини швидко знищуються.

Коли працюючий КАЗ з’явиться і стане стандартом, це дасть абсолютно новий поштовх для розвитку всієї безпілотної галузі. А також це може повернути на поле бою важку бронетехніку. Скоріш за все, ми рухатимемося в бік саме безпілотних броньованих систем, але з появою надійного активного захисту є ймовірність, що і у важких машин теж буде технологічний ренесанс.

— Відомо, що 2-й кавалерийский полк США (2nd Cavalry Regiment) вивчає український досвід використання НРК для евакуації поранених. Наскільки перспективним є цей напрям і які технологічні рішення тут уже довели свою ефективність?

— Якщо говорити про евакуацію на полі бою, то сьогодні на багатьох ділянках фронту часто взагалі немає іншої можливості забрати пораненого, окрім як за допомогою НРК. Тому цей напрям не просто перспективний, він життєво необхідний. Оскільки люди, на жаль, ще довго будуть воювати безпосередньо на передньому краї, потреба в евакуації залишатиметься постійно.

Щодо технологічних рішень, то будь-який засіб, який допомагає витягнути пораненого і врятувати життя — це вже хороший і ефективний засіб. Але якщо виділяти суто технічні моменти, які критично важливі саме для евакуаційних платформ, то я б назвав три речі.

По-перше, це використання спеціальних броньованих капсул незакритого типу та бронековдр, щоб захистити бійця від уламків та випадкових скидів під час транспортування. По-друге, бажана наявність м’якої підвіски, оскільки амортизація допомагає уникнути додаткового травмування під час транспортування. І по-третє, наявність двостороннього зв’язку між пораненим та оператором.

— Якщо говорити стратегічно: які підходи до застосування наземних роботизованих комплексів потрібно змінити вже зараз, аби НРК стали не допоміжним інструментом, а повноцінним елементом ведення бойових дій у війнах майбутнього?

— По-перше, якщо ми говоримо про Україну, потрібно масштабувати НРК на всі підрозділи Сил оборони, тобто системно роботизувати військо. Щоб пришвидшити цей процес, має з’явитися єдиний координаційний центр.

Його завдання — збирати разом усіх гравців ринку та стейкхолдерів, щоб централізовано й ефективно розвивати роботизацію в армії. В принципі, такий координаційний центр має з’явитися в кожному домені.

Водночас із цим, коли для техніки буде розроблено надійний захист, наземні роботизовані комплекси зможуть дедалі більше замінювати людей і виконувати бойові завдання автономно. Йдеться про те, щоб повністю прибрати присутність людини безпосередньо на полі бою, саме на передньому краї.

— Який, на вашу думку, вигляд матиме типовий підрозділ НРК через рік? Чи побачимо ми повну інтеграцію наземних платформ з повітряними дронами в єдину екосистему?

— Якщо ми говоримо про такі короткі рамки, як рік, то, на мою думку, принципово за цей час у структурі підрозділів нічого суттєво не зміниться. Проте з’являться нові допоміжні інструменти на основі комп’ютерного зору та штучного інтелекту, які будуть полегшувати операторам управління НРК та допомагатимуть в ухваленні рішень.

Щодо взаємодії повітря і землі, то НРК уже зараз тісно працюють у зв’язці з БПЛА. Тому створення єдиної контурної екосистеми — це лише питання часу. Тут усе впирається у розвиток внутрішньої інфраструктури та синхронізацію зв’язку, щоб вони працювали разом в одній мережі. Ми точно рухаємося в цьому напрямку, але для повного впровадження знадобиться більше ніж один рік.