Олена Механік, «Донбас. Реалії»: «Люди в окупації мають відчувати, що їх не викреслили з українського інформаційного простору»

«Детектор медіа» регулярно розповідає про журналістів, які працюють для аудиторії на захоплених Росією територіях. Про основні виклики такої роботи ми вже говорили з журналістомДенисом Казанським, головою ГО DII-UkraineЛюбов’ю Раковицею, розповідали, як працює медіа«Східний варіант», луганський «Трибун» і «Фарватер.Схід», херсонський «Кавун.city», сіверськодонецьке медіа SD.ua та багато інших.

Цього разу «Детектор медіа» поспілкувався з шеф-редакторкою проєкту «Донбас. Реалії» Оленою Механік, яка розповіла про зміни в комунікації з людьми в окупації після повномасштабного вторгнення, про те, чому отримувати й перевіряти інформацію стало значно складніше і чому тема загарбаних Росією територій має залишатися частиною загальноукраїнського інформаційного порядку денного.

— Проєкт «Донбас. Реалії» стартував у липні 2014 року, тобто цього місяця проєкту виповнюється 12 років. Як за ці роки, на вашу думку, змінилася журналістика про окуповані території?

— За цей час, на жаль, площа окупованих територій збільшилася, а можливостей працювати з джерелами в окупації стало значно менше. Тому отримувати й ретельно перевіряти інформацію звідти сьогодні набагато складніше. Це пов’язано з надзвичайно високими ризиками для людей, які залишаються в окупації. Ми намагаємося зайвий раз не наражати свої джерела на небезпеку, адже ціна такого контакту для них може бути надто високою. До 2022 року ми могли отримувати ексклюзивні відео з окупованих міст і сіл східних областей. Після початку повномасштабного вторгнення команда «Донбас. Реалії» свідомо відмовилася від такого формату роботи. Жоден матеріал не вартий ризику, який може коштувати людині життя.

— Чи змінилося ставлення суспільства до теми окупації? Чи не маргіналізується, на вашу думку, ця тема?

— У мене немає однозначної відповіді на це запитання. Безумовно, тема життя в окупації може бути менш важливою для людей, яких із тимчасово окупованими територіями майже нічого не пов’язує. Якщо там не залишилося рідних, друзів чи житла, то інтерес до подій справді може поступово згасати. Раніше багато хто стежив за життям в окупації, щоб зрозуміти, як там усе змінилося, як люди пристосовуються до нових умов і чи взагалі можливо там жити. Сьогодні, в умовах повномасштабної війни, українці щодня стикаються з власними проблемами. Для багатьох вони закономірно стають важливішими за те, що відбувається в окупації. Водночас площа окупованих територій зросла. А це означає, що ця тема зараз стосується значно більшої кількості українців. Тому про це потрібно говорити.

Є ще одна важлива причина. На тимчасово окупованих територіях живуть люди, які не підтримують Росію, але з різних причин не можуть виїхати. Для них дуже важливо знати, що про них не забули, що вони не залишилися сам на сам зі своїми проблемами і що правда про життя в окупації продовжує звучати. Це теж форма підтримки.

На фото: воєнний кореспондент Єгор Логінов та оператор Євген Головін під Покровськом на Донеччині

— Які теми сьогодні щодо окупованих земель залишаються недостатньо висвітленими в українському інформаційному просторі, на вашу думку? А які, на ваш погляд, узагалі зараз неможливо повноцінно висвітлювати українським медіа через брак доступу — фізичного, до реєстрів, документів, коментарів?

— Те, що я зараз бачу в українському інформаційному просторі щодо окупації — це іноді дуже поверхневий погляд на події. Наприклад, жителі окупованих частин східних областей масово публікують у соцмережах відео зі скаргами на відсутність води. І деякі українські медіа просто збирають ці дописи й констатують факт: проблема є, люди скаржаться. Іноді додають трохи сарказму — й на цьому все. Натомість значно рідше можна побачити матеріали, які пояснюють причини, показують контекст і допомагають зрозуміти, чому ситуація стала саме такою. Буває, що все зводиться до простої формули: взяти гучну тему, зробити клікбейтний заголовок і швидко отримати перегляди. Це стосується багатьох тем про окупацію. Я розумію, що не всі редакції мають власні джерела по той бік лінії фронту. Але навіть без цього багато тем можна розкривати глибше. Питання лише в тому, скільки часу редакція готова витратити на підготовку матеріалу і яку мету вона ставить перед собою.

Можу навести приклад, як моя колега, вебредакторка Світлана Кузьменко підготувала для телепроєкту «Донбас. Реалії» вже згадану тему про проблеми з водою в окупації. У програмі вона розібрала все глибоко — що, чому і як. Тут нашою метою було розповісти людям, якою ситуація є насправді, а не в сюжетах російської пропаганди і заявах окупаційних адміністрацій. Світлана навіть з’ясувала, як працює вся система водопостачання в тому регіоні, поспілкувалася з фахівцями, які спростували ключові російські фейкові тези про причини відсутності води в Донецьку. Вона знайшла докази того, що саме призвело до цієї кризи та які наслідки це матиме надалі. Програма зібрала понад 600 тисяч переглядів лише на ютубі та ще понад 300 тисяч — короткі форми з неї у соцмережах.

— Через які канали люди в окупації зараз найчастіше отримують незалежну інформацію? Які платформи сьогодні найефективніші для інформування людей на окупованих територіях?

— Через те, що доступ до ютубу в окупації штучно обмежують або уповільнюють, а фейсбук та інстаграм заблоковані, людям доводиться користуватися VPN. Ми працюємо на всіх цих платформах, але найефективнішим для нас сьогодні є тікток. Також ми проводимо прямі ефіри. Це можливість для живого діалогу, коли жителі окупованих територій можуть ставити запитання й отримувати відповіді в реальному часі. Цей формат запропонувала нашаредакторка соцмереж «Донбас. Реалії» Ірина Маслюкова. Разом із нею ефіри ведуть редакторка «Радіо “Донбас. Реалії”» Тетяна Якубович і ведучий проєкту Денис Тимошенко. Ми бачимо за коментарями, що до розмов долучаються люди з різних міст окупованого сходу. Для нас це дуже важливий показник. Але ми завжди попереджаємо аудиторію: будь-яка публічна активність для людей в окупації може бути небезпечною.

На фото: Тетяна Якубович, Ірина Маслюкова та Денис Тимошенко під час запису етеру для тіктоку

Також телеграм залишається наймасовішим каналом комунікації на тимчасово окупованих територіях. Водночас користування українськими ресурсами там потребує максимальної обережності, адже навіть підписки можуть стати приводом для переслідувань під час перевірок.

— Чи змінилися способи комунікації з вашими джерелами після того, як окупаційна влада значно посилила контроль над інформаційним простором? Чи взагалі змінилася можливість отримувати інформацію з окупованих територій після повномасштабного вторгнення?

— Так, безумовно. Після початку повномасштабної війни багато що змінилося. Працювати стало значно складніше, а ризики для наших джерел суттєво зросли. Ми максимально обережні в комунікації. І зі зрозумілих причин не можемо публічно розповідати про способи зв’язку чи механізми захисту людей, які передають нам інформацію.

— Чи стало складніше перевіряти інформацію з окупованих територій? Які методи верифікації сьогодні працюють найкраще?

— Перевіряти інформацію теж стало складніше, адже наші джерела не завжди можуть швидко вийти на зв’язок. Через це верифікація займає більше часу. Крім того, люди в окупації не завжди готові допомогти з певною темою, якщо це може становити для них небезпеку. Чимало часу також займає перевірка відео й інформації, що з’являються у відкритому доступі. Росія активно поширює фейки, тому кожен такий матеріал потребує ретельної верифікації. У нашій команді є журналісти, які спеціалізуються на цьому: працюють із геолокацією, супутниковими знімками, шукають першоджерела та залучають профільних фахівців для аналізу.

— Чи отримуєте ви зворотний зв’язок від жителів окупованих територій? Про що вони найчастіше пишуть або просять розповідати?

— Найчастіше люди з окупації спілкуються з нами через коментарі в соцмережах. Їх насамперед цікавлять практичні питання: як безпечно виїхати з окупованої території, яку допомогу можна отримати після переїзду, як зв’язатися з українськими банками, вступити до українського закладу освіти, оформити документи або захистити своє житло. Також люди часто запитують, як обійти блокування соцмереж, установити VPN чи який сервіс краще обрати. На такі запитання ми відповідаємо у форматі експлейнерів. Для нас важливо й те, що нам пишуть люди з різними поглядами. Буває, що після наших матеріалів, які спростовують російську пропаганду, вони починають сумніватися в тому, що їм розповідають російські медіа.

На фото: воєнкор «Донбас. Реалії» Ярослав Кречко

— Що українські журналісти мають робити вже зараз, аби не втратити контакт із людьми в окупації?

— Для мене відповідь на це запитання водночас і проста, і складна. Проста — тому що в окупації досі залишаються дорогі мені люди, які з різних причин не можуть виїхати. Я не відділяю себе від них. Саме тому я переконана, що журналісти мають розповідати про українців, які залишилися на окупованих територіях, так само, як і про тих, хто живе на підконтрольній Україні території. Без поділу на «нас» і «них». Люди в окупації мають відчувати, що їх не викреслили з українського інформаційного простору. Росія роками намагається ізолювати їх інформаційно. Наше завдання — руйнувати цю ізоляцію своєю роботою. І це складно. І ось чому важливо не протиставляти людей одне одному, а говорити з ними й чути їх.

— Як редакція вимірює ефективність своєї роботи? Чи можна оцінити успіх лише переглядами, якщо частина аудиторії перебуває в окупації?

— Оцінювати успіх роботи лише за кількістю переглядів у випадку окупованих територій неможливо. Для нас важливіше не охоплення, а те, чи вдається доносити інформацію крізь інформаційну блокаду. Аналітика не дає повної картини, адже через використання VPN місце перебування аудиторії часто визначається неправильно. Телеграм також не надає детальної статистики за географією користувачів. Тому ми часто орієнтуємося на коментарі. Люди самі пишуть нам, що виходять на зв’язок із Донецька, Луганська, Горлівки, Рубіжного й інших окупованих міст. І вже сам факт, що вони готові на такий контакт, попри всі ризики, для нас дуже важливий.

— Чи є у вас історії, коли журналістські матеріали реально вплинули на життя людей на окупованих територіях або допомогли розв’язати конкретну проблему? Які теми — про людей, які живуть на окупованих територіях, чи тих, хто виїхав і живе на підконтрольній Україні території, — цікавлять аудиторію більше?

— Так, звичайно. Журналістка Ольга Теребинська, з якою ми донедавна співпрацювали, підготувала цикл матеріалів про молодь в окупації. Вона спілкувалася з хлопцями й дівчатами, які виїхали з окупованого Донецька вже після початку повномасштабного вторгнення. Усі вони навчалися в школі ще тоді, коли Росія окупувала їхні міста у 2014 році. Попри потужну російську пропаганду, небажання багатьох батьків оформлювати дітям українські документи та ризики через проукраїнську позицію, діти самостійно вивчали українську мову, знаходили однодумців і підтримували одне одного. Серед них була 19-річна дівчина на ім’я Тія, якій удалося виїхати до Харкова. Вона довго не могла розв’язати проблему з документами. Після виходу нашого матеріалу ця справа зрушила з місця і питання вдалося швидко владнати.

Коли нам вдається отримати відгук від аудиторії, ми так само вважаємо це впливом і виконанням своєї місії. Тому що люди розуміють, що Донеччина й Луганщина не забуті, люди не забуті, їхні проблеми та їхні втрати. І водночас про ці історії дізнаються українці з інших регіонів. Приміром, нещодавно у нас вийшло інтерв’ю з військовим лікарем із Луганська. У тіктоку під цим відео — сотні коментарів від людей, які писали, що вони так само сумують за домом в окупації, як він їм сниться, як вони мріють повернутися.

Коментарі під відео про лікаря з Луганська

— Які основні потреби редакції можете назвати? Чого не вистачає журналістам, з огляду на актуальні потреби: обладнання, спорядження воєнкорів, психологічна підтримка?

— Ми постійно намагаємося підтримувати колег. Зараз нам вистачає спорядження, можемо отримувати все необхідне, зокрема й психологічну допомогу.

У нас дуже сильна команда: воєнкори Ярослав Кречко, Роман Пагулич, Єгор Логінов, оператори Євгеній Головін і Павло Холодов, водій Олег Довженко. Це професіонали, які працюють у найскладніших умовах і знімають для телепроєкту «Донбас. Реалії» не просто репортажі, а великі аналітичні програми про війну, що збирають мільйони переглядів на різних платформах. Постійно працює в центрі подій і наш фрилансер Сергій Горбатенко. Він живе в Краматорську й щодня передає редакції найоперативнішу інформацію з регіону. А ведучі ефірів «Радіо “Донбас. Реалії”» Денис Тимошенко та Владислава Савкова разом із редакторкою Тетяною Якубович готують і огляди подій на фронті, й відстежують російську дезінформацію, і пишуть глибокі аналітичні матеріали для сайту «Радіо Свобода».

На фото: воєнний кореспондент «Донбас. Реалії» Роман Пагулич

— На вашу думку, чи має бути журналістика, присвячена окупованим територіям, окремою нішею чи спеціалізацією? Як долучити до неї більше людей і ресурсів, ще й для того, щоб ця тема не губилася для людей на вільній частині України?

— Мені здається, що тему окупації не варто виводити в окрему нішу. Навпаки, її потрібно адаптувати під різні формати й платформи та поєднувати з іншими важливими темами. Дуже багато залежить від того, як саме подати матеріал. Ми, наприклад, намагаємося говорити про окупацію по-різному. Один із нових форматів, який команда «Донбас. Реалії» запустила на ютубі — проєкт «Можем посмотреть». У ньому мої колеги Наталія Неделько, Єгор Логінов, Тетяна Якубович, Денис Тимошенко та Владислава Савкова аналізують те, що поширюють російські пропагандистські ресурси, і пояснюють, що насправді стоїть за цими повідомленнями та як це впливає на життя людей в окупації.

І знаєте, якщо після наших матеріалів хоча б одна людина там відчує, що вона не залишилася наодинці, що її чують і про неї пам’ятають, то значить ми в «Донбас. Реаліях» недаремно робимо свою роботу.

Цей проєкт втілюється за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Фото надані Оленою Механік