Останні півроку Нахімова

Примітка редакції. Про мертвих або добре, або нічого. А як щодо ворогів, заслуги яких надмірно роздула пропаганда?

Останні півроку життя Павла Нахімова, приблизно із січня по 12 липня 1855 року, минули не на морі, а серед земляних укріплень оточеного Севастополя.

Це був фінальний етап Кримської війни. Російська імперія вже втратила ініціативу. Її Чорноморський флот фактично перестав існувати як бойове з’єднання. Подаю дати за сучасним григоріанським календарем, любителям точності кажу наперед: у російських документах того часу вони стояли на дванадцять днів раніше. Якщо це вам так важливо.

На початку 1855-го Нахімов формально залишався командувачем ескадри, якої майже не було. Частину кораблів затопили біля входу до Севастопольської бухти ще восени 1854 року, щоб перекрити шлях флоту союзників Османської імперії.

Оскільки моряків ця легенда воєначальників втопити забула, їх перевели на берег. Там вони обслуговували гармати, будували батареї та воювали вже як піхота.

У лютому за наказами Нахімова готували до затоплення нові кораблі. Серед них був його колишній флагман «Дванадцять апостолів». 25 лютого за старим стилем, тобто 9 березня за новим, було затоплено ще кілька лінійних кораблів і фрегатів.

Для морського офіцера, який усе життя сприймав корабель як головний інструмент війни, це мало бути остаточним переходом від флоту до реалій сухопутної оборони.

Восени 1854 року Нахімов поступово фактично перетворився на керівника оборони південної частини міста. Його повноваження тривалий час залишалися нечіткими. Формально над ним стояли генерали сухопутної армії. Але саме до нього прислухалися моряки, офіцери й значна частина гарнізону.

У службовому поданні про підвищення було зазначено, що він постійно оглядав бастіони, редути, батареї й траншеї. Знав розташування чи не кожної гармати. Тобто, при всій неприязні до цієї особи, кабінетним щуром я його назвати все ж не можу.

Нахімов особисто з’являвся там, де обстріл був найсильнішим. Розмовляв із представниками нижчих чинів. Перевіряв укріплення. Втручався в організацію оборони та старався тримати все від контролем.

9 березня 1855 року його призначили командиром Севастопольського порту і тимчасовим військовим губернатором міста. Вже 8 квітня він отримав повний адміральський чин, не маючи вищезгаданої ескадри.

Відтепер фактична влада Нахімова була хоча б частково закріплена офіційно. Та підвищення мало радше символічне значення. Флот лежав на дні бухти. Місто сиділо в облозі. Новий адмірал керував чим завгодно, але точно не морською операцією.

Людині, яка звикла до зовсім іншого поля діяльності, видали посаду з комплектом у вигляді системи бастіонів, шпиталів, складів, портових служб і піхоти. Вкрай виснаженої піхоти, додам. Тож весна 1855 року стала для Нахімова часом поступового руйнування всього, що ще якось тримало оборону.

19 березня на Малаховому кургані загинув контрадмірал Володимир Істомін — один із найближчих соратників Нахімова і командир ключової ділянки.

Інженер Едуард Тотлебен продовжував удосконалювати укріплення. Проте людські й матеріальні ресурси гарнізону скорочувалися. Союзники ж Османської імперії, навпаки, відновили постачання, підтягнули артилерію й отримали нові підкріплення.

До середини 1855 року проти приблизно 85-тисячного російського угруповання в Криму вони зосередили близько 175 тисяч військових. І це я не шукав додаткові фактори, бо і так ясно: справи у нового адмірала йшли так собі.

9 квітня почалося друге масштабне бомбардування Севастополя. Воно тривало понад тиждень. Після кожного дня обстрілів гарнізон уночі відновлював пошкоджені насипи, амбразури й батареї, щоб уранці знову опинитися під вогнем.

У цих умовах роль Нахімова дедалі менше полягала у написанні великої стратегії. Він підтримував роботу механізму оборони. А той щоденно втрачав людей, гармати й укріплення, і лише дивом не розпадався.

У квітневому наказі, виданому після одержання адміральського чину, Нахімов звернувся передусім до матросів. Він наголошував, що вони не забули морської дисципліни, опинившись на бастіонах.

Цей документ добре передає його тогочасне становище. Нахімов продовжував мислити себе командиром моряків, хоча його підлеглі вже воювали в траншеях.

На початку червня становище різко погіршилося. 7 червня союзники атакували передові російські укріплення і захопили позиції перед Малаховим курганом. Це дало змогу французьким траншеям наблизитися до головної лінії оборони.

Російський гарнізон утратив той простір, який раніше відділяв противника від міста і давав можливість маневрувати резервами. Відтоді бойові дії стали не лише ближчими — вони загострились.

18 червня британські та французькі війська спробували штурмувати Малахів курган і Великий редан. Напад було відбито з великими втратами для союзників. Та це стало одним із останніх великих успіхів Нахімова.

Перемога в цій сутичці не змінила загального співвідношення сил. Союзники могли поповнювати війська і боєприпаси. Російський гарнізон — ні. Назріла поразка у боротьбі на виснаження.

У цей період поведінка Нахімова ставала дедалі більш ризикованою. Він і раніше регулярно відвідував передові позиції. Та тепер адмірал робив це в умовах, коли союзні стрільці контролювали значну частину підступів до Малахового кургану.

Офіцери намагалися переконати його не показуватися над брустверами. Також просили не носити добре помітних адміральських відзнак. За спогадами сучасників, він відповідав на такі застереження байдужістю.

Пізніше із цих обставин виникне гіпотеза, ніби Нахімов свідомо шукав смерті. Один із учасників оборони згадував, що адмірал не бачив для себе іншого завершення, окрім як залишитися в Севастополі й загинути разом із ним.

Однак це саме інтерпретація мемуаристів та істориків. Вони не мають права щось стверджувати про доведений намір. Імовірно, тут поєдналися фаталізм і звичка демонструвати присутність на передовій задля підтримки власного авторитету.

10 липня 1855 року Нахімов прибув на Малахів курган для чергового огляду укріплень. Він піднявся до передової позиції й спостерігав за французькими траншеями. Там у нього влучила куля.

Адмірала витягли звідти. До командування він уже не повернувся. Через два дні, 12 липня, Нахімов помер. Його поховали у Володимирському соборі Севастополя поруч із адміралами Лазарєвим, Корніловим та вже згаданим мною Істоміним.

Двома місяцями пізніше, 8 вересня 1855 року, французи таки взяли Малахів курган. Російське командування вивело війська з південної частини Севастополя. Укріплення, склади та рештки флоту було знищено. Союзники зайняли руїни міста.

Отже, останні півроку Нахімова я переказав стисло, але без пропаганди в обидва боки. Правда, трохи не так адмірала Нахімова змальовували у шкільних програмах, коли ми були ще дітьми?