Чому думка про «останній раз» змінює людину

«Не дозволяй уяві опанувати тобою, бо тоді удаване стане наглядачем твого дійсного».

Так говорив вуйко Дезьо

Сів я ввечері до комп’ютера, а все тіло болить так, що не можу пальцем поворухнути.

Сьогодні, коли йшов на фізкультуру, моя думка блуднула, бо перед тим я начитався різних настанов у ФБ. Я раптом подумав: а що, як ця моя прогулянка до тренажерів є останньою, і я більше ніколи не потраплю до них у парк? Ця маячня так мене вразила, що я навіть озирнувся довкола.

Негайно почав утихомирювати себе тим, що то грішні міркування, нам цього не знати і взагалі це якесь зухвальство. Але мені стало дивно, бо я ніколи не манірився з неприємностями.

Тоді я вирішив навмисно про щось пофантазувати, але натомість одразу сплив виразний спогад: як ми з батьком їздили востаннє на його батьківщину, на Дністер, до Старої Ушиці. Я тоді ще звернув увагу, що батько якось стримано, на відміну від мене, реагує на величну красу каньйонів Дністра. Тоді я подумав, що це тому, що місця були йому знайомі. Але в мене закрався сумнів, адже в дитинстві й молодості батька водосховища та заворожливого плеса не було. І тепер я раптом збагнув, що настроїв батька не розпізнав: він прощався, розумів, що сюди вже не приїде, і намагався запам’ятати довкілля — річку, кручі, береги, острови, джерела, пісок і хмари, хвилі й небо серед хвиль.

Коли я дістався до тренажерів, то був таким приголомшеним, що сів на лавочку й зажурився. Першу половину життя ми живемо у впевненості, що ще все зробимо і скрізь побуваємо. А вже потім розуміємо, куди ніколи більше не дістанемось і чого вже нізащо не досягнемо.

Тож я вирішив нині ніяким спортом не займатися. До того ж усі тренажери обсіли дітлахи.

Коли я вже збирався повертатися додому, діти раптом, як зграя горобців, покинули тренажери й гайнули до найближчої ялини: там гілками гасала білка. Цей рух, гамір і захват схаменули мене. Я раптом усвідомив, що мені нині шістдесят років, і кожен прожитий день міг бути останнім. Я навіть міг би деякі такі моменти вказати точно.

Та якби я щодня отак журився, то нині сидів би тут на лавочці й плювався: «Та на холеру воно, таке життя, було потрібне? Навіщо і кому?!».

За мить я вже стояв, сідав, згинався на тренажерах і робив це так хвацько й завзято, що нині сиджу біля комп’ютера й ледве ворушу пальцями.

Усе-таки надмірність, навіть у позитивних емоціях і прагненнях, є шкідливою.

Колись давно, ще в університеті, коли студенти питали в мене, чи в нас сьогодні остання лекція, я їх поправляв: «У нас сьогодні не остання лекція, бо про останню ми не знатимемо. У нас сьогодні лекція завершальна».

Завтра точно потрібно йти на фізкультуру, щоб розім’яти м’язи, бо без цього крепатура скрутить мене на кілька днів.

А наразі я вимикаю комп’ютер, іду до ліжка й пригадую настрої вечірніх новин, яких намагався уникнути протягом дня. Вони затягують мене в коловорот, і дійсність підступає до мене з усім своїм емоційним розгардіяшем. Та я намагаюся сховатись у власну шпарину й дивлюся на стелю, як робив це нерідко останнім часом.

Листи на стелі

Ти сказала, що поїдеш, але пообіцяла писати листи.

Твій перший лист прийшов незабаром разом із фотографією. У листі ти здебільшого розповідала не про новини свого життя, а повторювала мотиви, які я вже чув. Із фотографії на шевроні твоєї форми я вперше довідався, яка в тебе група крові та резус-фактор.

Наступний твій лист був про буденні справи, але я відчув зміни, які відбулися в тобі. Ти почала приймати нову дійсність, позбавляючись своїх попередніх уявлень. Я відчув, що ти ні від чого не відмовляєшся в собі, але шукаєш адекватну координацію з іншими обставинами буття.

Потім ти довго не писала. Та нарешті надіслала не листа, а інтерв’ю, яке комусь давала в студії, сидячи у формі перед камерами. Я якусь хвилину дивився на зображення, а потім опустив екран і лише слухав, щоб за твоїми інтонаціями скласти уявлення про те, що ж із тобою відбувається. Але тепер, коли твоє зображення перестало мене відволікати, я подумки почав вибудовувати його самотужки.

У моїй уяві ти постала в довгій вузькій спідниці, взута в берці. Цей дисонанс торкнув мене. Та щойно я спробував його отямити, як твій образ рвучко ворухнувся. Ти стрімко зняла берці, але не віднесла їх у куток студії подалі від камер, а поклала біля себе коло стільця, на якому сиділа. І я зрозумів, що ти миттєво взуєш їх за потреби. Я слухав інтерв’ю далі, але вже не прислухався, бо все зрозумів.

Наступного листа я чекав довго. Аж нарешті він прийшов. Текст був стомленим. Ти навіть не згадала, що давно не писала. Але мене це заспокоїло, бо так пишуть упевнені, добре скоординовані люди. Наприкінці ти самоіронічно, що мене потішило, попросила часом згадувати про тебе.

Я гірко посміхнувся: «Як це згадувати, якщо я не можу тебе забути?».

Листів довго немає.

Якоїсь миті я зрозумів, що більше боюся не відсутності листів від тебе, а листа з буденними розповідями й чемними питаннями щодо моїх справ. Це означатиме цілковите відчуження, бо ти ніколи моїми справами не цікавилася.

Та це й не дивно, бо ти ніколи не знала про моє існування.

Я засинаю. День лине в минуле.

Завтра ввечері, після фізкультури, я напишу на стелі іншого листа. Про що він буде, я не знаю. Але весь цей час я добре знаю, про що буде лист завершальний.