Раніше за Поллока: як Джанет Собель із Дніпра змінила світове мистецтво — і чому арт-світ затаврував її «домогосподаркою»

Вона створювала «суцільні» композиції з розбризканої й налитої фарби ще до того, як краплинний живопис став візитівкою Джексона Поллока.

Проте світ запам’ятав його як генія-бунтаря, а її саму впливові мистецтвознавці зневажливо називали «домогосподаркою».

Історія Джанет Собель (Олеховської) — єврейської біженки з Дніпра — це розповідь про мистецьку революцію, в якій її роль на десятиліття применшили; про гендерні упередження артсвіту та запізніле повернення художниці в історію.

Уявіть собі Нью-Йорк 1946 року. Галерея Пеґґі Ґуґґенгайм «Мистецтво цього століття» — епіцентр повоєнного авангарду, місце, де народжувалася нова, зухвала американська естетика. Перед однією з невеликих робіт зупиняються двоє чоловіків. Перший — впливовий критик Клемент Ґрінберг, людина, чиє слово могло створити або знищити митця. Другий — ще не знаменитий, але вже нервовий і амбітний художник на ім’я Джексон Поллок.

На полотні перед ними — суцільне мереживо кольорових крапель і патьоків, що вкриває поверхню від краю до краю: без центру, без верху й низу. Це те, що згодом назвуть all-over painting — «суцільним живописом». Ґрінберг пізніше визнає: це була перша по-справжньому «суцільна» картина, яку він бачив у житті. А Поллок, за словами Ґрінберга, «зізнався, що ці роботи справили на нього враження».

За кілька років Поллок стане героєм Life: 1949 року журнал винесе в заголовок провокаційне запитання: «Чи є він найбільшим живим художником Сполучених Штатів?». Згодом преса охрестить його «Джеком-Крапельником». Ім’я ж Джанет Собель, матері п’ятьох дітей і єврейської біженки з України, на десятиліття майже зникне з історії мистецтва.

Погром, пароплав і Брайтон-Біч

Джанет Собель народилася 1893 року в Катеринославі (нині — Дніпро) під ім’ям Дженні (Женя) Олеховська. Її родина належала до багатомільйонної єврейської спільноти, що населяла міста й містечка тодішньої підросійської України — і жила під постійною загрозою насильства.

Ця загроза не забарилася. Батько Джанет, Барух Олеховський, загинув під час одного з погромів — хвиль антиєврейських розправ, що прокотилися Російською імперією на межі століть. Мати, Фанні Кінчук, працювала повитухою. Залишившись удовою з дітьми в країні, яка не обіцяла їм ані безпеки, ані майбутнього, вона зібрала родину й вирушила за океан.

1908 року, ще підліткою, Джанет разом із матір’ю, братами й сестрами пройшла крізь Елліс-Айленд — головні ворота американської імміграції — й осіла в Брайтон-Біч, єврейському районі Брукліну. У 16 років вона вийшла заміж за Макса Собеля — вихідця з України, ювеліра й гравера. У подружжя народилося п’ятеро дітей.

Наступні майже три десятиліття Джанет Собель була саме тим, ким «мала» бути жінка її кола та епохи — дружиною, матір’ю, господинею дому.

«Якщо ти так цікавишся мистецтвом — чому б тобі не малювати?»

Історія про те, як Собель стала художницею, звучить майже як анекдот, але саме в ній лежить ключ до її феномену.

1937 року її син Сол, обдарований юнак, який здобув стипендію до престижної Ліги студентів-художників, раптом вирішив кинути малювання. Мати намагалася відрадити його. За родинним переказом, роздратований Сол кинув їй виклик: «Якщо ти так цікавишся мистецтвом, то чому б тобі не малювати самій?»

Так 44-річна Джанет, яка ніколи не стояла за мольбертом, зібрала синові олівці та фарби й дозволила собі просто почати. Спершу домальовувала щось поверх його шкільних робіт, потім працювала на клаптиках паперу, картонних коробках, на всьому, що потрапляло під руку.

Ранні роботи Собель — фігуративні, густонаселені. В них оживає світ, який вона привезла із собою через океан: пишні квіткові орнаменти народного мистецтва, традиційні єврейські родини, солдати з гарматами, армії. Це була візуальна пам’ять про Дніпро, пропущена крізь уяву жінки, що вже пів життя прожила в Брукліні.

Талант помітили швидко. Син показав материні роботи колу мистецької еміграції — і Собель раптом опинилася в орбіті найгучніших імен. Її картинами захопилися сюрреалісти Макс Ернст і Андре Бретон; її знав і підтримував Марк Шаґал.

Філософ Джон Дьюї — один із найвпливовіших американських мислителів XX століття — написав текст до її виставки в галереї «Пума» 1944 року. А впливовий галерист Сідні Дженіс зазначав: «Джанет Собель, імовірно, з часом стане відома як найважливіша сюрреалістка цієї країни».

На початку 1940-х Собель потоваришувала з Максом Ернстом — і саме він познайомив художницю зі своєю тодішньою дружиною, галеристкою Пеґґі Ґуґґенгайм. Її галерея «Мистецтво цього століття» була тоді головним майданчиком нью-йоркського авангарду — тим самим, де за кілька років перед полотном Собель зупиняться Ґрінберг і Поллок.

Філософія випадковості: мистецтво «з глибин душі»

Що робило Собель настільки незвичною для свого часу? Її метод був радше медитацією, ніж технікою.

Вона була самоучкою. Сідні Дженіс, спостерігаючи за її еволюцією, писав, що роботи художниці дедалі більше «віддаються свободі та грі уяви», а її прийоми, у яких панують автоматизм і випадковість, «імпровізуються за велінням внутрішньої потреби». Собель довіряла руці більше, ніж задуму: наливала фарбу, нахиляла основу, роздмухувала мокрий лак, дозволяючи матеріалу самому знаходити форму.

Українська кураторка й мистецтвознавиця Аліса Ложкіна, авторка есею до каталогу виставки «Джанет Собель: війна», зауважує: абстракція Собель не була підсумком послідовної еволюції модерністського живопису, як у більшості її сучасників. Вона проросла ізсередини — з пам'яті, особистого досвіду та внутрішньої потреби, з глибин самої людської душі. Старший автор Музею сучасного мистецтва Алекс Гальберштадт описує: «Собель робила це для себе, вдома, заради задоволення від самого процесу».

У цьому й полягала її несвідома філософія, яка резонувала з ідеями Дьюї про самореалізацію особистості як основу демократії. Мистецтво для Собель було способом бути собою. Її головною метою, як зазначають дослідники, стала візуальна інтенсивність — і цієї інтенсивності вона досягала з разючою регулярністю.

Парадокс у тому, що саме ця свобода — відсутність школи, амбіцій «увійти в історію» — дала їй змогу першою переступити межу, перед якою зупинялися професіонали.

«Чумацький Шлях», який привів до Поллока

Метод був майже алхімічним і водночас глибоко домашнім. Собель розстеляла полотно на підлозі своєї квартири в Брайтон-Біч і працювала над ним згори — розбризкувала емаль скляними піпетками-крапельницями, роздмухувала фарбу, а часом навіть використовувала пилосос, щоб протягнути барвник по поверхні.

Вершиною цього періоду стала невелика робота 1945 року під назвою «Чумацький Шлях» (Milky Way). Мерехтливе, безцентрове поле кольорових крапель, що й справді нагадує розсип зірок. Сьогодні ця картина зберігається в нью-йоркському Музеї сучасного мистецтва (MoMA). І створена вона була ще до того, як краплинний живопис став візитівкою Джексона Поллока.

Є принципова різниця, яку зауважують дослідники. У Поллока крапля веде до чистої абстракції; у Собель — ніколи до кінця. Навіть у найбільш «суцільних» її полотнах крізь плетиво барв прозирають обличчя й дрібні фігурки: абстракція так і не витіснила з її живопису людину. Собель вільно ходила між фігуративністю та безпредметністю — часом у межах одного мазка.

1945 року Пеґґі Ґуґґенгайм включила Собель до групової виставки «Жінки» у своїй галереї, а наступного року організувала для неї персональну виставку. Там роботи художниці побачили Ґрінберг і Поллок.

І саме Ґрінберг — критик, який десятиліттями вибудовував культ Поллока, — власноруч зафіксував першість Собель: у хрестоматійному есе «Живопис американського типу» він назвав її роботи першим «суцільним» живописом, який він бачив, і додав, що вони справили враження на Поллока. «Хрещений батько» абстрактного експресіонізму мимоволі підтвердив: на початку цього шляху стояла жінка з Дніпра.

«Домогосподарка»

Той самий Ґрінберг послідовно ставив Собель нижче за Поллока — і робив це за допомогою двох слів. Він називав її живопис «примітивним», а саму художницю — «домогосподаркою».

У цих означеннях був подвійний тягар: і гендерний, і класовий. Собель не мала «героїчного масштабу» полотен Поллока — вона не вписувалася в міф, який тоді творили навколо нью-йоркської школи, — про брутальних, п’яних геніїв-чоловіків на кшталт Поллока чи де Кунінга, що ляпають фарбою на велетенські полотна.

Газети смакували подробиці міщанського побуту художниці й глузливо переказували, як Джанет натхненно частувала знаменитого гостя власноруч запеченою куркою. Чоловіків нью-йоркської школи описували як деміургів; Собель — як господиню, що вдало запекла птицю.

1947 року родина переїхала до Плейнфілда в Нью-Джерсі. Після переїзду Собель майже відмовилася від емалевих фарб: за свідченнями, в неї виникла алергія на один із компонентів. Вона продовжувала працювати гуашшю та олівцями, однак віддаленість від Нью-Йорка й розрив із середовищем, яке щойно почало її визнавати, поступово витіснили художницю з поля зору артсвіту.

1966 року, коли Собель уже була прикута до ліжка, її розшукав мистецтвознавець Вільям Рубін, який досліджував творчість Поллока й невдовзі став куратором MoMA. Саме за його сприяння «Чумацький Шлях» надійшов до музейної колекції як дар родини художниці.

Джанет Собель померла 1968 року в Плейнфілді.

Повернення

За останні десять років роботи Собель повернулися на великі виставки: «Абстрактний експресіонізм» у лондонській Королівській академії (2016), «Жінки в абстракції» в паризькому Центрі Помпіду (2021), ретроспектива «All-Over» у г’юстонській колекції Меніл (2024). 2021 року The New York Times опублікувала запізнілий некролог художниці, а 2022-го BBC опублікувала матеріал «Джанет Собель: жінка, яку викреслили з історії».

Упродовж багатьох років Собель за інерцією записували то в «російські», то просто в «американські» художниці, стираючи її коріння — так само, як стирали походження десятків митців, народжених на українській землі.

2023 року видавництво «Родовід» разом з Українським музеєм у Нью-Йорку видало книжку «Джанет Собель: війна» (Janet Sobel: Wartime) — першу повноцінну українську розмову про художницю. Того ж року в Нью-Йорку відкрилася однойменна виставка, кураторами якої стали мистецтвознавиця Аліса Ложкіна та директор музею Пітер Дорошенко.

Виставка зосередилася на фігуративних роботах Собель 1941–1943 років. У ті роки художниця стежила за новинами про війну, намагалася зв’язатися з рідними, що залишилися в Україні, але не отримувала відповіді. Двоє її синів пішли воювати в Європі.

Тодішні полотна Собель — тривожні, наповнені солдатами, матерями, біженцями — виявилися моторошно суголосними тому, що переживає Україна сьогодні. Не випадково сучасна українська художниця Леся Хоменко створила роботу AJS (After Janet Sobel), вступивши в діалог із землячкою через століття.

Джанет Собель прожила два життя. У першому вона була дівчинкою з Дніпра, яку погром і бідність викинули за океан. У другому — самоучкою, яка на підлозі бруклінської квартири виробила власний метод «суцільного» краплинного живопису — один із прийомів, що невдовзі змінять повоєнне мистецтво. Нині триває третє життя — видатної уродженки України, яка після десятиліть забуття тріумфально повертає собі законне місце в авангарді.