Взяли 9 дітей, щоб не розлучати братів і сестер: історія української родини

Людмила та Ігор Остапчуки — звичайне подружжя, яке п'ять років тому наважилося на крок, що змінив не лише їхнє життя, а й долю одразу дев'ятьох дітей. Сьогодні в їхньому домі в Миколаєві — дев'ятеро прийомних дітей, і кожен з них поступово вчиться жити без страху, що дорослі знову зникнуть.

Усе почалося у 2021 році, коли подружжя, чия рідна донька вже виросла й поїхала на навчання, вирішило взяти на виховання двох дітей. У херсонському будинку дитини вони познайомилися з маленькими хлопчиком і дівчинкою, а вже там дізналися: у них є ще рідні брат і сестра в інтернаті на Каховщині. Дітей було четверо, і розлучати їх не можна було.

"Коли я вперше побачила молодших — дівчинці щойно виповнилося два роки, хлопчику три, — дівчинка зовсім не розмовляла. А хлопчик одразу почав називати мене мамою. Він боявся відійти від мене навіть у туалет — думав, що я поїду й більше не повернуся", — згадує Людмила. Тоді вона зрозуміла: якщо приймати — то всіх чотирьох.

За пів року до повномасштабного вторгнення родина Остапчуків поповнилася одразу чотирма дітьми. З початком великої війни вони виїхали з Херсонщини до Миколаєва. Один із хлопчиків мав порушення слуху — після встановлення слухових апаратів і занять із фахівцями він заговорив і зараз навчається у звичайній школі.

Ще п'ятеро — щоб не розлучати

Проживши майже чотири роки в Миколаєві, у 2025 році подружжя створило дитячий будинок сімейного типу. А наприкінці того ж року служба у справах дітей почала шукати родину для п'ятьох братів і сестер віком від 4 до 15 років. Розлучати сімейну групу заборонено законом, а охочих взяти одразу п'ятьох дітей майже не було.

Людмила поїхала знайомитися. Після першої ж зустрічі вирішила: забирає всіх. Навесні 2026 року родина Остапчуків стала ще більшою — тепер у ній дев'ятеро дітей. "Патронатний вихователь зателефонував перед другою поїздкою й сказав: діти вже чекають, коли ви приїдете", — пригадує жінка.

Перші тижні були непростими. Четверо дітей, які вже жили в родині, називали Людмилу й Ігоря мамою і татом. Нові придивлялися: старші дівчата казали «тьотя Люда», а чотирирічний хлопчик уже на другий день назвав Ігоря татом. "Діти плуталися, кому що казати. Ми й самі не знали, як правильніше", — зізнається Людмила.

Як народжується довіра

Психологи, які працюють із прийомними родинами, наголошують: діти, що пройшли через інтернатну систему, часто мають досвід втрати, недовіри до дорослих або надмірної прив'язаності. Їм потрібен час, щоб повірити: ці дорослі — назавжди.

Поступово новий уклад формувався через прості речі: спільні ігри, допомогу на кухні, суботнє прибирання. Молодші бралися допомагати першими — і за ними підтягувалися інші. Людмила каже, що зміни помітні вже за перші місяці: діти стали спокійнішими, краще сплять, частіше долучаються до життя родини.

"Я бачу, що вони розслаблені. Вони вже задоволені. Але має пройти час, щоб діти могли довіряти", — пояснює вона. Один із хлопців зараз у літньому таборі й щоранку пише їй: "Мама, я тебе люблю". Для Людмили це — доказ, що все недаремно.

Як прийняти дитину в родину

Для тих, хто замислюється над усиновленням чи створенням прийомної сім'ї, в Україні діє покрокова процедура. Ось що потрібно зробити:

• Звернутися до служби у справах дітей за місцем проживання.
• Пройти безкоштовне навчання для кандидатів у прийомні батьки (курс триває близько двох тижнів).
• Зібрати пакет документів: заява, довідка про доходи, медична довідка, довідка про несудимість.
• Після схвалення кандидатури — знайомство з дитиною та оформлення документів.

Родина отримує державну підтримку: соціальний супровід, допомогу психолога, логопеда та інших фахівців. Дізнатися більше можна за телефоном гарячої лінії 0 800 219 867 або на сайті dity.gov.ua.

Людмила Остапчук переконана: "Дітям потрібні дорослі, які будуть поруч не тимчасово. Не лише дах над головою і школа, а просте відчуття: тут є люди, до яких можна повернутися. Не бійтеся приймати дітей — вони дуже потребують родини".