Темна сторона Ризького миру 1921 року: як Польща і Росія залишили українців без голосу

Росіяни привели на переговори своїх маріонеток із так званої УСРР. Про наслідки цього й історичне відлуння Ризького миру 24 Канал розповість трохи докладніше.

Як підписували Ризький мир 1921 року?

У березні 1921 року у Ризі зібралися делегації Польщі, Радянської Росії та підконтрольної їй Радянської України. Латвія тоді була незалежною, тому виступала нейтральним дипломатичним майданчиком для перемовин. Сторони у підсумку поставили підпис під угодою, яка перекроїла карту Східної Європи й залишила українців без права голосу.

Фактично це був договір Польщі та Росії. Радянська Україна стала лише формальним учасником, тож нічого дивного, що вона погодилася фактично зафіксувати новий поділ українських земель після виснажливих битв. Після такого фіналу польсько-радянської війни 1919 – 1921 років, що став жорстким політичним рубежем, кордони на мапі почали жити окремо від людських сподівань.

Договір підписали 18 березня за складних історичних обставин. Після Першої світової війни та революційного хаосу у колишній Російській імперії Східна Європа нагадувала розірвану тканину, яку намагалися зшити поспіхом і грубими нитками. У підсумку Польща відновила незалежність, більшовики намагалися вдатися до експансії, а український визвольний рух боровся за власну державність.

А проте Українська Народна Республіка не стала повноцінною стороною переговорів. Варшава й Москва розглядали "українське питання" крізь призму власних розрахунків, і на практиці це означало, що українські землі стали розмінною монетою великої політики. Відтак західна частина України впала в орбіту Польщі, а червона влада закріпилася на решті наших територій, які незабаром оформили в УСРР.

У кімнаті переговорів мовилося не тільки про кордони, там торгувалися за залізниці, майно, репатріацію населення, культурні цінності та компенсації. Відтак і сам договір складався не лише з політичних формулювань про припинення війни. Точилася дипломатична боротьба не тільки за території, а й за історичні символи. Обидві сторони хотіли закріпити власну версію легітимності, але радянська делегація намагалася подати мир як результат "примирення народів", хоча насправді це була холодна політична згода після воєнної поразки.

Що варто знати про Ризький договір 1921 року: дивіться відео american_europ_eastern_studies

Польща, більшовики й логіка холодного розрахунку: чим усе завершилося?

Загалом, переговори тривали в атмосфері виснаження. Обидві сторони прагнули завершити війну, але кожна хотіла зробити це так, щоб урвати собі якнайбільше. Польща на той момент уже воювала не лише за кордони, а й за власне уявлення про східний рубіж безпеки. Радянська сторона шукала перепочинку для зміцнення режиму і переформатування сил. Україна ж опинилася між цими молотами, хоча саме її доля була на кону.

Переговори у Ризі почалися восени 1920 року, вже після того, як польська армія зупинила росіян під Варшавою і ті втратили ініціативу. Обидві сторони прийняли, що продовження війни може коштувати їм ще дорожче. Також варто врахувати важливу деталь – у 1920 році Польща підписала союз із Симоном Петлюрою, але спільний польсько-український наступ на Київ навесні того ж року завершився відступом. Тож поляки відмовилися від ставки на незалежну Україну як політичного партнера.

Представники УНР намагалися домогтися участі у переговорах, адже йшлося про землі, які Польща та Росія ділили без українського голосу. Проте Варшава й Москва не були зацікавлені в допуску українців до столу – для Польщі Петлюра був тимчасовим союзником, а для радянців українська державність була прямою загрозою. Тому делегація УНР перебувала біля переговорів, але не в центрі ухвалення рішень.

Радянська Україна у цій конструкції була радше політичним елементом радянського проєкту, ніж повноцінним суб'єктом із власною волею. Це важлива деталь, бо саме вона показує, наскільки умовною була участь українського боку в угоді, що вирішувала українське майбутнє. Формальність на папері не скасовувала реальної асиметрії сили.

Зрештою Ризький договір визначив кордон, який розділив українські етнічні землі між Польщею та Росією (формально – радянською Україною). До Польщі відійшли значні частини Волині, Полісся та Східної Галичини – регіони з густим українським населенням, багатою культурною пам'яттю та болючим досвідом імперського тиску. Це був розріз по живому тілу України.

Про що мовилося у паперах Ризького договору: дивіться відео HistoryonYouTube

Зверніть увагу: після Першої світової війни верховним сувереном Східної Галичини стали держави Антанти. Ліга Націй у 1921 році офіційно визнавала Польщу лише тимчасовим військовим окупантом цих земель, і саме це давало право легітимному уряду ЗУНР в екзилі на чолі з Євгеном Петрушевичем продовжувати дипломатичну боротьбу в Європі. І лише 15 березня 1923 року Антанта визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.

Чому Ризький мир і досі нагадує про себе?

Цей розріз не стер спільної мови, традицій чи історичної пам'яті, але створив різні політичні реальності, різні системи влади та режими тиску. В одному випадку українці мали справу з асиміляційною політикою Другої Речі Посполитої, в іншому – з радянською централізацією, яка дедалі більше перетворювала національне питання на інструмент терору.

Саме тому історія про Ризький мир і досі викликає такий сильний емоційний відгук. Він завершив війну, це так, але й законсервував поділ, який болісно відлунював ще довго опісля. У пам'яті українців це не мир у звичному сенсі, а мир із присмаком поразки, дипломатичної безпорадності та втраченої можливості.

Ризький договір між Польщею та Росією став одним із прикладів того, як історичні рішення ухвалюють за правом сили, а наслідки розходяться по всій мапі регіону. Відлуння цього звучить і в сучасних польсько-українських дискусіях, особливо щодо того, як історичні теми стають інструментом політики. Навіть сьогодні будь-яка розмова про тогочасні кордони неминуче виходить за межі сухої дипломатії – вона впирається у символи, травми та претензії.

Ба більше, у новітніх дискусіях про майбутнє війни й безпеки в Європі теж звучить думка, що долю регіону визначатимуть компроміси сильних сторін. І саме тут варто нагадати головний урок Риги: домовленості без українського голосу можуть дати короткий перепочинок, але не приносять справжній і тривалий спокій.